ЯКИМ ЧИНОМ КНИЖКА «ЯК ЗРОЗУМІТИ КОЗУ» МОТИВУВАЛА МЕНЕ ЗАПИСАТИСЬ НА ПЛАВАННЯ :)
Як завжди, ввечері я повернувся з роботи та відкрив двері своєї небагатої, проте вельми затишної холостяцької однушки. У вітальні сидів великий пес і, не відводячи погляду, дивився просто мені у вічі.
Все б нічого, але… Але в мене ніколи не було собаки – тільки кішка. Звідки він, в біса, взявся? Такий здоровецький, не міг же випадково прошмигнути від сусідів, коли я виходив уранці. На нашийнику медальйон, написано «Макс».
Макс… Макс… Ну точно. Так звали пса моєї колишньої. І вигляд він мав точнісінько такий саме. Жартома тоді Анна назвала маленького цуцика на мою честь. А як виріс – то вже й не стали переназивати.
Ну а потім... потім я десь придбав оцю книжку. Тоді чогось здалось доволі дотепним подарувати дівчині, з якою ми часом сперечалися й не могли знайти спільної мови, видання з такою назвою. Та вона якось жартик не зацінила. Зібрала речі, пса – і пішла. А потім ще й переїхала до іншого міста. Як не намагався, я не зміг відшукати її сліду. Телефонував, надокучав спільним друзям, караулив її батьків – ніхто й слухати мене не бажав. Ех. Не знаю, яка доля її спіткала. Але зараз, майже сім років потому, в мене посеред хати сидить її пес. Як таке взагалі можливо? На цих думках Макс просто зник. Розчинився в повітрі, неначе привид. Боже… містика якась.
Це була наша з ним перша зустріч, і вона минула без наслідків. Та він став приходити ще й ще – і щоразу після того ставалося щось погане. Спочатку зникла моя кішка. Сподіваюся, просто втекла, не витримавши цього псячого сусідства.
За пару днів я побачив Макса на пішохідному переході. Сидів, дивився на мене, похитуючи хвостом. Люди просто проходили крізь нього, як крізь повітря. А того ж вечора мене збила машина – прямо на переході. Три тижні я пробув у лікарні – заледве оклигав.
Після виписки сподівався, що він більш не повернеться. Та десь за тиждень помітив його улюблену іграшку на своєму балконі. Тільки-но підняв ту гумову кістку та зробив крок до квартири, як балкон обвалився. А це, між іншим, 19-й поверх. Приїздили рятувальники, копи, якісь дядьки в піджаках із районної адміністрації – та тільки руками розводили. Мовляв, будинок новенький, неаварійний, причин для обвалу геть не було.
Зараз Макс приходить усе частіше – і щоразу зі мною трапляється щось лихе. То струмом шибане, то окропом ошпарить. Чесно кажучи, я вже навіть почав звикати, якщо, звісно, до такого можна хоч якось звикнути.
Але вчора… я побачив його у моїй ванні. Пес був по шию у воді та не зводив із мене погляду. Це змусило моє серце несамовито закалатати, а мене самого – заклякнути від страху. Сьогодні я не вийшов на роботу, не відповідаю на дзвінки та не підходжу до дверей. Сиджу в своїй кімнаті, озираюсь на кожен шурхіт і не знаю, що буде далі. Адже я зовсім не вмію плавати...
А так книжка хороша, діткам точно має сподобатись.
