🌱 Психоделічний постапокаліпсис від одного з найсильніших фантастів ХХ сторіччя, про світ, у якому найвищою ланкою харчового ланцюга стали рослини.
Книга, що не викликає жодної емоційної привʼязки, але засмоктує і не відпускає,
не дізнаєшся, чим все завершилось.
Чим взагалі таке може завершитись…
Людство чіпляється за останню ниточку, щоб вижити попри все, навіть коли сенсу в цьому вже особливо не лишилось - бо це історія про світ, якого вже ніщо не врятує.
🌚 Мільярди років у майбутнє, якщо не більше. Сонце, а разом із ним увесь наш світ, стрімко прямують до своєї смерті.
🌱 На планеті досі лишається трохи людей, хоч вже і далеко не у тому вигляді, що раніше, але загалом тут панують рослини - єдина форма життя, що досі вціліла і набрала неабиякої сили через нові природні умови.
А спроби тих залишків людей вижити будуть ледь не єдиним сюжетом цієї історії - точніше, переважно однієї людини, бо у решти це не дуже виходитиме😅
🍄🟫 Хоча для мене головним героєм таки був гриб😶
І це ідеально відповідає моїй теорії, що одного дня гриби пануватимуть над світом😅
🔥 Світ, до речі, прописаний шикарно. Взагалі, якщо ви любите високу деталізацію, то навряд знайдете щось краще за це.
З персонажами трохи гірше - вони якісь відсторонені, поверхневі, здебільшого одноманітні та невиразні.
Але це й не історія про персонажів, це історія саме про світ - на межі вмирання, та досі живий. А може, і живіший, ніж до того.
🧘♀️ Повільна і медитативна історія, не така щоб захоплива - скоріше, заворожуюча і тянуча.
З тих, що мають втрапити у відповідний настрій, щоб отримати від неї справжню насолоду.
Передусім, хочу сказати, що ця книга виявилась зовсім не такою, як я очікувала (але це аж ніяк не погано). Думала, що буде щось в стилі "Дня триффідів" Джона Віндема, лиш дещо віддалене у часі, а насправді спільного між книгами обмаль. Якщо у Віндема апокаліпсис розгортається просто на сторінках книги і людство поволі усвідомлює, що вже не є домінуючим видом, то у творі Олдісса усе вже давним-давно відбулося, війну за домінування безповоротно програно, та й люди вже не зовсім Homo Sapiens. Ще одна суттєва відмінність - "День триффідів" вкладається у звичні мені рамки НФ: усьому, що відбувається, можна відшукати більш-менш правдоподібне наукове пояснення і легко уявити такий розвиток подій, а от "Теплиця" більш химерна, дивна, непояснювана з точки зору науки, а радше сприймається як чиста вигадка, байка.
Перед нами світ далекого-далекого майбутнього, змінений до невпізнання. Абсолютно не такий, який часто уявляють в творах НФ — високотехнологічним, розвиненим, де людство досягло небачених висот розвитку. Ні, зовсім не такий… Це буйно-зелений, всепереможний світ рослин — надзвичайно розвинутих, розумних і небезпечних. В цьому світі вижили лише п'ять великих родин тваринного царства (однак суттєво змінившись): тигромухи, деревні бджоли, рослинні мурахи, терміти і люди. Хоча останніх і людьми назвати важко, схожі вони більше на якихось мавпочок, що живуть (насправді, ледь виживають) на деревах. Лише терміти здатні жити на будь-якому рівні великого лісу, яким стала планета, — і на Верхах, і внизу, на Ґрунті. Люди ж тримаються на середніх верствах лісу, де відносно безпечніше.
Початок книги знайомить читача з гуртом людей, що складається з п'яти жінок, одного чоловіка і кількох дітлахів, очолюваним Головною Жінкою. Мета їхня єдина — вижити у цьому ворожому світі і дати потомство, уникаючи численних загроз від хижих рослин. Та дев'ятилітній (за мірками книги — майже дорослий) хлопчик Ґрен не такий простий — він допитливий, ставить під сумнів усталені правила, прагне пригод й не тікає стрімголов від небезпек, а прагне дослідити, вивчити, знайти нові, кращі рішення. Саме він є центральним персонажем цієї дивної, динамічної, сповненої пригод історії.
Книга дуже детально описує світ, віддалений від нас у часі на мільйони років. Світ, де Земля і Місяць зближені, знерухомлені й поєднані гігантським павутинням. Де на одній стороні планети вічний день, а на протилежній — вічна ніч. Де весь континент покритий лісом з одного єдиного дерева, а практично вся інша живність живе поміж його гіллям (це всеохопне дерево не спромоглось завоювати лише водні простори, що знаходяться під владою отруйних морських водоростей та інших водних створінь). Світ химерний і смертельно небезпечний. Світ, в якому людиноподібні істоти чи не найжалюгідніший і не найбеззахисніший вид. Це царство рослин — монструозних, розумних, хижих ☀️🌡️☢️🌱.
Те, чим стали люди — їхній побут, звичаї, розумові здібності, соціальні устрої і недолугі спроби хоч трохи продовжити своє примітивне існування — ніяк не вкладається в рамки звичного розуміння поняття 'людина'. Читач отримує вдосталь інформації про цих істот, щоб мати можливість їх уявити і зрозуміти. Але ж не хочеться цього робити. Не хочеться вірити у те, що теперішній вінець творіння може так деградувати, може впасти чи не на найнижчу сходинку видової ієрархії 😔.
Я щиро захоплююсь фантазією автора! Вибудувати такий чудернацький і ні на що не схожий світ, придумати стільки різноманітної живності, вигадати альтернативний варіант еволюції Homo Sapiens (🧠😳), прописати усі грані світобудови й видової та міжвидової взаємодії, ще й зробити це настільки детально, вправно і яскраво… це неймовірно! Також слід віддати належне перекладачу — усі ці примітивні й чудернацькі назви і словечка дають можливість повною мірою відчути рівень розвитку тогочасних людських рас й пройнятись атмосферою того химерного світу. Ця книга цілком унікальна і дуже цікава, є де розгулятись уяві.
