«Орландо» — це, мабуть, найбільш незвичайна, яскрава та «хуліганська» книга Вірджинії Вулф. Якщо інші її твори можуть здатися складними чи меланхолійними, то цей — це чистий політ фантазії та любові. ​Це ідеальна книга для тих, хто відчуває себе «затісним» у межах однієї ролі чи однієї епохи. Вона вчить тому, що ми — це сукупність усіх наших досвідів, спогадів і мрій. «Орландо» змушує повірити, що життя — це велика гра, і в нас достатньо часу, щоб спробувати все. Це дуже красива, місцями кумедна і неймовірно інтелектуальна пригода. Якщо ви хочете почитати щось, що розширює свідомість і при цьому дарує естетичну насолоду — беріть «Орландо».

Ця книга прекрасно у всьому - від шикарної обкладинки та супер якісного паперу до величного наповнення! Спочатку усе читалося як такий собі біографічний роман хлопчака, який став фаворитом Королеви, а потім підріс і заводив своїх фавориток, але далі відбувається певне магічне дійство і чоловік перетворюється на жінку і продовжується його, точніше вже її, безкінечне життя. Я просто закохалася у ці описи природи та духів епохи! Протягом століть Орландо зміниться як і навколишній світ, але його/її прагнення до природи, любові і поезії тільки збільшується. Ми спостерігаємо за розвитком таланту Орландо від пишномовних п'єс натхненних античними сюжетами до легкої імпресіоністської, а потім і постмодерної поезії, яку врешті решт визнають. І хоча Орландо все своє довге життя йшла до цієї слави і визнання сам момент нагороди та подальші видання ледь-ледь висвітлюються в романі. Незадовго після того героїня помирає, уявляючи свого чоловіка, який нарешті поборов мис Горн. Тут стільки прекрасних і цікавих деталей, курйозів, описів та героїв, що говорити можна дуже і дуже багато.

«Орландо» Вірджинії Вулф — це витончена, іронічна й водночас дуже серйозна гра з часом, ідентичністю та свободою бути собою. Роман читається як літературний експеримент і як дотепна пародія на біографію, але за цією легкістю ховаються глибокі роздуми про ґендер, соціальні ролі та обмеження, які суспільство накладає на людину. Орландо, змінюючи стать і проживаючи століття, ніби оголює абсурдність багатьох правил і очікувань. Це не зовсім «сюжетна» книжка, радше інтелектуальна пригода, яка змушує думати й посміхатися водночас. Класика, що й сьогодні звучить напрочуд сучасно.

Місис Делловей — доросла жінка, тримала власне життя у своїх руках, воно більшало й більшало, що вона з ним зробила? Для деяких жінок нема нічого гіршого на світі, як заміжжя. В шлюбі має залишатися якась вільність, має бути якась незалежність одне від одного між людьми, які день у день живуть разом під одним дахом. Удвічі розумніша від чоловіка, вона змушена дивитися на речі його очима — також одна із трагедій заміжнього життя. Навіщо долати ці вершини, а тоді стояти охопленою вогнем? Пристрасті залишаються тими ж пристрастями, але ти відчуваєш, нарешті, у собі певну силу, яка додає тобі великого натхнення у житті скористатися досвідом і все повільно розглядати.  Друга Світова Війна. Лондон. На війні всього навчишся. Смерть — абсолютний кінець, колись вона неодмінно перестане існувати, раз і назавжди, а все триватиме без неї.

Незвичайний, поетичний і сміливо експериментальний роман, який грається з часом, ідентичністю та природою людської особистості. Історія Орландо, що живе протягом століть і одного дня прокидається в тілі жінки, захоплює своєю фантазійністю та глибиною. Вулф майстерно поєднує гумор, філософські роздуми та витончену мову, створюючи твір, який надихає переосмислити традиційні уявлення про стать і свободу самовираження.

