?Людей наплодилося... І всі прагнуть наприкінці життя померти...©️ От уявіть, живете ви своє життя, грішне чи праведне, але щиро сподіваєтеся, що десь там, у потойбіччі, вас зустріне апостол Петро і запросить до Раю, чи хоча б Диявол відчинить ворота Пекла, де б ви могли спокутувати свої земні гріхи. А тепер уявіть себе на місці очільників Того світу, перед очима яких роками, століттями, тисячоліттями тягнеться черга із душ, що чекають розподілу, і ні кінця їм нема, ні краю... Та щоб на вас, якусь ефірну душу, звернули увагу, ви маєте бути унікальні, чи мати щось таке із собою. От, скажімо, звичайнісіньке матеріальне кільце ковбаси. О, тепер всі погляди прикуті до вас, бо ви - не просто душа, ви - поважний гість, шанований контрабандист, що відкриває нові можливості для всіх. І начхати, що за життя ви були гнилим людиськом, нині ведеться справжня боротьба за вашу душу, чи за вашу ковбасу? У цьому сатиричному романі у кращих традиціях власного гумору Віталій Запека розмірковує про життя після життя. Чи має бути пиво у Раю? Чи повинні праведники постійно прославляти Бога? Звідки беруться казани для нових грішників, якщо на той світ не можна забрати нічого земного? А дрова? Чи може існувати Гієнна огненна без вогню? Незалежно від того, віруюча ви людина чи ні, не варто сприймати книгу серйозно. Це легка, гумористична розповідь, яка спонукає до роздумів. Навіть більше за сам твір мені сподобалася післямова автора, де він розповідає як виникла ідея і як вона призвела до написання книги. Що ж, у будь-якій незрозумілій ситуації варто включати мізки і тоді Пекло буде не таким вже й пеклом, а Рай може виявитися раєм для обраних. Завершу свій відгук улюбленою цитатою від автора: "Вчиця ні коли ніпіздно!", навіть після смерті ?

Дочитала книгу «Абсурд», українського автора Віталія Запеки, написану в стилі антиутопії. Книга демонструє суспільство із доведеною до абсурду формою державного режиму - тотальною демократією, де влада має абсолютну монополію на процес мислення, встановлення рамок мислення для інших та визначення правильних (які допускаються) і неправильних (яким немає місця) думок. ?️ «Біда з думками: сьогодні їх дозволили, а завтра навпаки. Або ще гірше: зараз вони корисні для держави, а згодом, глянь, - і вже шкідливі. Є спеціальні люди, які мають думати за нас, а іншим за це краще не братись». Так-так, це все ще демократія, бо все вирішується більшістю. Більшістю бездумних людей?‍♀️ Центральною подією твору є «значущий» судовий процес над молодим чоловіком Віктором, якого обвинувачують у вчиненні «злочину вищого ступеню». Якого саме злочину? Вищого ступеню, що не зрозуміло. Завдяки цьому літературному прийому, коли герой не знає в чому його обвинувачують, перші сторінки книги нагадують «Процес» Франца Кафки, де головний герой опиняється підозрюваним у чомусь, та невідомо в чому. Попри трохи затягнутий та місцями нуднуватий сюжет «Процесу», «Абсурд» вийшов доволі динамічний, сповнений цікавих, місцями комічних, та майже завжди доведених до абсурду, діалогів. Звісно ж його судять за «шкідливі для держави, влади і народу» думки. Які думки? Тут уже без спойлерів, почитаєте самі. При чому, тяжкість цього злочину навіть не прирівнюється до вбивства, бо: ?️ «Безсумнівно, що думки та мислячі люди є значно небезпечнішими для влади, ніж убивці. Від убивства певної кількості пересічних громадян країна навіть не похитнеться. А навіть від однієї думки держава може загинути. Отже, для суспільства загалом мислячі люди більш небезпечні, ніж жменька вбивць». Суспільство без думок. Держава, яка забороняє народу думати ширше за встановлені нею ж межі. Народ, який стає маріонетковим та легко керованим в руках сильних світу цього. І якщо посеред цього бездумного натовпу зʼявляється думаюча людина, як же легко їй маніпулювати іншими. Навʼязувати свої ідеї. Схиляти до необхідних дій, видаючи їх за загальне чи індивідуальне благо. Не тільки ж у мене дежавю, ніби я вже щось схоже бачила в якійсь країні, правда? Антиутопія для мене - це геніальний [та улюблений] літературний жанр, в якому автор зачасту висміює негативні наслідки певних суспільних і державницьких процесів, демонструючи читачу їх небезпеку для всього суспільства та країни. Віталій Запека - для мене відкриття. Якби я не знала, що це твір українського автора, то ніколи б не подумала. Настільки він написаний в стилі найкращих класичних антиутопій. Дуже рекомендую. І «Абсурд», і антиутопію як окремий літературний жанр!

