Місис Делловей — доросла жінка, тримала власне життя у своїх руках, воно більшало й більшало, що вона з ним зробила? Для деяких жінок нема нічого гіршого на світі, як заміжжя. В шлюбі має залишатися якась вільність, має бути якась незалежність одне від одного між людьми, які день у день живуть разом під одним дахом. Удвічі розумніша від чоловіка, вона змушена дивитися на речі його очима — також одна із трагедій заміжнього життя. Навіщо долати ці вершини, а тоді стояти охопленою вогнем? Пристрасті залишаються тими ж пристрастями, але ти відчуваєш, нарешті, у собі певну силу, яка додає тобі великого натхнення у житті скористатися досвідом і все повільно розглядати.  Друга Світова Війна. Лондон. На війні всього навчишся. Смерть — абсолютний кінець, колись вона неодмінно перестане існувати, раз і назавжди, а все триватиме без неї.

Незвичайний, поетичний і сміливо експериментальний роман, який грається з часом, ідентичністю та природою людської особистості. Історія Орландо, що живе протягом століть і одного дня прокидається в тілі жінки, захоплює своєю фантазійністю та глибиною. Вулф майстерно поєднує гумор, філософські роздуми та витончену мову, створюючи твір, який надихає переосмислити традиційні уявлення про стать і свободу самовираження.

? «Не поспішайте. Нема потреби іскритися. Не потрібно бути кимось, крім себе». ? Враховуючи, скільки разів я бачила Вірджинію Вулф на аватарках, до знайомства з її доробком я дісталася із великим запізненням. І, щиро кажучи, трохи боялася, що буде заскладно, або нудно, або просто ніяк. Але цього не сталося. Можу впевнено сказати, що Вулф — неймовірна: дотепна, майстерна, гостра і повністю заслуговує на свій статус ікони. А ще ця богиня любить чорнослив, ну як таку не любити. «Власна кімната» — твір на межі есею і художнього оповідання, на який авторку надихнуло запрошення провести лекцію про жінок в літературі. Авторка іронічно відгороджує себе від міркувань стосовно цього питання вигаданою героїнею-студенткою вигаданого Оксбриджу (тоді ще цей термін не означав Оксфорд + Кембрідж), яка, авжеж, не має зовсім нічого спільного з письменницею. Основна теза цього есею-новели досить проста: «жінка, якщо вона має намір писати, повинна мати гроші та власну кімнату». Ідея ця прямолінійна, зрозуміла і точно не нова, та «Власній кімнаті» майже 100 років, і я впевнена, що тоді вона звучала набагато свіжіше. До того ж аргументи і спостереження героїні Марії/Вулф навколо цієї думки дуже цікаві та пізнавальні. Вона аналізує історичну тяглість жіночої літератури і окремих авторок. Багато її думок щодо знакових письменниць, мені дуже близькі: наприклад, я поділяю її враження про «деформованість і перекрученість» книжок Шарлотти Бронте потребою висловити своє невдоволення, а також про «чистоту» творів Емілі Бронте та Джейн Остін. Взагалі, сама Вірджинія Вулф одразу нагадала мені Остін: обидві є головною прикрасою своїх текстів; це настільки яскраві жінки з гострим розумом і блискавичною іронією, що в їхніх творах всі події відходять на другий план, мають значення тільки як щось, на чому сфокусована письменниця, навколо чого обертаються її думки. Книги, як у випадку з Остін, так і з Вулф, лише засіб для знайомства і пізнання їхніх неймовірно цікавих характерів. Коли Вулф міркує, чому англійські письменниці писали романи, а не поезію та поеми, вона говорить про «м‘якість» та неусталеність роману як жанру, і що тоді з нього легше було виліпити своє, жіноче. В цей момент я не могла не згадати Лесю Українку та її поеми. Цікаво, що б про її творчість сказала Вулф. Але авторка не обмежується тільки жіночим і жіночністю, а провадить думки про сутність роману і загалом письменництво. Вона також цікаво міркує про інь і ян, себто жіночне та маскулінне, і необхідність балансу обидвох для написання гідної літератури. Саме в цьому контексті вона несподівано пояснила, чого у мене не складається з Кіплінґом. Окрім «Власної кімнати», у книзі також є 4 додаткові коротесенькі есеї. Один з них — сухий виклад основних ідей титульного, а ще два інші, один про нездужання (прочитаний якраз після грипу), інший про повітряну тривогу (прочитаний під час атаки шахедів), вразили мене навіть більше, ніж головний. Вірджинія Вулф пише дотепно, талановито, поетично. Ця маленька 200-сторінкова книжка точно стала найбільш занотованою на моїх полицях. Деякі літературні пасажі тут настільки смачні, що я перечитувала їх по кілька разів і пищала вголос. І я не знаю, як надалі складеться з художніми романами авторки, але перше знайомство повністю виправдало високі очікування. ? Вайби й асоціації: «Невидимі жінки» Керолайн Кріадо Перес, Джейн Остін (як особистість)