? «Не поспішайте. Нема потреби іскритися. Не потрібно бути кимось, крім себе». ? Враховуючи, скільки разів я бачила Вірджинію Вулф на аватарках, до знайомства з її доробком я дісталася із великим запізненням. І, щиро кажучи, трохи боялася, що буде заскладно, або нудно, або просто ніяк. Але цього не сталося. Можу впевнено сказати, що Вулф — неймовірна: дотепна, майстерна, гостра і повністю заслуговує на свій статус ікони. А ще ця богиня любить чорнослив, ну як таку не любити. «Власна кімната» — твір на межі есею і художнього оповідання, на який авторку надихнуло запрошення провести лекцію про жінок в літературі. Авторка іронічно відгороджує себе від міркувань стосовно цього питання вигаданою героїнею-студенткою вигаданого Оксбриджу (тоді ще цей термін не означав Оксфорд + Кембрідж), яка, авжеж, не має зовсім нічого спільного з письменницею. Основна теза цього есею-новели досить проста: «жінка, якщо вона має намір писати, повинна мати гроші та власну кімнату». Ідея ця прямолінійна, зрозуміла і точно не нова, та «Власній кімнаті» майже 100 років, і я впевнена, що тоді вона звучала набагато свіжіше. До того ж аргументи і спостереження героїні Марії/Вулф навколо цієї думки дуже цікаві та пізнавальні. Вона аналізує історичну тяглість жіночої літератури і окремих авторок. Багато її думок щодо знакових письменниць, мені дуже близькі: наприклад, я поділяю її враження про «деформованість і перекрученість» книжок Шарлотти Бронте потребою висловити своє невдоволення, а також про «чистоту» творів Емілі Бронте та Джейн Остін. Взагалі, сама Вірджинія Вулф одразу нагадала мені Остін: обидві є головною прикрасою своїх текстів; це настільки яскраві жінки з гострим розумом і блискавичною іронією, що в їхніх творах всі події відходять на другий план, мають значення тільки як щось, на чому сфокусована письменниця, навколо чого обертаються її думки. Книги, як у випадку з Остін, так і з Вулф, лише засіб для знайомства і пізнання їхніх неймовірно цікавих характерів. Коли Вулф міркує, чому англійські письменниці писали романи, а не поезію та поеми, вона говорить про «м‘якість» та неусталеність роману як жанру, і що тоді з нього легше було виліпити своє, жіноче. В цей момент я не могла не згадати Лесю Українку та її поеми. Цікаво, що б про її творчість сказала Вулф. Але авторка не обмежується тільки жіночим і жіночністю, а провадить думки про сутність роману і загалом письменництво. Вона також цікаво міркує про інь і ян, себто жіночне та маскулінне, і необхідність балансу обидвох для написання гідної літератури. Саме в цьому контексті вона несподівано пояснила, чого у мене не складається з Кіплінґом. Окрім «Власної кімнати», у книзі також є 4 додаткові коротесенькі есеї. Один з них — сухий виклад основних ідей титульного, а ще два інші, один про нездужання (прочитаний якраз після грипу), інший про повітряну тривогу (прочитаний під час атаки шахедів), вразили мене навіть більше, ніж головний. Вірджинія Вулф пише дотепно, талановито, поетично. Ця маленька 200-сторінкова книжка точно стала найбільш занотованою на моїх полицях. Деякі літературні пасажі тут настільки смачні, що я перечитувала їх по кілька разів і пищала вголос. І я не знаю, як надалі складеться з художніми романами авторки, але перше знайомство повністю виправдало високі очікування. ? Вайби й асоціації: «Невидимі жінки» Керолайн Кріадо Перес, Джейн Остін (як особистість)

"Орландо" Вірджинії Вулф – це не просто книга, це справжній літературний експеримент, який кидає виклик усім звичним уявленням про сюжет, персонажів та час. Це біографія, що охоплює чотири століття, де головний герой, Орландо, починає свій шлях юнаком у Єлизаветинську епоху і завершує його жінкою в 1928 році. І все це – без жодного пояснення його надприродної здатності до безсмертя та зміни статі.

Химерна історія про придворного Орландо, який одного дня перетворюється на жінку. Це насичений і складний текст із нетиповим плином часу, численними алюзіями та посиланнями, детальними описами природи і досить абстрактним сюжетом. З одного боку, відчуваєш певне задоволення від такого глибокого і багатогранного читання, але з іншого — не можу назвати цю книгу своєю улюбленою. Мені сподобався гумор та іронія авторки, її легка самоіронія, а також роздуми про те, що означає бути жінкою. Проте багато моментів залишилося для мене незрозумілими.