Ця книга і є Україна — де смішне переплетене з сумним, трагічне з прекрасним, рефлексії військовослужбовця, якому потрібно вбити вперше в житті переплетені з життям людей, які раптово опинились в епіцентрі війни. Герої книги — живі, чудово прописані і чомусь впевнена, що реальні, а не вигадані

Прочитала книгу на одному подихові. Плакала, сумувала, злилась, проклинала... Сміялась до нестями, читаючи про свиноту Лізу, козла Костю і дрібнособачу банду.

І знову оповідь пана Запеки утримує увагу до останнього рядочка (навіть якщо це глупа ніч), збурює стільки думок, емоцій і почуттів, наче знаходишся в епіцентрі торнадо. І все це автор майстерно спакував у жартівливий пакуночок, який приховує дуже важливе і глибоке філософсько-психологічне начиння.

Книга "Полінка" Віталія Запеки — це справжній витвір мистецтва, який вражає своїм глибинним змістом та емоційною наповненістю. Автор зумів створити яскравих і незабутніх персонажів, кожен з яких по-своєму розкриває теми дружби, кохання та самопізнання. Стиль написання Запеки вражає своєю ліричністю і водночас зрозумілістю, що дозволяє читачеві легко зануритися в світ головної героїні. Історія Полінки захоплює з перших сторінок і непомітно торкається найглибших струн людської душі. Читання книги стає ніби особистою подорожжю, в якій кожен знайде щось близьке і рідне. Окремо варто виділити те, як автор майстерно порушує складні соціальні та емоційні питання, не втрачаючи при цьому позитивного настрою. Книга надихає на роздуми про важливість людських відносин та внутрішніх переживань, залишаючи після себе теплий і світлий слід у серці читача. "Полінка" — це твір, який неодмінно варто прочитати, незалежно від віку або досвіду. Це історія, що запам'ятається надовго, і, без сумніву, подарує масу позитивних емоцій! Рекомендується всім, хто любить якісну літературу, насичену емоціями та глибоким змістом. Віталій Запека дійсно перевершив себе!

Збірник оповідань Віталія Запеки «Бабах на всю голову» залишив у мене непередаване враження, незважаючи на всю складність його сприйняття. Як людина, яка виросла на Донбасі і пережила багато з цих жахів, які описані в книзі, можу з упевненістю сказати, що ця історія передає глибину і нюанси життя в умовах конфлікту. Автор майстерно відтворює атмосферу горя, втрат і надії, що робить текст неймовірно емоційно насиченим. Хоча читання часом викликало у мене важкі спогади, я не можу не захоплюватися вмінням автора переносити переживання і внутрішні боротьби героїв на сторінки роману. Це справжній виклик - черпати натхнення з власного болю та трансформувати його в літературу, і автор впорався з цим на дев’яносто дев'ять відсотків. Персонажі в «Бабах на всю голову» живі і реально відчутні. Їхні переживання, страхи, надії і мрії легко співвідносяться з тим, що багато з нас, хто пройшов через подібні події, відчували у своїх серцях. Ця книга стала для мене маркером, що дозволяє усвідомити свій біль і побачити його відображення в інших. Текст надзвичайно багатий символікою і змістовними метафорами, які не лише розкривають глибину персонажів, а й дають можливість задуматися про важливі питання, такі як людські цінності, пріоритети і те, що справді важливо в житті. Незважаючи на всю тяжкість, книга також несе в собі промінчики надії, що є життєво необхідним, адже навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Я настійно рекомендую «Бабах на всю голову» всім, хто хоче зрозуміти реалії життя на Донбасі, а також усім, хто цінує літературу з глибокими темами і сильними емоціями. Ця книга стала для мене важливим етапом у моєму розумінні власного досвіду і, без сумніву, залишиться в моїй пам'яті надовго.

Усе наше життя зараз сповнене абсурду. Війна - це такий величезний абсурд. І ось я для чогось взялася про абсурд читати. Черговий абсурд. Віктор, головний герой, був арештований. І єдине його бажання - дізнатися, за що. Але адвокат грає свою наперед визначену роль. І усі навколо говорять про страту. "-А що ти хочеш? -Замінити адвоката, поскаржитися на арешт, написати вимогу, щоб дізнатися про мою провину. Хочу знати, в чому мене звинувачують, за що тут сиджу і за що мені погрожують стратою. " На суді він-таки дізнається,за що. Але ж легше не стає. Навпаки театр абсурду лише розкручується. І я маю сказати, що нічого фантастичного мені у цій книзі не здалося. Як на мене, трохи гіперболізована, але тогочасна дійсність. А може і не тогочасна, лише зовнішні обставини змінилися.