Цю книжку треба читати під певний настрій. Кілька років тому, коли я купила її, настрій у мене був не підходящий, і мені твір не пішов. Залишила десь приблизно на 70 сторінці. Згодом вирішила все ж прочитати. Почала спочатку, так як уже погано орієнтувалась у сюжеті. Цього разу справа з читанням пішла швидше, хоча перші сто сторінок видавались нудними, зате настрій виявився сприятливим (дещо мінорним, а в такі моменти я завжди багато рефлексую). Наступні двісті проковтнула на одному подиху. І останні сто, як і початок книжки, трохи розчарували. Головною у творі, що очевидно з назви, є сюжетна лінія Максима Гонтара. Перші сторінок двісті цей персонаж видавався мені дуже близьким. Я чудово його розуміла. Знаю, як то: намагатися знайти себе в житті після чергового довгого, хоч і успішного етапу, коли всі від тебе чогось очікують, бо ж і від них очікували у їхній час. А якщо раптом щось у твоєму житті піде не за планом родичів, сусідів і рандомних чоловіків і жінок, треба неодмінно перейматися тим, що люди скажуть. Ця проблема у творі дуже помітна. На відміну від знайомих і родичів Максима, я прекрасно розуміла його бажання покинути науку й закритися у своїй мушлі хоч на якийсь час. Знаю, як то: розчаровуватися у своїх ідеалах. Не скажу, що я розчарувалася так само сильно, як він. Мені таких проблем допомогла уникнути школа: у 8 класі я зрозуміла, що життя несправедливе, але за себе треба боротися. Якщо хтось, навіть твій учитель, називає вас з однокласниками сірою масою, це зовсім не привід забити на власне майбутнє. Схоже, в Максима не було такого вчителя хімії, і він зняв рожеві окуляри набагато пізніше. Плюс - пішов у своїх пошуках проти мейнстріму, а такого в наукових колах дуже не люблять, хоч без цього неможливий прогрес. Ось такий парадокс. Я ніяк не могла зрозуміти: Максим не бореться тому, що йому бракує сміливості й наполегливості чи тому, що розчарувався у своїх ідеалах? А може, він збагнув просту істину: щастя не залежить від посади, успішного успіху й місця проживання? Мабуть, і те, й друге, й третє водночас... Згодом ковдру на себе почали перетягувати інші персонажі. Я спершу перестала розуміти логіку Максимових вчинків, а потім він мені став нецікавий. Зате виявилось цікаво читати про його взаємодію з іншими персонажами. Цікаво, хоч і сумно усвідомлювати, як сильно я помилялася в деяких із них. Були моменти, коли я ревіла. І це дуже добре. Для мене мої сльози - показник того, що книжка вартісна. Отже, я прожила історії персонажів від початку й до кінця, повірила їм, чогось від них навчилася. До речі, цей твір цілком справедливо можна вважати інтелектуальним романом. Тут дуже багато інтертекстуальності, і читачу треба бути готовим до розлогих коментарів оповідача на теми історії, літератури, кіно тощо. Як на мене, не всі ліричні відступи у творі доречні з огляду на сюжет і композицію роману, але, попри це, мені було цікаво їх читати. Помітно, що автор - надзвичайно освічена й начитана людина, а для письменника це дуже важливо, бо який письменник, такий і оповідач, хто б там що не казав про те, що їх не варто ототожнювати. Дуже цікавою для мене була сюжетна лінія Лицюків. Бізнесмен, який вважає себе всемогутнім, але має дві великі слабкості - кохану дружину й дочку. Іноді видавалось, що ледь не кожен персонаж у романі - знахідка для психіатра. З іншого боку, хто визначає критерії нормальності? Хіба розмовляти з прибульцями яскравіший симптом божевілля, ніж убивство дитини у своїй утробі тому, що вона дівчинка, а не хлопчик? До речі, тема материнства й батьківства у творі розкрита, як на мене, дуже повно. Багато уваги приділено стосункам між батьками й дітьми. Крім того, у творі порушено низку важливих проблем, які лежать у цій площині: наслідки нелюбові до своєї дитини через її стать; байдужість до дитини й запізніле розкаяння; постійні думки про те, що скажуть люди про твою дитину; втручання в особисте життя дорослих синів і дочок; сліпа любов, яка не знає меж, і потурання жорстоким примхам чад. Загалом, роман справив на мене позитивне враження. Не сподобались тільки окремі ліричні відступи й не дуже вдалий епілог. Він виявився якимось сумбурним, як і останні п'ятдесят сторінок твору. Здавалось, ніби автор поспішав закінчити цю історію й переказував її надто швидко. А ще в мене є питання: куди подівся Тимко й чому раптом вигулькнула Дарина? Взагалі, особисте життя Максима для мене було ще більш не зрозуміле, ніж його філософія. До речі, в романі дуже багато другорядних персонажів, і з біографіями кожного з них нас знайомить автор. Подекуди це відволікало. Зате мені сподобалася розв'язка сюжетної лінії Лицюків. І реалістична, і справедлива водночас. Не скажу, що цей роман найкращих з тих творів мого улюбленого письменника, які я читала, але точно не найгірший.

