1000/10 Читати люблю, от описувати не вмію, тому вже беріть мій відгук, який маю. Книга неймовірна, абсолютно неймовірна, авторка має не просто хист до письма, а можливість занурити, глибше власних спогадів, у чужу історію. Ніби знаєш чого чекати, ніби розумієш про що буде книга, які події тоді відбувалося, ніби зі школи памʼятаєш історії про ті часи, про голод. А все одно бʼє тебе в обличчя, як ляпасом, кожна глава. І кожна наступна тільки сильніше лупить. Також хочу відмітити саму манеру письма, яка дуже легка для сприйняття, при цьому будучи настільки важкою для прийняття. Авторка, без перебільшення, геніально написала цю книгу. Зазвичай в мене купа зауважень, критики. До історій, до персонажів, до описів, до того як історії розгортаються, до якості вичитки і друку, в кінці кінців. Тут немає що казати. Книга написана бездоганно. (Якщо ви чутлива людина — взагалі не відкривайте її)

Книга, що залишила слід.. багато горя, важка тема, жахлива сторінка в історії України. Проникаєшся долею кожного персонажа, співчуваєш, жахаєшся. Цікава книга, захоплює змістом, історією, послідовністю і цілісністю сюжету. Так, важка тема, страшні долі. Але така необхідна до прочитання. Точно не залишить байдужим, точно привʼяже до персонажів, змусить переживати і хвилюватися, місцями жалітися, місцями плакати … Ця книга не про пройти повз, ця книга для читання і домашньої полиці. Дійсно цікава, захоплива, попри сюжет, що відкриває реалії тих жахливих подій. Єдність, витримка, стійкість, просто віра і жага до життя, те що тримало людей у здоровому глузді у вкрай важких реаліях. Мені ще близька тим, що це Полтавщина ?♥️ і тим, що я від бабусі чула всі ці жахи тих подій, того геноциду голодом? Залишила слід в моїй свідомості і не залишила байдужою. Книга лишається для домашнього архіву ♥️ і я колись ще до неї повернуся, бо вона того варта.

Коли нам у школі розповідали про Голодомор 30-х років, ми, безтолкові учні, не дуже любили то все слухати. Бо то ж було давно і нас, байдужих, воно вже і не дуже стосувалося. Тільки подорослішавши, я зрозуміла, як ненавиджу СРСР і її країну-спадкоємицю. Зараз я тільки і читаю книги про тодішню владу та всі її злочини. Щоб знати все достеменно і пам'ятати, і обов'язково розказувати своїм онукам, щоб і вони ніколи не пробачали те, що з нами, як нацією, творили ті вбивці. Те що це був геноцид немає і краплі сумніву. І дуже великий біль приносить те, що ніхто ніколи за це не буде покараний. В цьому році я прочитала 2 свої найкращі книги за життя. Не знаю, чи будуть кращі. Одна з них - "Вік червоних мурах". Цю книгу я б додала до шкільної програми. Жахливо і водночас так істинно. Моторошно і водночас так правдиво. Страшно і водночас так історично. Читайте, вивчайте, досліджуйте. І ніколи не забувайте!

Я давно не читала такої страшної книжки. Жоден трилер не зрівняється з тією жорстокості, яку творила партія на нашій землі. Я думала, що після прочитаного ще в школі твору Василя Барки "Жовтий князь", страшнішого я вже не читатиму. Але авторка пише так пронизливо і болісно, що слів не дібрати, щоб висловити почуття та емоції. Голодомор - це наша історія і наша страшна правда. Це те, що болітиме завжди. Твори про голодомор читати дуже важко, але потрібно. Я понад рік відкладала цю книжку. Тут не можна сказати, що вона сподобалась чи ні. Вона вражаюче страшна, але читати я все одно раджу.

1932-1933 роки. Полтавщина. Село Мачухи. Дуся разом із мамою, братом та бабусею намагаються вижити, шукаючи будь-яку поживу, але їхні тіла вже пухнуть від голоду, наливаються водою, лише доторкнись і шкіра трісне. В той самий час Соля - дружина партійного чиновника, вгамовує біль від втрати дитини, напихаючись їжею, мов гуска, й пухне від неї. Її чоловік отримав посаду в Мачухах, а дружину відіслав до місцевого санаторію, аби там вона схудла. Яким чином переплетуться долі головних героїв? Чи виживе Явдоха та її сім'я? Чи впаде полуда із очей Соломії? Одна з найважчих книг про Голодомор, які я читала. У ній стільки болю мого народу, стільки правди, що ними можна захлинутися. Та попри біль, цю книжку потрібно читати всім, а особливо тим, хто сумує за совком і чекає на його повернення. "Серце родить сльози, а вони не виливаються, доходять аж до самого горла і там пересихають..." "Мені хочеться навіки її запам'ятати, передати цю пам'ять моїм дітям через власну плоть, через кров, через спазм ока, через холод мурашиних слідів під шкірою... Щоб вони, як і я, вже не могли осліпнути, забутися, одректися цієї пам'яті, цього марева, цього болючого потворного видива".

