Збиралась якось довго з думками, щоб написати щось про цю книжку. Але не можу. Читала її з перервою, не, тому що не цікаво, просто щоб вивезти все це. Читається вона на одному подиху взагалі. Ніякого дисонансу з купою нецензурної лайки в тексті у мене не виникло. Там інакше бути не могло, це було б не настільки правдиво. Книжка бере за живе. Тому що це наша реальність. Після 24 лютого. І як би ми не хотіли говорити про те, що ці події є художніми у більшій мірі, скажу що це не так. ЗНАЮ, що це не так. Бо таких історій, які описані тут, у кожного може назбиратись мільйони. Мільйони тонн суму, болю, сліз, страждань, несправедливості, нерозуміння, неприйняття. Справедливість. Весь час, читаючи ці розповіді, я питала себе «чому?» Чому люди такі? Що ними керує і чи керує щось взагалі? Чому так несправедливо? Чому є ті, хто йдуть по трупах, попри всі норми і закони людські? Чому так неекологічно між собою ми живемо? Де кінець того болю? Я проживала весь спектр емоцій в кожній розповіді. Сумно. Життєво. Боляче. Несправедливо.

Після 24- го — це збірка оповідань про війну: місцями — дуже тяжка до сліз і розпачу, а місцями все ж залишає надію. Війна без прикрашання, війна очима цивільних і тих, хто ще нещодавно були цивільними. Біль, відчай, смерть, вибір, який мусить робити кожен під час великої війни — це все є на сторінках цієї книги. Але і кохання, родина, дружба і побратимство, світло, що з’являється в темні часи — про це теж є в цій книзі. І про трішки дива на війни — в оповіданні Великдень Пацана.

Ця збірка далася мені нелегко. Дуже. Я ревіла, глибоко дихала, заспокоювала стукіт серця. Розуміла, що не можу, але мушу. Тому змогла. Змогла, бо про нас. Змогла, бо свій. Про що? Кожне оповідання, а це збірка, розповідає про різних людей, що потрапили під жернова війни. Горе, любов, жарти, смерть, зрада, кохання, стрибання у гречку, наруга, розпач, самопожертва. І трохи надії. Зовсім трохи. Усе, як у житті. "- То не боїшся? — Ні. — Але як? — Просто треба попуститися і вважати, що ти вже помер. — Але я живий! — Ось у цьому і проблема." Читаючи ці проникливі та пронизані болем історії, я знову згадувала ту фразу про очищення війною, і хотілося кричити: " От де тут очищення? В оціх знущаннях, смертях та крові?" Коли ламаються долі, відкидається усе святе, коли завойовник вважає, що має право на усе. Це страшно, боляче та жорстоко. Мова книги воєнна - жодних еківоків у бік культури висловлювань. Не до того. Можливо, колись. І я не знаю, чи варто вам зараз читати цю правду. Вирішуйте самі. Вона точно не сумісна з осінніми прикрасами, листочками, модельними туфельками та сумочками. Не до того...Сподіваюся, поки що.