Ніби прожила ціле століття разом із Яковом. Сто років життя втиснуті у сторінки: влади змінюються одна за одною, війни забирають близьких, приходять нові втрати й нові радості. І весь цей час Яків лишається… справжнім. Він кохає, страждає, помиляється, але знову і знову підіймається. Ніколи не здається. Час у книзі минає швидко. І разом із ним — усе життя героя. І тут я раптом задумалася: а як воно буде зі мною? Чи й моє життя промайне так швидко, що я й не встигну озирнутися? Ця книга вчить простому, але важливому: треба жити зараз. Не відкладати, не чекати зручного моменту. Любити тих, хто поруч. Говорити, поки є можливість. Робити, поки є сили. Бо сто років — це водночас дуже багато і катастрофічно мало.

Придбала книгу випадково, захотілось чогось класичного, українського. Все прочитання вона мене дивувала поворотами долі Якова, тим скільки випало на його життя, і загалом на життя українців. По книзі є серіал, і навіть цікаво його передивитись, щоб порівняти як я уявляла героїв.

Що таке життя однієї людини у порівнянні з цілою епохою? Цей роман - сповідь дідуся Якова Меха із невеличкого села Загорєни, який готується зустріти свій столітній ювілей. Що було у житті цього звичайного, нічим не примітного селянина? А було ой як багато! Були кохання і зради, втрати, біль, несподівані зустрічі і дарунки долі, а ще гріхи, які досі не зміг простити. І все це непросте життя показане на фоні історичних декорацій, що постійно змінюються. Перша світова війна, друга, зміна влад, суміш мов, і лише він зміг вистояти, не зламатися, пережити все. Та прийшов і його час, час підводити підсумки, час спогадів і роздумів, час, коли люди, яких уже немає в живих починають приходити у думках, виринати в тумані, заглядати у шибки, приходити до нього чи по нього??? То хто ж важливіший, людина чи історія? І що таке життя однієї людини у порівнянні з цілою епохою? Роман про життя, справжнє, таке, яке оточує нас щодня, без прикрас. Роман, який і сам є чиїмось життям. Окреме місце у книзі займає мова. Навіть не мова, а діалект, говірка. Я ніколи не була на Волині, але завдяки автору відчула той час і ту місцевість, які не виглядають ніби списані з підручника історії, а саме живі і неповторні. "Ти, дочко, як той метелик, що злетів та сів - може, мені на руку, може, на вікно. Поки сидиш у мене, то не хочеться тебе здмухнути".

Так багато в цій книзі різних історій. Вони ніби відрізняються сюжетом, але є маленька-тоненька ниточка, що поєднує їх в одне ціле. Історія відбувається на Волині, біля Шацьких озер. Я цим літом там була: незвичайної краси земля, ходиш там - і повірити не можеш, що це твоя країна, що ця краса - краса твоєї Батьківщини. Головні герої цієї книги (я чомусь не можу назвати це романом. Тут немає кульмінації та зав*язки в класичному розумінні цих слів, хоча події розтягнуті на багато сотень років) мешкають в селі Млинищі. Тут вони зростають, тут розбиваються їхні серця, ллються їхні сльози, лунає їх сміх. Ціла галерея образів минає на сторінках книги, безліч доль, життів, почуттів. По селу пройдеться і рекрутство, і дві війни і все це відобразиться на персонажах, на їх поведінці. Постане і розвалится там і Радянський союз, котрий породить героїв свого часу. А центрі цього всього - загадкова карта Млинища, знайдена в Парижі. Мені не вистачило якоїсь цілісності. Коли професор-історик почав копирсатися в минулому і відшукувати коріння загадкової карти, я налаштувалась на щось схоже на "Покров" у Люко Дашвар, але пошуки не затягнулися. А так хотілось копання в архівах, знахідок голосів минулого, котрі були живими ще кілька сторінок тому. Але все це так сумбурненько на кількох сторінках, тут же в кінці книги прилаштували кілька нових персонажів, не довівши їх лінію до кінця. Що з Тамілою? Що з Назаром? Додумуйте, любі читачі, самостійно, отакий от "відкритий фінал". Мовби і був в автора якийсь задум, але втілити його не вистачило сил. Не відчулось під кінець історії того настрою, котрий був на початку. Змінились ноти, загальний тон оповіді, змістились акценти, дуже шкода. Але загальне враження позитивне: читати книгу приємно, легко, не дивлячись на величезну кількість діалектизмів (по цій книзі можна вивчати діалектологія, а саме говори Полісся! Надзвичайно колоритний мовний матеріал!). Персонажі водночас і емоційні, і справжні, і живі і дещо шаблонні, але це не псує загальної картини: адже важко розказати про кохання щось нове.

