Це одна з тих історій, які читаєш із посмішкою і теплом у серці, а закриваєш книгу — і здається, що в тобі щось змінилося. Роман поєднує атмосферу казки для дорослих, легкий гумор і глибокі роздуми про прийняття, людяність та любов у найширшому значенні. Автор створив світ, де є магічні діти, особливі заклади для їхнього догляду і суворі правила, але в центрі сюжету — не магія як така, а люди й те, як ми ставимося одне до одного. Головний герой — чиновник, який звик жити за інструкціями й правилами, — потрапляє в місце, де йому доведеться вчитися бачити серцем. Через його очі читач знайомиться з дивовижними мешканцями дому, кожен із яких уособлює якусь «інакшість» — і водночас вчить, що вона не є чимось поганим. Мова автора легка, але сповнена деталей, які створюють яскраву картинку: ти буквально відчуваєш запах моря, бачиш відблиски сонця на хвилях, чуєш сміх дітей. Атмосфера книги — тепла, обіймаюча, навіть коли порушуються складні теми. Це історія про те, як страх перед невідомим може змінитися на любов і повагу, якщо дати собі шанс пізнати «іншого». Про те, що сім’я — це не завжди кровні зв’язки, а ті, хто приймає тебе повністю. Книга залишає після себе відчуття надії та віри, що світ може бути добрішим — якщо ми самі цього захочемо.

Тепла казка, стилістично мені трохи нагадала Пратчета. Якщо хочеться почитати щось добре, ненав’язливе та з гумором та магічними істотами, то це воно. Дуже приємно написано, легко та швидко читається. Однак я не зрозуміла, чому зараз ця книга в топі 2020-х на Goodreads. Очікувала якоїсь більш драматичної розв’язки.

«Це ж було вже!» У порівнянні з «Дім у волошковому морі» ця історія здалася мені значно слабшою. Обидві книги дуже схожі не стільки сюжетом, скільки загальними патернами — розвитком персонажів, темами, тоном. Складається враження, що автор пише за заздалегідь визначеним шаблоном, де вже відомо, хто як зміниться і коли саме треба «тиснути на сльозу». Так, тут є моменти, що викликають емоції, особливо ближче до фіналу. Але вся історія від початку до кінця здавалася мені штучною — надто показовою у своїй драматичності. Я не повірила в персонажів: їхні трансформації відбуваються надто швидко, без достатнього підґрунтя. Світ, у якому все це відбувається, викликає багато запитань. Діалоги виглядають неприродно — всі говорять як психотерапевти, розсипаючи життєві істини. Кінцівка також здалася мені неправдоподібною. Усе це більше нагадує красиву казку. Можливо, якби це була моя перша книга в цього автора, враження було б кращим. Але в порівнянні — надто шаблонно, надто зрежисовано.

Вже неодноразово згадувала, як я люблю книжки Клюна. Але серед всіх його творів, які були мною прочитані, «Пісня вовка» - найулюбленіша. Більше того, вона стала найкращою прочитаною книжкою за 2023 рік. Тоді я читала її англійською. В центрі сюжету в нас хлопець, якого звати Окс. Він живе у маленькому містечку разом з матір’ю, бо батько покинув його в 12 років. Окс повільніший і менш розумний за інших дітей, через що з нього часто знущаються. Єдині його друзі – це співробітники автомайстерні, де він підпрацьовує. Але все змінюється, коли Оксу виповнюється 16 років. Дорогою додому він зустрічає маленького хлопчика, який одразу застрибує на нього і відмовляється покидати. Це – Джо Беннет, наймолодша дитина в сім’ї, яка переїхала в покинутий будинок в кінці вулиці. Вони мають багато секретів, та найголовнішим з них є той, що вони перевертні. Після цієї зустрічі життя Окса кардинально змінюється. Стається багато, як і хорошого, так і поганого. Він знаходить сім’ю та друзів, а потім втрачає майже всіх. Та в кінці все ж таки на нього чекає хеппі-енд. Взагалі, ця історія охоплює близько сімнадцяти років життя головного героя. Тому ми можемо спостерігати за його дорослішанням, за подіями, які на нього кардинально впливають, за здобутками і втратами. Мені самій подобається, що головні герої творів Клюна, зазвичай, вже дорослі. Бо на фоні всіх цих книжок з 17-річними персонажами, я відчуваю себе старою. Ще обожнюю тропи «знайдена сім’я» та «від друзів до коханців». Це те, що я знаходжу у всіх його книжках. Також, це дуже емоційний роман. Тут можна і поплакати, і посміятися, і задуматися над своїм життям. Я порахувала, що 5 разів за книжку пускала сльозу і 1 раз просто ридала над нею. Але, попри це, все закінчилося добре, чому я просто безмежно рада, тому що протягом цієї історії полюбила всіх героїв, як головних, так і другорядних. Окрему подяку тут потрібно висловити перекладачці. Бо від її роботи залежить передача стилю автора. І в цій книжці вийшло просто чудово. Шкода, що Т. Дж. Клюн не набрав великої популярності серед українських читачів. Доволі рідко можна побачити відео з його книжками українською. Чомусь, у нас став популярним лише «Дім у волошковому морі». Не буду сперечатися, я теж її дуже люблю, але вона не розкриває всіх граней автора. Що ж, сподіваюся, що колись його книжки полюблять так, як їх люблю я. А поки що з нетерпінням буду чекати на український переклад інших книжок автора.

