Бувають книги, після яких хочеться кинути все й поїхати в те місто, де відбувається оповідь.
З романом «Історія, варта цілого яблуневого саду» Максима Дупешка сталося рівно так само: я б’ю себе по руках, аби не кинути все й не забронювати квитки до Чернівців. А потім гуляти там згаданими маршрутами, намагаючись уявити їхній вигляд до того, як туди прийшли обісрані «асвабадітєлі» у ватниках, котрі не знали, що таке вбиральня.
Чернівці тут різні: габсбурзькі, румунські, совкові, німецькі, знову совкові й нарешті незалежні. Головний герой Павел (не Пауль, не Павєл, не Павло, навіть не Поль) встигає пожити в майже усіх цих Чернівцях, так і визначившись, то які ж вони для нього. Чи він для них.
Історія втрати містом європейськості й примарна надія на повернення її за десятки років.
Історія кількох родин, яких криваве XX століття перекрутило до невпізнання, змішало, пережувало й виплюнуло на всі боки світу.
Історія кохання й очікування, нестримних надій на диво та Бога, що покинув своє улюблене місце спостереження на даху двірця.
Історія дуже тепла, хоча й оповідає про страшний час. Мабуть, тому, що автор дуже любить хепі-енди (я прочитала обидва його романи, і це вже скидається на правило).
Але поставила я лише 8 ⭐️, а не 10, бо місцями мені не вистачило редактури, чи радше коректури, бо відбувалася явна за змістом зміна оповідача без зміни відображення цього на сторінці. Таке можна пробачити постмодерністській прозі, але цей роман — не вона. Та й загалом на такий невеличкий об’єм (160 сторінок) цих самих оповідачів було забагато для однієї історії.
З усім тим, щиро раджу.