Це вперше мені потрапила до рук книга Володимира Лиса, раніше не звертала увагу на цього автора. А виявляється даремно! Практично із перших сторінок книга поглинула мене, адже приховувала у собі таємницю. Події розгортаються у селі Загоряни, на Волині. Починаються вони ще у XVIII столітті. Саме тоді ми знайомимося із Панасом Терещуком і саме йому вперше являється Діва. Чи то янгол-охоронець чи Берегиня їхнього кутка. Говорять, що показується вона раз на 100 років, щоб урятувати, захистити чи змінити долю людей. Всього у книзі 4 розділи і кожен із них присвячений історичним подіям цілого століття та його жителям. У другому розділі події розгортаються уже в XIX столітті і описують життя цілої родини Терещуків, онуків та правнуків Панаса. Третій розділ - охоплює уже близько десятка родин того ж села Загоряни, більшість із них певним чином належить до роду Терещуків, хоча імена та прізвища починають перепліталися та подеколи плутатися. Кількість героїв зростає з часом. Саме тут виникла асоціація із книгою Г. Г. Маркес "Сто років самотності". У четвертому розділі, коли інтрига досягає свого апогею, а історія описує наш час, XXI століття, я відчула себе ошуканою. От-от мала бути розгадка головної таємниці, але автор дуже здивував! Після прочитання книги запитань залишилося ще більше, ніж відповідей! У будь-якому разі враження від прочитаного залишилися найкращі. Водоворот людських доль, впереміш зі змінами історії, влади, миру, воєн, революцій, відчуття близькості того часу, про який читаєш і особлива, характерна для поліської місцевості мова. Читається - на одному диханні!

Старий Яків Мех (Цвіркун) топче землю вже майже сотню років. Встиг він за цей час багато, а самому наче й мало... Були в його житті і кохання, і ненависть, і страх, і віра – життя, одним словом. Разом з життєвими перипетіями Якова ми мандруємо історією України від Речі Посполитої та СРСР до незалежної України. Він розповідає про життя та любов свою, про дітей та онуків, про щастя та горе, про сумління... Він був сільським парубком, наймитом, польським солдатом, солдатам червоної армії і ще багато ким... Неймовірний роман про життя людини протягом цілого століття і всіх змін, які відбувались в ті часи. Історія просякнута філософією, силою та любов'ю до жінки, сім'ї, країни. Це перша книга, яку я взялась читати в автора і не шкодую, що знайомство видалось саме таким. Воно вдале, з гірко-солодким присмаком, але дуже вдале, тож з автором я ще обов'язково зустрінусь. З героїв мені полюбились, звісно, Яків (попри деякі вчинки), а ще Зоська та Вікторія, але про них не розповідатиму, бо спойлери тут зайві.

Століття Якова - це книга про буремне життя довжиною в сторіччя…  Пан Яков – поліський українець з найсмачнішим діалектом мови – пройшов крізь владу російської імперії, УНР, Польщі, гітлерівської Німеччини та радянського союзу. Свою ж старість він зустрічає вже у незалежній Україні, озираючись на весь пережитий досвід. А є, як ви розумієте, на що озиратися. Автору вдалося втиснути в невеликий обсяг книги ціле століття трагедій, помилок, любові й спогадів.   Своєрідним каталізатором потоку вікових спогадів являється врятована Яковом наркоманка. Але ця історія є лише однією з часових ліній висвітлених в романі.  Чуттєва та щира книга. Й хоч персонажі вигадані, та реальні історичні події на тлі історії роблять книгу дуже правдоподібною.  Екранізацію не дивилась і не планую, бо як зазначав сам автор, сценаристи там дуже спростили образи і багато додали від себе. Ліпше прочитайте оригінал..