Тоні Моррісон

Скажу одразу — моє враження від книги дуже суб'єктивне, бо цей твір з високої полиці дався мені непросто. Незважаючи на очевидно важку і дуже важливу тему, порушену в цій книжці, мені було нудно і, якби не потреба дочитати на книжковий клуб, я б її не дочитувала.

Сюжет крутиться навколо Сет — колишньої раби, яка намагалася вбити своїх дітей, аби вони не потрапили в рабство. Одну з них їй все ж вдалося вбити. А потім починається якась дурня — Сет переслідує дух вбитої дитини за те, що вона зробила.

Якби не цей спіритично-духовний елемент в книзі, вона мені сподобалася б більше. Бо ти ніби читаєш історію, засновану на реальних подіях, включаєшся у всі ці жахи, пов'язані з рабством і стражданнями рабів, але весь цей спіритизм з привидами дуже відволікає.

До слова, ще й сама книга, на мою думку, написана не дуже вдало. Рішення побудувати сюжет нелінійно і додати в нього купу незрозумілих на перший погляд сенсів зіграло з книгою злий жарт. Бо більшу частину тексту я банально взагалі не могла зрозуміти, що відбувається. Ще й сам по собі текст дивно написаний, ніби зітканий з обривків і шматків. І багато чого довелося гуглити по завершенню книги, щоб її зрозуміти.

Цитата:
— У тебе дві ноги, Сет, а не чотири, — сказав він, і одразу ж між ними виріс ліс; тихий, без жодної стежечки
Кінець цитати

Не знаю, як розказати вам про книгу так, аби ви зрозуміли, наскільки вона важлива, необов'язкова, лірична, жорстока, оптимістична, безнадійна, захоплива, марудна, прекрасна, огидна, складна...

Що може бути простішим: написати історію про те, як привид вбитої дитини повертається, аби (далі за текстом).

Що може бути складнішим: описати спільну травму декількох поколінь людей, що століттями жили у статусі "майно та самовідтворюване майно".

Моррісон взагалі не щадить свого читача: з першої ж сторінки вас кидають у світ із чимось, що вже відбулося, але про що вам розкажуть пізніше, й не залпом, а по крупинці, по слівцю, по пів речення, які треба збирати, нанизати на одну ниточку, попутно ще й складаючи 3D-пазл решти подій, образів, людей.

При цьому сама оповідь зберігає стрункість і надзвичайну поетичність (просто подивіться на цитату на початку допису). Поетичність ця буденно описує жахливі речі, що колись були нормою, і від чого книгу доводиться відкладати, аби просто подихати.

Одна з найперших критик назвала "Кохану" безповітряною і це максимально влучно. Повітря там нема, його доводиться приносити на сторінки у власних легенях.

Вам геть не обов'язково її читати, але прочитавши ви точно ніколи не зможете позбутися думок з неї й про неї. А потім вам захочеться прочитати її знову, бо у загальній картині не вистачатиме кількох пазлів, що ви пропустили перший раз.

#Дафа_радить, звісно, звісно же радить.

Роман, який можна прочитати на одному диханні і від якого одночасно перехоплює подих. Читати його важко, неприємно, бридко, болісно. Він наче картина травми багатьох поколінь, яку авторка змалювала соком квітів та ягід Кентуккі. Деталізована, сповнена надзвичайно особистих історій та відвертих почуттів, що іноді важко й витримати, ця картина написана складною мовою, має нелінійний сюжет та сповнена метафор. Балансування на межі жанрів — містики та соціального роману — розкриває тему рабовласництва геть інакше, не з погляду особистих трагедій, а жаху, що закарбувався в свідомості і світогляді цілих громад.

Це неймовірна книга. Неймовірна важка, складна, вона так само безжальна до читача, як було безжальним суспільство до рабів.
Цей роман наповнений магічним реалізмом, метафорами та напів натяками. Тож читати цей текст важко, але він безперечно геніальний.

Тепер я знаю, чого мені забракло у "Вбити пересмішника" і "Прислузі".
Книги хороші і чудово розкривають тему расової дискримінації, але надто "чистенькі". От у "Коханій" я тримала те, що мене переконало: кров, інстинкти, містику.
Є в ній щось первісне, дике.
Реальна історія рабів, насичена давніми віруваннями і замовляннями.
Чи може мати, яка поховала доньку і втратила двох синів, прийняти, як рідну, чужу дівчину?
Чи може зранена душа прийняти й полюбити загублену душу?

В солом'яному капелюшку, у новому вбранні, з бездоганною темною шкірою, вона чекала біля будинку і ввійшла в нього як повноправний член сім'ї.

Кохана.

Ніхто не знає, хто вона й звідки прийшла, але стала втіхою для матері, в якої вкрали молоко. І для її доньки, яку немовлям мати взяла у в'язницю, бо втекла від хазяїна.
Хіба ж вони ще не поплатилась за все сповна?

Увесь будинок здригається від вибриків буремного духа. Люди обходять його стороною, а для Сет, Денвер і Коханої він став затишним кубельцем, в якому немає місця чоловікам.

Будьте обережні, відкриваючи двері цього будинку і розгортаючи книгу, бо буде і страшно, і бридко, і боляче.
Але ви її не забудете.
І краще прочитайте передмову опісля.

"Сет нахилилася, а в цей час її облизували, смакували, пожирали очі Коханої"