"Орландо" Вірджинії Вулф – це не просто книга, це справжній літературний експеримент, який кидає виклик усім звичним уявленням про сюжет, персонажів та час. Це біографія, що охоплює чотири століття, де головний герой, Орландо, починає свій шлях юнаком у Єлизаветинську епоху і завершує його жінкою в 1928 році. І все це – без жодного пояснення його надприродної здатності до безсмертя та зміни статі.

Химерна історія про придворного Орландо, який одного дня перетворюється на жінку. Це насичений і складний текст із нетиповим плином часу, численними алюзіями та посиланнями, детальними описами природи і досить абстрактним сюжетом. З одного боку, відчуваєш певне задоволення від такого глибокого і багатогранного читання, але з іншого — не можу назвати цю книгу своєю улюбленою. Мені сподобався гумор та іронія авторки, її легка самоіронія, а також роздуми про те, що означає бути жінкою. Проте багато моментів залишилося для мене незрозумілими.

Роман переносить нас до Лондона і сприймається як прогулянка містом після Першої світової війни. Історія (як і в «Уліссі» Джойса, яким Вулф свого часу була вражена, але й критикувала, але то вже інша історія) відбувається протягом одного звичайного дня, від ранку до вечора, кожну годину якого позначено гучним рефреном – дзвоном Біг-Бена. Протягом цього насиченого дня ми знайомимось з різними людьми, спостерігаємо за ними, спостерігаємо за світом з ними. Врешті події перетинаються та сходяться на вечірньому прийомі Клариси Делловей. Вірджинія Вулф відома своїм використанням прийому «потоку свідомості», проте це потік, який плавно переходить від свідомості одного персонажа до наступного. Ця передача естафети оповіді настільки ледь помітна, що я не можу згадати жодного переходу. Мені подобається стиль письма Вулф, але декого це може трохи дезорієнтувати; треба бути справді терплячими, щоб стежити за потоком думок у «Місіс Делловей». ? Цей роман більш інтимний, більш особистий, життєрадісний, ніж «Орландо». Найгеніальніше в ньому те, як легко та плавно Вулф перетворює кожну мить на бурхливі спогади та думки своїх персонажів. Історії, люди, їхні думки та спостереження, а також їхні точки зору, написані такою поетичною мовою, що читати було одне задоволення. Авторка ніби намалювала яскраву 3D картину, в яку ми потрапляємо. Тож наскільки немислимою є смерть! Усе скінчиться, і ніхто на світі не знатиме, як вона це любила, кожну мить… Окрім основної історії Клариси, є також інша гілка – історія Септімуса Воррена-Сміта. Через нього Вірджинія виявляє співчуття людей з психічними розладами, а також показує тогочасне неадекватне та неефективне лікування. Існує думка, що за основу історії героя Септімуса вона взяла свій досвід, адже знаємо, що протягом усього життя Вірджинія страждала від депресії та нападів тривожності. Хоч переважно ми читаємо про минуле й теперішнє героїв, Вірджинія також вважала за потрібне додати трохи соціального, політичного та економічного післявоєнного життя і вплела це досить гармонійно, як на мене. На перший погляд, це виглядає як нудна маленька розповідь про нудну жінку, яка готується влаштувати нудну снобістську вечірку наприкінці зображеного дня, з різними інтерлюдіями та людьми, що блукають Лондоном протягом дня, обмірковуючи всілякі вільні думки та переживаючи спогади про своє минуле. Але з іншого боку, це майстерно сплетений барвистий гобелен, який дуже цікаво розглядати і кожен раз можеш знайти в ньому щось нове та цікаве. ? Захопливе, загадкове, безцінне наше життя… настільки воно тихе, настільки воно затамоване, що хочеться пройти повз нього дуже обережно, якось аж навіть полохливо, аби своєю нечестивою присутністю не порушити сакрального дійства.

