📖 "Ми живі, доки ми віримо, синку. І якщо ми досі живі, отже, віри у нас вдосталь".
Олена Пшенична. "Там, де заходить сонце". — Лабораторія, 2024.
Зазвичай мені легко пишуться відгуки. Особливо, якщо книга сподобалась або спонукала до роздумів. З книгою Олени Пшеничної (послухати авторку і обійнятись опісля мені вдалось на Книжковій країні) так не вийшло. Хоч книга мені дуже сподобалась, і однозначно спонукала до роздумів, вона настільки зачепила щось у душі, що емоції не передаються словами. Тому просто опишу про що книга і пораджу її прочитати.
Головна героїня — вчителька — пенсіонерка Віра Петрівна приїздить до Будинку для літніх людей. Приїздить, щоб пожити (недовго, звісно) під наглядом, бо ж здоров'я підводить, а син мотається по країні волонтерить, а невістка з онуками виїхала в евакуацію за кордон. І далі всі події відбуваються в цьому Будинку, де зібрались літні люди. Люди з своїми історіями, з прожитим життям, з своїми радощами і бідами, люди приємні і не дуже. Поступово ми дізнаємось їх історії, ми починаємо розуміти кожного, співчувати і хвилюватись.
📖 "Вони такі колючі не від доброго життя, розумієте? Ніхто б тут від доброго життя не жив."
📖 "...скільки ж у цьому Будинку ховається ще секретів? Скільки живе у цих старих і колючих людях маленьких великих бід?"
Будинок живе своїм спокійним розміреним життям, і читач теж починає жити цим життям: вести приязні і не дуже розмови, сміятися, жартувати, хвилюватися і горювати, і навіть читати книги і організувати читацький клуб. Та в розмовах — розповідях проступає, виринає, незримо відчувається — бажання, мрія, надія — повернення додому, рідні люди, які( так хочеться вірити) не збайдужіли, не забули.
📖 "Дзеньк — і по тілу розливається щось неприємно пекуче. Щось, що змушує її сумувати, тужити, журитися, побиватися. Словом, відчувати всі можливі й неможливі синоніми цього нестерпного почуття, яке насправді так просто пояснити: Віра Петрівна хоче додому. Але додому її поки що не кличуть. І вона щосили хапається за це коротке, але таке важливе — поки".
Це дуже тепла і щемка історія, в якій живе віра і надія, яка спонукає до роздумів, іноді смішить, іноді засмучує (так, я таки плакала).
Дякую авторці за кілька теплих вечорів з цією книгою. Сподіваюсь, всі ми вчасно зрозуміємо, що треба цінувати і берегти
📖"...родину. Бо коли твоє сонце заходить, це, як виявилося, єдиний важливий на небі пейзаж".

📖"Створюючи навіть маленький блог, ти відчиняєш вікно в цілий світ, тож не дивуйся, якщо звідти вилізе щось неприємне".
Віталій Дуленко. "Там, де живуть книжки". — Лабораторія, 2025.
Налаштована була трохи скептично, бо попередня книга автора "Маяк" мені не зайшла🤷. Та все ж вирішила, що не можу обминути увагою книгу, яка має таку дуже бібліотечну назву🤭 — "Там, де живуть книжки"(хоч вона і не про бібліотеку). Ну, і звісно, презентація автора на "Книжковій країні" додала бажання прочитати цю історію, і дивлячись на чергу за автографом, не мені одній🤭.
Головна героїня книги Надя Книжицька — книжкова блогерка, яка створила у зйомній київській квартирі свій затишний світ з книжками і котом Мироном.
📖 "...купівля та читання книжок були одним із небагатьох задоволень у її житті, це робило її справді щасливою. До того ж книжки були для неї найбільшою підтримкою в дедалі незрозумілішому світі, їхні тонкі аркуші були надійніші, аніж будь-які бетонні колони."
Надя працює копірайтеркою в невеликій айті — компанії, має одну подружку Злату, яка і надихнула її на створення книжкового блогу; позаду залишились відносини з Костею. І все йде в житті Наді спокійно, самотньо, затишно і книжково, аж доки вона не отримує посилку з дивною книгою, що описує життя Наді Книжицької: щасливу родину, чудові відносини з сестрою, любов батьків, друзі. Але ж Надя знає, що все було не так...І намагається зрозуміти, хто так цікавиться життям непримітної книжкової блогерки і чому? Минуле ховає таємниці, і кожен має свої секрети. Надя вирушає в свої рідні Соколяни і можливо, там вона дізнається, що ж насправді відбулося багато років тому і що відбувається зараз🤔 в її житті. Але в маленькому містечку Надю чекає не тільки її родина👻
Що ж, трилер на українських теренах, та ще й пов'язаний з книжками — мені було цікаво, читалось швидко, а що весь час траплялись згадки про книги (і про справжні, і про вигадані) — то було прикольно. Цікавий динамічний трилер з сімейними і містечковими таємницями📚📖📚.
А бібліотека і бібліотекарка в книзі таки присутні. Дуже приємна бібліотекарка, до речі😉.

