Міль. Ягнята. Кравець. І Quid Pro Quo. Спробуйте виявити логічний зв'язок між цими словами! Зізнаюся, розплутувати цей клубок було суцільним задоволенням: майстерність письма Томаса Гарріса і його постійне тримання у напрузі змушувало перегортати сторінки одна за одною Поряд із черговим розслідуванням справи, - цього разу з навіженим убивцею, який надто вже вишуканий у своєму страшному ремеслі, - мене неймовірно захопив початок незвичайної, майже магнетичної взаємодії між психіатром-вбивцею Лектером та молодою, амбітною стажисткою ФБР, Кларіс Старлінг. Це були не просто розмови через скло, а справжнісінька інтелектуальна дуель, гра нервів, тонкий психологічний флірт, де кожне слово, подих, жест, найменший порух м'язів на тілі важить більше, ніж постріл Автор дійсно вміє створювати атмосферу, в якій страх і захоплення рухаються поруч, торкаючись один одного так тісно, що вже не знаєш, де межа між огидою і зачаруванням. І ти ловиш себе на думці, що його злочинець насправді й не монстр у темряві, а майстер, що перетворює свої жахіття на моторошну форму мистецтва (о, скільки ж там мистецтва !) І саме тому від історії важко відвести погляд, бо вона лякає й водночас притягує Не можу не згадати й однойменний фільм, що став справжнім культурним феноменом: стрічка завоювала п’ять "Оскарів" у головних номінаціях, увійшла до золотого фонду кінематографа й подарувала світові дві легендарні ролі - Ентоні Гопкінса та Джоді Фостер Погодьтеся: це й справді на диво рідкісний випадок, коли екранізація не просто не поступається книзі, а доповнює її, розкриває нові грані персонажів і ще глибше вкарбовується у свідомість Гадаю, що саме Кларіс й стала тими ягнятами для Лектера, з криком яких він боротиметься до смерті. Та чи замовкнуть вони для Кларіс, ось ще питання? Бо ж інколи найгучніше у нас всередині кричать саме ягнята мовчання Далі буде...

Як на мене, осінь - ідеальна пора для жаских книжкових історій з моторошним сюжетом Саме такі книжкові історії зараз трапляються й на моєму читацькому шляху Отже, культова книга про блискучого психіатра і водночас серійного вбивцю, та неймовірного детектива, який має особливе "бачення" злочинів Томас Гарріс майстерно створює атмосферу напруження, тримаючи читача у постійному відчутті тривоги: від першої сцени до фінальної сторінки Але для мене ця історія насамперед про те, як глибоко можуть пустити коріння дитячі травми Я переконана, що монстри не народжуються, а їх створюють біль, приниження й самотність, пережиті в дитинстві. Герой, який стає вбивцею, колись був дитиною, що прагнула любові й прийняття, але отримала лише насилля та страх. І з цієї зламаної душі виріс справжнісінький кошмар Цікавим для мене є й сам психіатр, Ганнібал Лектер, який постає у книзі не головним героєм, але його присутність відчувається у кожному слові, наче холодне дихання за спиною Ну а детектив Вілл Ґрем дійсно той персонаж, який змушує співпереживати, бо його здатність бачити світ очима злочинця - це водночас дар і прокляття До того ж історія про Ганнібала Лектора ожила й на екрані - і не один раз Екранізація "Червоно дракона", яка відбулася у вересні 2002 року з геніальними акторами: Едвардом Нортоном, Рейфом Файнсом та, звісно ж, Ентоні Гопкінсом у ролі Ганнібала Лектера, передає напруження книги майже досконало. Атмосфера, акторська гра, музика - усе працює на те, щоб глядач відчував ту саму холодну тривогу, що й під час читання Повірте, це той рідкісний випадок, коли і роман, і фільм однаково потужні - кожен по-своєму. Книга занурює у глибини людської свідомості, а фільм дозволяє побачити жах наживо, відчути його через деталі, міміку, тишу між словами Тож якщо вам хочеться справжнього психологічного трилеру, почніть із книги, а потім дозвольте фільму завершити цю моторошну подорож

Зізнаюся, мене повністю полонив світ Ганнібала Лектера Світ, у якому інтелект поєднується з жахом, а зло має витончені манери і вишуканий смак Після "Мовчання ягнят" і "Червоного дракона" Гарріс робить найсміливіший крок: дозволяє нам зазирнути не просто в особистість Лектера, а в його свободу І знаєте, що? У цьому романі він більше не чудовисько, загнане в клітку, а тінь серед неймовірної краси Флоренції, привид минулого, що повертається лише тоді, коли сам того хоче Ця частина мені сподобалася найбільше, хоча вона, як на мене, й найжорстокіша з усіх чотирьох Вона про одержимість і залежність, про взаємний потяг, такий же небезпечний, як і незбагненний Кларіс мені тут зовсім інша: вона виснажена, її кар'єра йде шкереберть, вона зламана системою, і, можливо, саме через ці проблеми її мовчання вже не захищає, а оголює її Що ж до Лектера, він залишається тим самим генієм, від якого неможливо відірватися: огидно чарівним, уважним до найменших деталей, до моторошності людяним у своїй нелюдяності Я неодноразово ловила себе на думці, що захоплююся цим "злом" Автор у цій частині підіймає ставки, події стають жорстокішими, сповнені жаху, який пронизує сторінки до останнього рядка А який фінал… Зухвалий і шокуючий, проте абсолютно логічний для історії, де мораль давно перестала бути орієнтиром І вже перегорнувши останню сторінку, й досі важко сказати, хто кого з’їв: Ганнібал своїх переслідувачів чи Гарріс своїх читачів?

