Це книжка не про дітей і не для дітей. Я і не знаю, для кого вона. Це історія 45-річного гея, який на схилі літ прозрів і вирішив змінити своє життя. Можливо, я стала заручницею власних очікувань, тому що хотіла прочитати гарну дитячу книжку. Взамін - сучасно-зумерсько-нетфліксова каламуть про "не все так однозначно". Ідея загалом хороша, але, як на мене, автор повернув не туди. Історія цього світу взагалі не пояснюється. Мотивація героїв страшенно пласка - дітей бояться, бо вони типу знають магію ууууу, їх уникають, бо вони не такі як інші ууууу, директор школи підозрілий - бо він грається з дивними дітьми і ставиться до них добре. Тьфу, хворий якийсь. Таке враження, що абсолютно всі навколо люди тупуваті і недалекі. Лише несподівано головний герой прозрів. Ну чого цих дітей відокремили? Тобто існує величезне управління, яке опікується цими "істотами", там працюють сотні людей, цих істот про всьому світу тисячі, вони серед людей, всі про це знають, але це страшенно секретно. І цих істот треба насильно реєструвати. Але всі тссс... І тут приходить прозріння - всі особливі і заслуговують на любов. Щодо роздумів про добро і зло - нічого нового, вже звична мода все переосмислювати. Не все таке, яким здається, не вішати ярликів, поганці не поганці, не всі монстри є монстрами. Ідеї не нові і не погані, але тут вони мені не сподобались. Нікому не радитиму, не перечитуватиму.

Обожнюю книги цього автора. Всім хто не читав рекомендую. Стиль написання неймовірно приємний і зрозумілий, а всі події відбуваються гармонійно одна за одною ?

Спочатку книга йшла дуже тяжко, адже цікаво, тільки коли читаєш, а коли закриваєш книгу - забуваєш про бажання до неї повернутися. Але не помітила, як за два заходи подолала 2/3 книги на одному диханні. Для мене книга займає перше місце серед усіх творів автора (з трьох прочитаних). Враховуючи сьогодення, з розвитком нейромереж - дуже актуальна тема. Так, ідея того, що машини можуть нас замінити, лякає. Але автор пропонує інший сценарій: співіснування. Ми звикли бачити в ШІ лише інструмент або загрозу. Тут постає питання: а що, якщо еволюція машин піде не шляхом логічного завоювання, а шляхом емоційного пробудження. Я була просто в захваті від медсестри Ретчед, її репліки справді змушували мене сміятися, а наприкінці - пустити сльозу. Лінія Віктора і Хапа не дуже змусила повірити в себе, воно було таке собі "залізне" і дитяче. Читайте, якщо хочете нагадати собі, що насправді робить нас живими. І так, після цієї книги ви будете дивитися на свій пилосос зовсім іншими очима))

Це одна з тих історій, які читаєш із посмішкою і теплом у серці, а закриваєш книгу — і здається, що в тобі щось змінилося. Роман поєднує атмосферу казки для дорослих, легкий гумор і глибокі роздуми про прийняття, людяність та любов у найширшому значенні. Автор створив світ, де є магічні діти, особливі заклади для їхнього догляду і суворі правила, але в центрі сюжету — не магія як така, а люди й те, як ми ставимося одне до одного. Головний герой — чиновник, який звик жити за інструкціями й правилами, — потрапляє в місце, де йому доведеться вчитися бачити серцем. Через його очі читач знайомиться з дивовижними мешканцями дому, кожен із яких уособлює якусь «інакшість» — і водночас вчить, що вона не є чимось поганим. Мова автора легка, але сповнена деталей, які створюють яскраву картинку: ти буквально відчуваєш запах моря, бачиш відблиски сонця на хвилях, чуєш сміх дітей. Атмосфера книги — тепла, обіймаюча, навіть коли порушуються складні теми. Це історія про те, як страх перед невідомим може змінитися на любов і повагу, якщо дати собі шанс пізнати «іншого». Про те, що сім’я — це не завжди кровні зв’язки, а ті, хто приймає тебе повністю. Книга залишає після себе відчуття надії та віри, що світ може бути добрішим — якщо ми самі цього захочемо.

Тепла казка, стилістично мені трохи нагадала Пратчета. Якщо хочеться почитати щось добре, ненав’язливе та з гумором та магічними істотами, то це воно. Дуже приємно написано, легко та швидко читається. Однак я не зрозуміла, чому зараз ця книга в топі 2020-х на Goodreads. Очікувала якоїсь більш драматичної розв’язки.