Після 24- го — це збірка оповідань про війну: місцями — дуже тяжка до сліз і розпачу, а місцями все ж залишає надію. Війна без прикрашання, війна очима цивільних і тих, хто ще нещодавно були цивільними. Біль, відчай, смерть, вибір, який мусить робити кожен під час великої війни — це все є на сторінках цієї книги. Але і кохання, родина, дружба і побратимство, світло, що з’являється в темні часи — про це теж є в цій книзі. І про трішки дива на війни — в оповіданні Великдень Пацана.

У пошуках Єви — розслідування крізь роки, на яке автора чи то надихнув, чи то підштовхнув надпис на могилі в далекій Пенсильванії, на цвинтарі міста, якого вже немає. Історія родини Ориняків, в тому числі Єви і Марії Ориняк, імена яких збереглися на могильному камені в місті Централія. Автор детально описує всі свої пошуки : і в інтернеті: в архівах, соцмережах, і наживо — в карпатських селах, архівах. Описує зустрічі і листування з ймовірними родичами розшукуваних героїв оповіді. Ця частина була мені дуже цікава: і факти, які зміг знайти автор, і версії, які він будував, і давні фото і листи.І переплетіння тих вже далеких часів з нашими : ПСВ і наша війна, іспанка і ковід, трудова еміграція і біженство. Історія немов ходить по колу🥺. Щоправда, розповіді про ковідні часи мені було забагато. Можливо тому, що досвід мешканця великого міста і мандрівника дуже відрізняється від досвіду мешканця маленького містечка, де ніякий ковід не завадив посадити — викопати городи, давати лад садкам, врожаям і господарству🤭. Можливо, як фіксація цього історичного проміжку — це потрібно, щоб не забулось у вирі подій, але мені було нудно.От за пошукову частину і історію Єви — родини Ориняків автору дуже вдячна🥰, можливо це нарешті підштовхне мене записати історії з життя родини.

📖 В реаліях сьогодення читання будь-якого трилера чи детектива для мене — відпочинок для мозку і серця. Та все ж обираючи таку книгу, хочеться, щоб цей відпочинок був більш-менш якісним.📖🧐. "Намисто" Метта Віттена виправдало сподівання.
Автор — сценарист відомих серіалів "Закон і порядок", CSI:Місце злочину".
Все ж перші сторінки не могла ніяк зосередитись, якось губила нитку розповіді.
А потім виявила, що я вже на 80 сторінці🤭, абсолютно непомітно! Спочатку розповідь йде в двох часових проміжках: в сьогоднішній час і двадцять років тому (спогади героїні), а в певний момент події об'єднуються. Сучасна лінія - це поїздка героїні до місця страти злочинця, що двадцять років тому вбив її доньку. Та поїздка виявилася непростою, і тільки додала питань, що двадцять років не дають спокою Сьюзен. 📖🤔
До речі, книжкова історія має реальне підґрунтя.📚
Ну і, звісно, як в гарних трилерах: винні знайдені, зло покаране, у добрих все буде добре!👏💪📚📚