«Mrs. Dalloway» — це справжній шедевр модерністської літератури, у якому Вірджинія Вулф майстерно розкриває глибини людської свідомості. Через один день із життя Кларісси Делловей, авторка проводить нас крізь потік думок, спогадів і внутрішніх переживань героїв, створюючи багатошаровий портрет міжвоєнного Лондона. Стиль Вулф вражає: її «потік свідомості» — це не просто прийом, а спосіб передати невловимі відтінки буття, миттєвості, що формують людину. Роман пронизаний темами часу, пам’яті, ідентичності та втрат, і кожна сторінка змушує замислитися про швидкоплинність життя й глибину внутрішнього світу людини. «Mrs. Dalloway» — це не просто книга, а досвід. Її хочеться перечитувати, смакуючи кожне речення. Вулф не лише пише — вона занурює.

“Життя - це сон. Нас убиває пробудження. Той, хто позбавляє нас снів, позбавляє нас життя…” Якщо коротко – історія починається з головного героя Орландо в епоху Єлизавети і закінчується тим самим Орландо, лиш уже головною героїнею 1920-х років. Якщо більш розширено – відбувається багато подій, але для мене основними були моменти самоаналізу, любов до природи та людські стереотипи, розмірковування про життя, час та мистецтво, любов та буденність. Якщо повністю – я не зможу це описати і раджу вам ознайомитись самостійно. У вас може виникнути багато запитань протягом прочитання, але шукати на них відповіді під час і після прочитання буде приємно та захоплююче. Це перша книга Вулф (але точно не остання), яку я прочитала і чула, що вона не схожа до інших її творів. Хай там як, мені надзвичайно подобається - її проза така поетична та мрійлива, і часом дотепна. У цій книзі все текуче: час, стать, оповідь. Розвиток історії непростий, оскільки люди та місця змінюються протягом усієї книги. Проте мені імпонує стиль написання, такий неквапливий, хоча іноді й шалений потік думок. Варто додати, що роман натхненний сімейною історією письменниці Віти Секвілл-Вест, коханої та близької подруги Вулф. Найджел Ніколсон, син Секвілл-Вест, писав: «Вплив Віти на Вірджинію проявляється в „Орландо“, найдовшому й найчарівнішому любовному листі в літературі, у якому вона досліджує Віту, переплітає її зі століттями, кидає її від однієї статі до іншої, грається з нею, одягає її в хутро, мережива та смарагди, дражнить її, фліртує з нею, скидає навколо неї пелену туману». (взято з Вікіпедії) Я б дуже хотіла додати сюди багато цитат, але залишу їх посмакувати вам, якщо вирішите прочитати цей роман. Ось декілька: “... але коли самотньо сидів під своїм дубом, краплі секунд набухали й надовго зависали у повітрі, й здавалося, ніколи вони не впадуть”. “Немає пристрасті, сильнішої за шал людини, яка хоче змусити інших вірити в те саме, в що вірить вона. Ніщо так не підриває коріння її щастя і не сповнює люті, як усвідомлення, що хтось інший знецінює те, що вона сама цінує так високо”. “... тіло й розум перетворюються на конфеті, що сиплеться з мішка, і виникає відчуття, що від твого “я” відколюються маленькі шматочки й що ти зараз знепритомнієш або навіть помреш, – і відкритим залишається питання, чи можна сказати про Орландо, що вона існує у цей момент”.