Як і фільм, книга виявилась для мене повільною. Я розумію, що для багатьох це класика жанру, справжній психологічний трилер, але, на жаль, я не змогла поділити загальне захоплення. Читалося повільно, навіть місцями нудно, і попри те, що сюжет мав потенціал — відчуття напруги та динаміки мені дуже бракувало. Можливо, проблема в тому, що я звикла до іншого темпу — коли сторінки «ковтаєш», бо події розгортаються блискавично. Такі автори, як Донато Каррізі чи Тесс Ґеррітсен, тримають у постійній напрузі, не дозволяючи відволіктись навіть на хвилину. А тут усе розтягнуто, спокійно, методично… надто методично для мого смаку. Не можу сказати, що книга погана — ні, задум цікавий, а діалоги між Кларіс Старлінг і Лектером мають свою глибину. Але окрім кількох кумедних словечок від пані Старлінг і гарно продуманого сюжету, який зіпсувала відсутність динаміки, нічого особливо не зачепило. Мабуть, «Мовчання ягнят» — це саме той випадок, коли твір просто не мій.

Як і фільм, книга виявилась для мене повільною. Я розумію, що для багатьох це класика жанру, справжній психологічний трилер, але, на жаль, я не змогла поділити загальне захоплення. Читалося повільно, навіть місцями нудно, і попри те, що сюжет мав потенціал — відчуття напруги та динаміки мені дуже бракувало. Можливо, проблема в тому, що я звикла до іншого темпу — коли сторінки «ковтаєш», бо події розгортаються блискавично. Такі автори, як Донато Каррізі чи Тесс Ґеррітсен, тримають у постійній напрузі, не дозволяючи відволіктись навіть на хвилину. А тут усе розтягнуто, спокійно, методично… надто методично для мого смаку. Не можу сказати, що книга погана — ні, задум цікавий, а діалоги між Кларіс Старлінг і Лектером мають свою глибину. Але окрім кількох кумедних словечок від пані Старлінг і гарно продуманого сюжету, який зіпсувала відсутність динаміки, нічого особливо не зачепило. Мабуть, «Мовчання ягнят» — це саме той випадок, коли твір просто не мій.

Слідчий Вілл Ґрем, який спіймав і посадив за ґрати Ганнібала Лектера повертається до справ через 5 років. Один з перших культових романів Томаса Гарріса, де з'являється доктор Ганнібал Лектер, але лише як другорядний персонаж. Перша книга має свою культову історію про Червоного дракона про його "великі діяння". Автор дуже цікаво описує ведення слідства. Така увага до деталей, до робити федералів, слідчих, журналістики. В творі показана внутрішня сторона ведення слідства. Я ще не зустрічала такого. Стільки нюансів, подробиць і мені було це цікаво. Фільмів я не дивилась, жодного.. Відчувається багаторічний досвід автора. Гарріс вів репортажі слідами поліцейських патрулів і проходив навчання у Відділі поведінкової психології ФБР у Квантіко. Томас Гарріс дійсно створив яскраві персонажі ? Розділи про самого Червоного дракона, тут взагалі як "вишенька на торті". Було захоплююче читати про внутрішній світ антагоніста, його дитинство, мислення, що посприяло становленню Червоного дракона, його "гра" з Віллом Ґремом. Перша книга цілком завершена, як окрема історія, але я однозначно хочу продовжити читати далі про Лектера ??

Ганнібал назавжди залишиться для мене найкращим прописаним убивцею та канібалом. А ще я в захваті як автор показує гг та її характер.

Що відрізняє людину від чудовиська, возносить його на більш високу щабель? Людяність, емпатія, співчуття, взаємодопомога, доброта, милосердя – щось із цього списку, або все одразу чи щось абсолютно інше? Що точно можна сказати, так це те, що розум ніяк на це не впливає. Надзвичайно яскравим прикладом цього стає Ганнібал Лектер – доктор медичних наук, практикуючий психотерапевт та яскравий науковець, надзвичайно освічений культурно та й загалом людина з надзвичайним інтелектом, що межує з геніальністю. Це все не завадило йому бути чудовиськом. Навпаки, Ганнібал-канібал став жорстокою істиною для містян по всім Сполученим Штатам. Люди зникали, а пізніше знаходили мерців із відсутніми внутрішніми органами та частинами тіла. Зловити його вдалося завдяки удачі та таланту одного з детективів. Та навіть перебуваючи за гратами в психіатричній лікарні він вдається до маніпулювання всіма навколо – іншими пацієнтами, санітарами, охоронцями, лікарями, і врешті кадеткою ФБР, яка змушена звернутися до нього за допомогою у розслідуванні. Це викликано необхідністю – бо здається, що тільки психічно хвора людина може допомогти знайти іншу. Не таку саму, але також несповна розуму, схиблену на жорстокості та якійсь маніакальній ідеї. Детектив Томаса Гарріса, так само як і минула частина тетралогії сповнена загадок, натяків та картин, які викликають огиду. Герої автора діють за певною внутрішньою логікою, і розвиваються впродовж усього тексту. Відірватися від цього складного й надзвичайно цікавого пазлу дуже важко, і кожна наступна глава книги відкриває трохи більше уважному читачу.