«Це ж було вже!» У порівнянні з «Дім у волошковому морі» ця історія здалася мені значно слабшою. Обидві книги дуже схожі не стільки сюжетом, скільки загальними патернами — розвитком персонажів, темами, тоном. Складається враження, що автор пише за заздалегідь визначеним шаблоном, де вже відомо, хто як зміниться і коли саме треба «тиснути на сльозу». Так, тут є моменти, що викликають емоції, особливо ближче до фіналу. Але вся історія від початку до кінця здавалася мені штучною — надто показовою у своїй драматичності. Я не повірила в персонажів: їхні трансформації відбуваються надто швидко, без достатнього підґрунтя. Світ, у якому все це відбувається, викликає багато запитань. Діалоги виглядають неприродно — всі говорять як психотерапевти, розсипаючи життєві істини. Кінцівка також здалася мені неправдоподібною. Усе це більше нагадує красиву казку. Можливо, якби це була моя перша книга в цього автора, враження було б кращим. Але в порівнянні — надто шаблонно, надто зрежисовано.

Вже неодноразово згадувала, як я люблю книжки Клюна. Але серед всіх його творів, які були мною прочитані, «Пісня вовка» - найулюбленіша. Більше того, вона стала найкращою прочитаною книжкою за 2023 рік. Тоді я читала її англійською. В центрі сюжету в нас хлопець, якого звати Окс. Він живе у маленькому містечку разом з матір’ю, бо батько покинув його в 12 років. Окс повільніший і менш розумний за інших дітей, через що з нього часто знущаються. Єдині його друзі – це співробітники автомайстерні, де він підпрацьовує. Але все змінюється, коли Оксу виповнюється 16 років. Дорогою додому він зустрічає маленького хлопчика, який одразу застрибує на нього і відмовляється покидати. Це – Джо Беннет, наймолодша дитина в сім’ї, яка переїхала в покинутий будинок в кінці вулиці. Вони мають багато секретів, та найголовнішим з них є той, що вони перевертні. Після цієї зустрічі життя Окса кардинально змінюється. Стається багато, як і хорошого, так і поганого. Він знаходить сім’ю та друзів, а потім втрачає майже всіх. Та в кінці все ж таки на нього чекає хеппі-енд. Взагалі, ця історія охоплює близько сімнадцяти років життя головного героя. Тому ми можемо спостерігати за його дорослішанням, за подіями, які на нього кардинально впливають, за здобутками і втратами. Мені самій подобається, що головні герої творів Клюна, зазвичай, вже дорослі. Бо на фоні всіх цих книжок з 17-річними персонажами, я відчуваю себе старою. Ще обожнюю тропи «знайдена сім’я» та «від друзів до коханців». Це те, що я знаходжу у всіх його книжках. Також, це дуже емоційний роман. Тут можна і поплакати, і посміятися, і задуматися над своїм життям. Я порахувала, що 5 разів за книжку пускала сльозу і 1 раз просто ридала над нею. Але, попри це, все закінчилося добре, чому я просто безмежно рада, тому що протягом цієї історії полюбила всіх героїв, як головних, так і другорядних. Окрему подяку тут потрібно висловити перекладачці. Бо від її роботи залежить передача стилю автора. І в цій книжці вийшло просто чудово. Шкода, що Т. Дж. Клюн не набрав великої популярності серед українських читачів. Доволі рідко можна побачити відео з його книжками українською. Чомусь, у нас став популярним лише «Дім у волошковому морі». Не буду сперечатися, я теж її дуже люблю, але вона не розкриває всіх граней автора. Що ж, сподіваюся, що колись його книжки полюблять так, як їх люблю я. А поки що з нетерпінням буду чекати на український переклад інших книжок автора.

Це була книга, після якої я трохи зависла з поглядом у стелю й подумала: «От якби всі історії про роботів були такими». Тут тобі і наукова фантастика, і сімейна драма, і купа філософських запитань, загорнутих у стильну футуристичну обгортку — і все це подано так, що смієшся, плачеш і ставиш собі незручні питання. Сюжет? Фантастичний у буквальному й переносному сенсі. Віктор живе з трьома роботами, які більше схожі на ексцентричну сімейку з мультфільму, ніж на штучний інтелект. Медсестра Ретчед з гумором рівня «лікування через психологічну травму», Рембо-пилосос, який хоче кохання, і Джіо — той, хто виконує роль тата, мами, психотерапевта і голосу розуму. А потім з’являється Хап. І починається пригода, яка насправді — подорож пошуку себе. Мені особливо сподобалося, як автор подає персонажів. Вони всі… справжні. Навіть ті, хто із заліза й мікросхем. Віктор не супергерой — він вагається, робить дурниці, іноді діє за серцем, а іноді — просто не знає, що робити. А Хап — мій особистий фаворит. Мовчазний, глибокий, з тими метеликами в полі — так, я розтанула. Діалоги між Ретчед і Рембо — окремий вид задоволення. Це якби Сарказм і Абсурдність сіли пити чай — і ти сидиш поруч і в захваті слухаєш. Вони додають балансу до всієї драми, що розгортається паралельно. Ця книга — не про роботів. І навіть не зовсім про людей. Вона про відчуття. Про біль і любов. Про вибір і про те, що «бути людиною» — це не про ДНК, а про здатність бути співчутливим. І ця думка — не просто красива. Вона працює. Читайте, якщо хочете від фантастики більше, ніж лазерів і космічних битв. Тут буде серце. І ще трохи гумору. І, можливо, сльоза. Ну, або дві.