Це була книга, після якої я трохи зависла з поглядом у стелю й подумала: «От якби всі історії про роботів були такими». Тут тобі і наукова фантастика, і сімейна драма, і купа філософських запитань, загорнутих у стильну футуристичну обгортку — і все це подано так, що смієшся, плачеш і ставиш собі незручні питання. Сюжет? Фантастичний у буквальному й переносному сенсі. Віктор живе з трьома роботами, які більше схожі на ексцентричну сімейку з мультфільму, ніж на штучний інтелект. Медсестра Ретчед з гумором рівня «лікування через психологічну травму», Рембо-пилосос, який хоче кохання, і Джіо — той, хто виконує роль тата, мами, психотерапевта і голосу розуму. А потім з’являється Хап. І починається пригода, яка насправді — подорож пошуку себе. Мені особливо сподобалося, як автор подає персонажів. Вони всі… справжні. Навіть ті, хто із заліза й мікросхем. Віктор не супергерой — він вагається, робить дурниці, іноді діє за серцем, а іноді — просто не знає, що робити. А Хап — мій особистий фаворит. Мовчазний, глибокий, з тими метеликами в полі — так, я розтанула. Діалоги між Ретчед і Рембо — окремий вид задоволення. Це якби Сарказм і Абсурдність сіли пити чай — і ти сидиш поруч і в захваті слухаєш. Вони додають балансу до всієї драми, що розгортається паралельно. Ця книга — не про роботів. І навіть не зовсім про людей. Вона про відчуття. Про біль і любов. Про вибір і про те, що «бути людиною» — це не про ДНК, а про здатність бути співчутливим. І ця думка — не просто красива. Вона працює. Читайте, якщо хочете від фантастики більше, ніж лазерів і космічних битв. Тут буде серце. І ще трохи гумору. І, можливо, сльоза. Ну, або дві.

Язик не повернеться назвати жодну з книжок Клюна поганою. Але з усіх його творів, які на цей момент перекладені українською (3), ця посідатиме скромне третє місце. Це жодним чином не пов'язано з якістю твору. Вона, як завжди у цього автора, бездоганна. Просто мені, як шанувальниці хеппі ендів, було дещо сумно наприкінці. Бракувало пригод у Місті Електричних Мрій. Хотілося б більше екшену, але мабуть, тоді це була б величезна книга або навіть дилогія. Я ціную Клюна ще й за те, що він не розтягує те, що можна викласти стисліше. Загалом рекомендую до прочитання, якщо хочете відчути, як всередині теплішає від кожного прочитаного слова.

Якщо коротко, книга про життя після смерті, але не стільки про потойбіччя, скільки про пошук спокою через переосмислення себе як сутності та певні внутрішні трансформації. Вона відрізняється від "Дім у волошковому морі". Повільніша, тягуча. Герої не такі колоритні, хоча тепло від сім'ї Фріман безперечно відчутно. Та якщо "Дім" я уявляю Pixar-овським мультом, то "Шепіт" - це фільм. Але, щоби він мені сподобався, сценарій мав би набути трохи більшої реальності (в плані швидкості трансформації) і меншої ідеалізації двох головних героїв. Також маю зазначити, що це квір-література 🏳️‍🌈 Тому якщо ви досі нервуєте від ЛГБТК-прапору, не беріть цю книжку) Візьміть щось з наукової літератури 😁 А як ні, то не відривайтеся від свого толстоєвського, ну 😅😅

Зізнаюся, цю книгу мені порекомендувала дорога людина і вона мене вразила. А саме тим, що Т. Дж. Клюн молодий американець так тонко підмітив межу, яку передавав Коцюбинський у своєму Інтермеццо: людині потрібен спокій. Лайнуса Бейкера — якого я милішим чином весь твір накликала Лайняшкою — відправляють на перевірини дитячого притулку аж ген дален на острові посеред океану. Утім, на тім дорученні йому прийшлося зіткнутися з незвичайними речами, багатьма випробуваннями та, що найбільше, переосмисленням свого життя і віднайдення спокою в мирі з самим собою. Книга написана більш дитячою мовою, тож легко читається. Авторські терміни чудово переплетені в тексті. Загалом, мені книга дуже сподобалася! Тим паче, піднята тема щодо індивідуальності кожного з нас, яка притаманна живій, цікавій істоті. Мені би хотілося, щоб цю книгу прочитало більше коло людей. Особливо, вона сподобалась би дітям, які щиро вірять в магію та дива, але не можу й оминути дорослих дітей з казкою в серці.