Я не читала анотацію до цієї книги і за назвою вирішила, що це буде щось про Карпати ??‍♀️. Ще ніколи моя інтуїція так не помилялася, але не помилилася вона в тому, що ця книга варта уваги. В центрі сюжету троє людей, кожен з яких травмований втратою та вiйнoю і, знаєте, давно мені не було так боляче від книг. Читати про дорослих, які не можуть розрізнити хто з їх оточення (не)живий, а хто (не)мертвий дуже складно, але коли з цими дорослими живе дитина це ще складніше. Весь жах окупації та смерті автор оздобив сюрреалістичними балакучими іграшками та тваринами і спочатку мені складно було відділити реальну історію від всього того психоделізму, що відбувався навколо. Але коли історія оголилася стало невимовно шкода людей, які пережили і продовжують переживати такі трагедії. Це складна книга і за сприйняттям, і за емоціями, які вона викликає, тому я не можу її радити кожному до читання, але якщо ви відчуваєте, що готові, то спробуйте відчути запах землі після дощу?

"Бо ми всі разом. Молоді і старі. Загиблі і живі. Хто бажав Перемоги і хто її здобував. Хто зневірявся і падав. Хто піднімався й ішов далі. З нами віра і гідність. - І щира ненависть... - І любов". Ця книга - про тих, хто опинився в окупації на Київщині. Пам'ятаєте скандал з Гнатко і її анонсованим романом про Бучу? Знаєте, чим книга Рафєєнка відрізняється, хоча вона і не документальна, не репортажна? Бо це книга людини, яка сама пережила окупацію. Перш за все, це п'єса. Можливо, жанр буде вам незвичним, але мені дуже сподобалася. І я щиро сподіваюся, що вона з'явиться на театральній сцені. Отже, Київщина. Не містечко, про яке пізніше почув весь світ, як Буча, чи Бородянка. А невеличке дачне поселення "Ближні сади". Хтось там живе постійно, як 72-літній голова дачного товариства чи переселенець з Донецька. Хто приїхав навідати родичів наприкінці лютого. Їхнє основне завдання зараз - вижити. Не загинути від обстрілів, холоду і голоду. Завдання друге - додзвонитися до рідних. Саме там, на галявині, де хоч іноді ловить мережа, відбуваються діалоги. Емоції людей, життя яких зруйнувала війна. Людей, які не мають можливості виїхати. Людей, які розлучені з родиною і страждають через невідомість. "...Будемо вважати, що це запаморочення зі мною сталося від російської культури, що прийшла під стіни Києва й оточила нас з усіх боків". Просто зараз на Варшавській трасі в нас усі ці нескінченні пушкіни, достоєвські і толстиє. Весь цей грьобаний балет, уся тонка бурятська духовність. Приїхала до нас на танках. Клята орда". Хтось опинився в окупації з близькою людиною. А хтось сам. "Твоя половина ліжка холодна. Твоя половина мого життя порожня", - каже один з героїв п'єси. У них є час на роздуми. На розмови про те, що таке Україна, що таке любов. "Бажання України - не є Україна. Ти можеш бути етнічним українцем, жити тут, але не мати жодного стосунку до цієї країни. Україна - це свідомий вибір людини". Коротенька п'єса менш ніж на 100 сторінок, а такі глибокі теми піднімає. Я не втрималася від сліз. Рекомендую!

Щойно дочитала п'єсу «Мобільні хвилі буття», яку написав Володимир Рафєєнко протягом червня-липня 2022 року. Ця книга – це спробав автора осмислити власний травматичний досвід перебування під окупацією. Головні герої п'єси – це люди, які 24 лютого опинилися у кооперативному поселенні під Києвом. Кожен з них по-своєму переживає ці перші трагічні дні, але їх всіх об'єднує одне бажання та потреба – спіймати мобільний зв'язок та поспілкуватися з найріднішими людьми. «Мобільні хвилі буття» складається з трьох частин і кожна з них щемка та емоційна. Читаючи ці діалоги між героями, їхні думки та бажання, стає боляче. Це той біль, який кожен українець та українка переживаються протягом останнього року. Але в той же час, такі книги дуже потрібно. Ми маємо пам'ятати, якою ціною дається нам ця битва та свобода України! • — А як так, ви кажете, що загинули, а ми з вами розмовляємо? І навіть без телефона. — Для справжніх розмов телефон не потрібен. • Ми нічого не вибираємо в момент вибору. Коли приходить цей момент, виявляється раптом, що цей вибір був зроблений колись давно і, може, навіть не тобою. Тобі залишається тільки прийняти його. • Україна така ж сама ціннісна річ, як і совість. Україна – це постійне зусилля. Вона набувається тільки в зусиллі. От, скажімо, можна постійно відчувати потребу бути совісним чи бути добрим. Але так ніколи в житті й не зробити жодного доброго вчинку. Бажання добра – не є добро. Бажання України – не є Україна. Ти можеш бути етнічним українцем, жити тут, але не мати жодного стосунку до цієї країни. Україна – це свідомий вибір людини. Вона, як совість, не тотожна тим речам, через які проявляється у світ. Ні нашим родинам, ні крові, яка рухається нашим тілом. Ні уряду, ні парламенту, ні офісу президента. Вона є основою для самої себе в наших серцях і в наших життях. Вона щось принципово ідеальне, що потребує постійного втілення. • Ті, хто ще не дійшов до Перемоги. Знайте – вона буде! Ті, хто живе після Перемоги. Пам’ятайте – ми були!

