Обожнюю книги цього автора. Всім хто не читав рекомендую. Стиль написання неймовірно приємний і зрозумілий, а всі події відбуваються гармонійно одна за одною ?

Спочатку книга йшла дуже тяжко, адже цікаво, тільки коли читаєш, а коли закриваєш книгу - забуваєш про бажання до неї повернутися. Але не помітила, як за два заходи подолала 2/3 книги на одному диханні. Для мене книга займає перше місце серед усіх творів автора (з трьох прочитаних). Враховуючи сьогодення, з розвитком нейромереж - дуже актуальна тема. Так, ідея того, що машини можуть нас замінити, лякає. Але автор пропонує інший сценарій: співіснування. Ми звикли бачити в ШІ лише інструмент або загрозу. Тут постає питання: а що, якщо еволюція машин піде не шляхом логічного завоювання, а шляхом емоційного пробудження. Я була просто в захваті від медсестри Ретчед, її репліки справді змушували мене сміятися, а наприкінці - пустити сльозу. Лінія Віктора і Хапа не дуже змусила повірити в себе, воно було таке собі "залізне" і дитяче. Читайте, якщо хочете нагадати собі, що насправді робить нас живими. І так, після цієї книги ви будете дивитися на свій пилосос зовсім іншими очима))

Це одна з тих історій, які читаєш із посмішкою і теплом у серці, а закриваєш книгу — і здається, що в тобі щось змінилося. Роман поєднує атмосферу казки для дорослих, легкий гумор і глибокі роздуми про прийняття, людяність та любов у найширшому значенні. Автор створив світ, де є магічні діти, особливі заклади для їхнього догляду і суворі правила, але в центрі сюжету — не магія як така, а люди й те, як ми ставимося одне до одного. Головний герой — чиновник, який звик жити за інструкціями й правилами, — потрапляє в місце, де йому доведеться вчитися бачити серцем. Через його очі читач знайомиться з дивовижними мешканцями дому, кожен із яких уособлює якусь «інакшість» — і водночас вчить, що вона не є чимось поганим. Мова автора легка, але сповнена деталей, які створюють яскраву картинку: ти буквально відчуваєш запах моря, бачиш відблиски сонця на хвилях, чуєш сміх дітей. Атмосфера книги — тепла, обіймаюча, навіть коли порушуються складні теми. Це історія про те, як страх перед невідомим може змінитися на любов і повагу, якщо дати собі шанс пізнати «іншого». Про те, що сім’я — це не завжди кровні зв’язки, а ті, хто приймає тебе повністю. Книга залишає після себе відчуття надії та віри, що світ може бути добрішим — якщо ми самі цього захочемо.

Тепла казка, стилістично мені трохи нагадала Пратчета. Якщо хочеться почитати щось добре, ненав’язливе та з гумором та магічними істотами, то це воно. Дуже приємно написано, легко та швидко читається. Однак я не зрозуміла, чому зараз ця книга в топі 2020-х на Goodreads. Очікувала якоїсь більш драматичної розв’язки.

«Це ж було вже!» У порівнянні з «Дім у волошковому морі» ця історія здалася мені значно слабшою. Обидві книги дуже схожі не стільки сюжетом, скільки загальними патернами — розвитком персонажів, темами, тоном. Складається враження, що автор пише за заздалегідь визначеним шаблоном, де вже відомо, хто як зміниться і коли саме треба «тиснути на сльозу». Так, тут є моменти, що викликають емоції, особливо ближче до фіналу. Але вся історія від початку до кінця здавалася мені штучною — надто показовою у своїй драматичності. Я не повірила в персонажів: їхні трансформації відбуваються надто швидко, без достатнього підґрунтя. Світ, у якому все це відбувається, викликає багато запитань. Діалоги виглядають неприродно — всі говорять як психотерапевти, розсипаючи життєві істини. Кінцівка також здалася мені неправдоподібною. Усе це більше нагадує красиву казку. Можливо, якби це була моя перша книга в цього автора, враження було б кращим. Але в порівнянні — надто шаблонно, надто зрежисовано.

