Бахмут

Чи є сенс говорити про місто, яке втрачене? Якого більше немає? Яке наші вороги так завзято знищували до каменя? Чи згадають про нього на рівні з Дрезденом і Гернікою?
Це все залежить від нас. Від того, як довго ми самі пам'ятатимемо і нагадуватимемо світу про злочини росіян.
Тому так, є сенс. Це навіть наш обов'язок.

Мирослав Лаюк - прекрасний репортажист, це було зрозуміло ще із статей у the Reporters, у книжці розкрився ще краще. В інтерв'ю він часто пустотливо каже, що книжка з картинками - краще. Здається, це щоб згладити біль від тих самих "картинок", адже фотографії Данила Павлова не менше за текст виривають серце з грудей, показуючи правду, з обдертою шкірою, саму суть.
Причому саме письмо не претендує на літописність чи щось таке, воно ловить МОМЕНТ, і автор сам часто рефлексує про складність передати все, що відбувається перед його очима. Тому він пише як є, щиро, відверто, іноді про побут і власні буденні переживання. Пише так, що ти відчуваєш зближення і розуміння.

Насправді, важко якось словами описувати цю книжку, хочеться цитувати цілі сторінки, тож краще візьміть і прочитайте. Бо, хоч і боляче, але є речі, які ми не маємо права ігнорувати і забувати.

"Сила тексту іноді у віддаленні, відвертанні. Там реальність відрефлексована і вставлена у рамку. Шмат м'яса обмотано промокальним папером, а потім одягнуто в прозорий целофановий пакет. І читачеві комфортніше на це м'ясо дивитися через пакет, бо воно не смердить і не тече."

Цю книгу неможливо оцінити зірочками, її має прочитати кожен.

На передодні 2 річниці повномасштабної війни в Україні відбулася презентація книжки репортажів та есеїв «Бахмут» Мирослава Лаюка.
Автор разом із фотографом-документалістом Данилом Павловим перебували взимку та в березні 2023 року у місті Бахмут, коли ішли важкі бої за місто. Вони передали на сторінки ті моменти, які побачили, пережили і відчули на собі у той важкий період.

Книга доповнена світлинами, на які важко дивитися, але які підсилюють написаний текст і дають можливість візуалізувати сам сюжет.
На презентації була присутня дівчина, жителька міста Бахмут, вона розказала про свій зруйнований окупантами будинок, який задокументований у книжці на сторінці 60 😣 Коли вона ділилася спогадами, то в її словах відчувався розпач, біль, спустошення і велика любов до міста, в якому вона жила і планувала своє майбутнє.

Хочеться побачити книгу про кожне місто в Україні, яке зруйноване, якого не існує. І щоб ці міста залишилися у нашій памʼяті назавжди!

Рекомендую цю книгу до прочитання кожній людині, яка ще не усвідомила що відбувається зараз у нашій країні, яка ще вважає що не має значення якою мовою говорити. А також тим, кому не байдуже наше майбутнє щоб не повторювати помилок, які були зроблені.

10⭐️ замало щоб оцінити цю книгу!
〰️〰️〰️〰️〰️〰️〰️〰️〰️〰️〰️〰️〰️〰️
💥 Вертаємось назад - касети раз, міномет два. У бліндаж забіг - чекаєш. Вибіг - місцева флора вже інша: дерев нема.
💥 Щодо кінця війни: «Я б зробила той день у жодному разі не святом. То мав би бути день памʼяті й тиші. Ми знаємо, якою ціною це далося».
💥 Якби мене не поранило, я б не поїхала. Якби ви в мене вдома побували, зрозуміли б чому. Це було не просто місце, де я жила. Це осередок тих ідеалів, у яких я виховувала дітей. Там рушники, фотографії, вірші, вишиті історії…