?Про війну можна писати по-різному. Можна із бравадою і шутєйкамі-жартиками, а можна із пафосом і трагічно заломленими руками й бровами. Можна сухо й з фактами, а можна поетично і ні про що. ?Рафєєнко обрав інший шлях: він написав про війну правду. І це бескінечність ⭐️ з п'яти ?Десь метафорично, а десь прямо, часто із чорним гумором, а частіше моторошно-містично. Але це грубіша помилка — вважати, начебто тут відбувається щось надприроднє, все в межах суворої неприкрашеної реальності. Реальності виходу з травми, а скоріше — неприкаянного блукання лабиринтом жаху, спричиненого нею. Навіть, коли із тобою починають розмовляти давно мертві коти, у цьому ніц містичного. Тим паче, коли із тобою починають запекло сперечатися давно мертві собаки, що ти їх власноруч поховав у переліску за хутором. Зразу після того, як їх розстріляли плосколиці брати-буряти. ?Ця книга робить боляче. А потім - смішно. А потім ще болючіше, хоча здавалося у тому місці, на яке вона легенько натискає, вже давно відмерли усі нервові закінчення. ?Це було прекрасно настільки, наскільки може бути прекрасною терапія суспільної травми. Я буду читати це ще не раз, хоча воно й робить пекельно боляче. Я боюсь це радити, але мрію, аби всі її прочитали. Це дійсно невимовно прекрасно #Дафа_радить

Якщо ви раптом не знаєте яку книжку поставити між "Кобзарем" та "Чорнобилем " на полицю - беріть цю. ⠀ Скажу чесно - було боляче. Моментами плакала від того, скільки ми всі разом пройшли, а потім, які ми: класні, сильні, згуртовані попри все. ⠀ Для себе зрозуміла, що війна породила не тільки біль та смерть, але й потужну сучасну літературу. Її потрібно писати, видавати, купляти, читати і популяризувати. ⠀ "Війну 2022" читати важко. Вона, як глибока рана: досі є і болить. ⠀ Це книжка моя щира рекомендація. Вона - база. Її хочеться процитувати всю. ⠀ Вам не обов'язково читати її зараз. Можна дати собі час і поки відкласти її на полицю до моменту, коли стане трохи легше сприймати війну і цей світ загалом. ⠀ А поки цитати: ⠀ *"Ці дні війни - наче нове літочислення. Час тепер має чіткий відлік з нуля. Точніше, з 4:30 24 лютого. Все, що було до - далека казка. Все, що попереду - невідома невідомість. Важливо - ця мить, що зараз, і безпека". ⠀ *" Моя улюблена наливка тепер м'ятна, на основі корвалдину. Як заморожений конфлікт, є заморожена любов. За ці дні ми позаморожували стосунки з багатьма, з ким через дрібниці були посварені, й писали "як ти?"родичам, з якими спілкувалися лише на свята" ⠀ *"Якось ми з двома подругами, ветеранами війни, пили пиво у мене вдома. "Лікую зараз спину ,- буденно поділилася одна. - Усе думаю, чи наважуся нарешті народити дитину чи доведеться знову вдягати бронежилет .."Ми всі відчували одне й те саме". ⠀ * "І коротка фраза знайомим голосом по той бік слухавки :"Почалося". ⠀

Це книга на 100 зірок! Вона важка, але така необхідна до прочитання. Важко описано про окупацію і травми, але в кінці дано надію.