Вже неодноразово згадувала, як я люблю книжки Клюна. Але серед всіх його творів, які були мною прочитані, «Пісня вовка» - найулюбленіша. Більше того, вона стала найкращою прочитаною книжкою за 2023 рік. Тоді я читала її англійською. В центрі сюжету в нас хлопець, якого звати Окс. Він живе у маленькому містечку разом з матір’ю, бо батько покинув його в 12 років. Окс повільніший і менш розумний за інших дітей, через що з нього часто знущаються. Єдині його друзі – це співробітники автомайстерні, де він підпрацьовує. Але все змінюється, коли Оксу виповнюється 16 років. Дорогою додому він зустрічає маленького хлопчика, який одразу застрибує на нього і відмовляється покидати. Це – Джо Беннет, наймолодша дитина в сім’ї, яка переїхала в покинутий будинок в кінці вулиці. Вони мають багато секретів, та найголовнішим з них є той, що вони перевертні. Після цієї зустрічі життя Окса кардинально змінюється. Стається багато, як і хорошого, так і поганого. Він знаходить сім’ю та друзів, а потім втрачає майже всіх. Та в кінці все ж таки на нього чекає хеппі-енд. Взагалі, ця історія охоплює близько сімнадцяти років життя головного героя. Тому ми можемо спостерігати за його дорослішанням, за подіями, які на нього кардинально впливають, за здобутками і втратами. Мені самій подобається, що головні герої творів Клюна, зазвичай, вже дорослі. Бо на фоні всіх цих книжок з 17-річними персонажами, я відчуваю себе старою. Ще обожнюю тропи «знайдена сім’я» та «від друзів до коханців». Це те, що я знаходжу у всіх його книжках. Також, це дуже емоційний роман. Тут можна і поплакати, і посміятися, і задуматися над своїм життям. Я порахувала, що 5 разів за книжку пускала сльозу і 1 раз просто ридала над нею. Але, попри це, все закінчилося добре, чому я просто безмежно рада, тому що протягом цієї історії полюбила всіх героїв, як головних, так і другорядних. Окрему подяку тут потрібно висловити перекладачці. Бо від її роботи залежить передача стилю автора. І в цій книжці вийшло просто чудово. Шкода, що Т. Дж. Клюн не набрав великої популярності серед українських читачів. Доволі рідко можна побачити відео з його книжками українською. Чомусь, у нас став популярним лише «Дім у волошковому морі». Не буду сперечатися, я теж її дуже люблю, але вона не розкриває всіх граней автора. Що ж, сподіваюся, що колись його книжки полюблять так, як їх люблю я. А поки що з нетерпінням буду чекати на український переклад інших книжок автора.

Це була книга, після якої я трохи зависла з поглядом у стелю й подумала: «От якби всі історії про роботів були такими». Тут тобі і наукова фантастика, і сімейна драма, і купа філософських запитань, загорнутих у стильну футуристичну обгортку — і все це подано так, що смієшся, плачеш і ставиш собі незручні питання. Сюжет? Фантастичний у буквальному й переносному сенсі. Віктор живе з трьома роботами, які більше схожі на ексцентричну сімейку з мультфільму, ніж на штучний інтелект. Медсестра Ретчед з гумором рівня «лікування через психологічну травму», Рембо-пилосос, який хоче кохання, і Джіо — той, хто виконує роль тата, мами, психотерапевта і голосу розуму. А потім з’являється Хап. І починається пригода, яка насправді — подорож пошуку себе. Мені особливо сподобалося, як автор подає персонажів. Вони всі… справжні. Навіть ті, хто із заліза й мікросхем. Віктор не супергерой — він вагається, робить дурниці, іноді діє за серцем, а іноді — просто не знає, що робити. А Хап — мій особистий фаворит. Мовчазний, глибокий, з тими метеликами в полі — так, я розтанула. Діалоги між Ретчед і Рембо — окремий вид задоволення. Це якби Сарказм і Абсурдність сіли пити чай — і ти сидиш поруч і в захваті слухаєш. Вони додають балансу до всієї драми, що розгортається паралельно. Ця книга — не про роботів. І навіть не зовсім про людей. Вона про відчуття. Про біль і любов. Про вибір і про те, що «бути людиною» — це не про ДНК, а про здатність бути співчутливим. І ця думка — не просто красива. Вона працює. Читайте, якщо хочете від фантастики більше, ніж лазерів і космічних битв. Тут буде серце. І ще трохи гумору. І, можливо, сльоза. Ну, або дві.

Язик не повернеться назвати жодну з книжок Клюна поганою. Але з усіх його творів, які на цей момент перекладені українською (3), ця посідатиме скромне третє місце. Це жодним чином не пов'язано з якістю твору. Вона, як завжди у цього автора, бездоганна. Просто мені, як шанувальниці хеппі ендів, було дещо сумно наприкінці. Бракувало пригод у Місті Електричних Мрій. Хотілося б більше екшену, але мабуть, тоді це була б величезна книга або навіть дилогія. Я ціную Клюна ще й за те, що він не розтягує те, що можна викласти стисліше. Загалом рекомендую до прочитання, якщо хочете відчути, як всередині теплішає від кожного прочитаного слова.