Цю книжку Владислав Івченко написав приблизно за пів року до того, як бути мобілізованим. Написав так, що в читачів, яким не конче знати, щó було спершу – мобілізація чи книжка «Після 24-го», – може скластися враження, що багато з описаного автор бачив на свої очі. В частині оповідань описано події на фронті, кілька сюжетів присвячено воякам під час їхнього перебування в тилу, ще інші зображають ситуації з життя біженців, утікачів від війни, а також життя тих, хто опинився в окупації. Очевидно, що книжка писалася з настановою подати розмаїті досвіди, а їх після 24-го, на жаль, стало нестерпно багато. У книжці є місце для фронтової безстрашності і героїки українських воїнів, але порушено і тему перебільшеної героїзації. Серед важких фронтових досвідів зрідка трапляються комічні епізоди, стьоб. Поруч з однозначною мовою зброї у різний спосіб в хід подій втручаються психофізіологічні реакції, інстинкти (не лише інстинкт самозахисту), тригери, неврози і комплекси. Сюжети продумані, події динамічні, Івченко вміє тримати напругу і знаходити ефектні розв’язки. Є оповідання з відкритим фіналом, є раптові новелістичні завершення. Географія подій широка, виходить за межі українських територій. (Без двох оповідань з географічними назвами книжка була би ще міцнішою.) Принаймні в одному з творів події після 24-го тісно пов’язані з подіями до 24-го: доля полоненого українського солдата вирішується дзвінками ворога до абонемента з Західної Європи, онлайновими сексуальними іграми й історичними дискусіями. Виявляється, після 24-го може бути корисно знати, чим понад три століття тому займався Дем’ян Многогрішний, коли опинився на засланні у сибірській глушині. Але чи можна за допомогою такого знання врятуватися – на це книжка Владислава Івченка ствердної відповіді не дає. Що й цілком зрозуміло, адже знання хоч і сила, але ворог сильний теж.

Складно й тяжко усвідомлювати, що усе це коїться зараз. Потрібно, щоб ці історії залишалися, як у цій збірці, а не відходили у забуття, це є наша історія, дякую автору за книгу.

"тут теж були гори, тільки здебільшого під землею, бо на поверхні не вижити" двадцять четверте, війна, двохсоті, мобілізація, окопи, полон, тривога, укриття, сховище, вибух, ракети, руйнування. ці слова і багато інших не просто стали словами щоденного вжитку, частиною нашої свідомості, щоденних думок, дій, вони в'їлися під шкіру, як і сполука букв "йбр". це боляче усвідомлювати, як і те, що ці 15 оповідань збірки (та розділ ритмізованої прози) лише дрібка того що було і, на жаль, буде пережито та відплакано нами. тут про тил, фронт, перші наступи, про тих хто вимушено покинув домівки як в межах України, так і поза ними. "Юрчик", який ніколи не відчує щасливого дитинства. "Щасливець", до якого удача повернулась не тим боком. "Я не Толя", але теж йду боротися. "Не дуже вдала поїздка в тил", де розумієш настільки важливі бувають слова. "Вибачте, ми з Чернігова", саме так вибачаєшся за свій страх гулу літаків, коли перебуваєш в Німеччині. "Жалко дєда", бо навіщо йому, прийшовши в окуповане село, бачити знущання над своїми рідними. "П'ята палата", де кожен проживає свої фронтові страхи, травми та флешбеки. "Депутат із Сен-Тропе" — зрадники досі є. "Кожна птаха співає — убий" — квінтесенція [цитую] "безсилля перед цим йобаним абсурдом". "Великдень Пацана", бо Пацан справді дивом воскрес. "Тиша. Камера знімає небо", а могла б ще знімкувати чимало історій від військових, трепетних, болючих, але до біса щирих. "Монах", фанатик зі сталі. Азовсталі. "Уламки". От тут ритмізована проза. "Помста дарує полегшення", навіть коли ти не на фронті, а маєш в руках тільки телефон. "Споручниця мертвих", бо тільки з ними серед ночі патанатомка могла поговорити про втрачене за келихом вина. кожне оповідання торкається серця. повсякчас я чекала в тих оповіданнях хоч дрібку світла і радости, але частіше наштовхувалась на біль та злість. але у @wanderlust_reading я прочитала важливу фразу, ліпше й не скажеш про "Після 24-го": "якщо ви відчуваєте потребу проживати біль читанням, зверніть на неї увагу". зазначу, що книга має позначку 18+. вона абсолютно точно виправдана доречною нецензурщиною, кривавістю та відвертістю часом неприємних інтимних сцен. врахуйте це.

Це дуже важка і відверта збірка оповідань. Їх не виходить читати підряд не тому, що нецікаво. А тому, що боляче. Впізнавані події, впізнавані місця. Але читати цю книжку треба.