"Жодна людська сльоза не може розбавити густину крові, котрою вони залили Україну" ⠀ ⠀ Одна з найгіркіших, найболючіших книг, які я читала. Роман про Голодомор. Не спогади, не статистика, а почуття і емоції українців, яких радянська влада вбивала голодом. ⠀ Село Мачухи на Полтавщині, 1933 рік. Молода дівчина Явдоха, яка з мамою Ганною і братом Мирославом намагаються вижити, і мріють про повернення батька, якого забрали як куркуля. Дружина партійного чиновника Соломія, яка переїданням намагається вгамувати страшний біль. Радянський посіпака Свирид, закоханий у чужу дружину - і водночас не припиняє ходити до юної дівчини. І Голод. ⠀ Голод тут як повноцінний герой твору, центр всього. Голодом лякають, голодом шантажують, голод панує над усіма думками і вчинками. Голод змушує людину піти на найстрашніші гріхи, оголює душу, відлущує все зайве. Людина віддасть найдорожче за кілька зернят. Скільки золота заробив Торгсін? І ота прекрасна вишиванка - для кого вона була шита, чи та дівчина ще жива? ⠀ Село стоїть пусткою. Не гавкне пес, не заспіває пташка. Ви знаєте, що з ними сталося. І у той же час, і тому ж селі коней годують медовими пряниками. Це такий метод лікування ожиріння партійців і членів їхніх сімей. Не знали? Не чули? Вірили у пропаганду про злих куркулів, які підкидають дітей на холодний ґанок сільради, лиш би не іти у колгосп? ⠀ Моральні муки, божевільна закоханість, шалене бажання жити і голод - всього вдосталь у цім романі. Насамперед болю - іншим не буває роман про 33-ій рік в Україні. Переплетені долі всіх героїв, до відрази прописані характери одних і до щему, до клубка у горлі - долі інших. ⠀ Я ніколи не думала, що існує скільки слів на позначення того, що їли під час Голодомору. Люди називали всі ці каші і коржі з бур'янів, кори і гнилого буряка, кожна "страва" мала свою назву. Це дуже страшно. ⠀ Я можу передбачити, що ви будете плакати, коли її читатимете. Але прочитайте. ⠀

Роман Тані П‘янкової від першого слова до останньої трикрапки чітко вписується в класичний канон художніх оповідей про Голодомор, психотравми якого досі лишаються частиною нашого генетичного коду. Глибока і пронизлива поетичність тексту роблять оповідь ще сильнішою та виразнішою.

Всі ми знаємо про голод 30-х років. Вперше про це я дізналася у школі, як зараз пам'ятаю, сиділа на другій парті й уся увага моя була прикута до розповіді вчителя, яка розповідала, як люди їли своїх наймолодших дітей, аби прогодувати старших. "Як?", подумала я, це ж неможливо! З кожною прочитаною книгою я дізнаюся все більше і більше про ті страшні часи. Про Сталіна, який усе це запровадив, про те, що насправді ціль була знищити саме український народ, і що далеко не вся срср страждала голодом. Стосовно книги, це просто неописанний жах, та попри це вважаю, такі книги варто читати й пам'ятати, аби знати того ворога, який намагався знищити нас, як націю. Головна героїня, Соля, після загибелі своєї новонародженої дитини, втрачає розум, заїдаючи своє горе. Її чоловік, партієць, відвозить її до села під Полтавою, на "лікування", приховуючи при цьому, від неї страшну правду, яку коїть зі звичайними селянами. Так у селі вона зустріне зморених голодом людей та відчує запах смерті. Але, завдяки своєму страшному горю, їй таки вдасться врятувати хоча б кілька життів. Подібні книги завжди важко описувати, а особливо оцінити, пальці не повернуться поставити 10, бо не вважаю такі книги фантастичними чи цікавими, та і низьку поставити зась не можу, адже це наша історія, наші предки. Тому дану книгу залишаю без оцінки, але назавжди в моєму серці