Однозначно раджу до прочитання. Вперше цю книгу слухала в аудіоформаті під час щоденних тривалих добирань до роботи. Часом доводилось перемикати аудіокнигу на радіо, тому що події настільки пронизували, що буквально відключалась від реальності. Книга не тільки заснована на реальних подіях Донбасу 2014 року, але й герої мають реальні прототипи. Сама авторка була молодою волонтеркою під час початку російської агресії на території сходу України, тож багато моментів взяті, очевидно, з власного досвіду. Описані в книзі місця, райони Донецьку будуть знайомі тим, хто там жив, навчався, працював, просто знайомий з містом. Я читала - і ніби ходила тими вулицями. Ця книга поєднує документалістику і художній текст, супроводжується фотографіями тих подій і часів. А палітурка - особлива любов: розбите скло відчуваєш, торкаючись подушечками пальців до обкладинки. Книга наповнена в усіх сенсах цього слова, її хочеться перечитувати, рекомендувати, ділитися. І любити свій Донецький край.
Це було гарно. Смішно та місцями до сліз. Те що відображено події перших місяців з повномаштабного вторгнення, нагадує чого не варто забувати.
Тамара Горіха Зерня - авторка глибокої і щемкої «Доці», роману, що став одкровенням про війну, біль і жіночу стійкість І от на полиці бібліотеки трапляється мені її «Принцип втручання» Звісно, рука автоматично кладе книгу до торби, бо знаю напевне, що історія неодмінно сподобається Хоча це зовсім інша книга, ніж "Доця", проте така ж влучна, болісна і важлива Тут несподівано багато математики - мови порядку у хаосі, як спроби звести докупи світ, що розсипається (головна героїня Станіслава - геніальна у своїй професії математикині, але така беззахисна перед буденним життям) А ще у книзі багато війни Але тут війна - не просто тло, а глибока внутрішня травма, що відлунює в кожному герої, в кожній репліці (особисті сімейні трагедії дівчат, що на обслузі у замку, та й самої Станіслави) Це війна, яка не закінчується з останнім пострілом, бо лишається всередині - фантомним болем, параноєю, мовчанкою (і цілком можливо залишається привидами, які живуть не тільки серед столітніх стін, а й ідуть поруч у сьогоденні) А ще тут є замок Древній, мовчазний, схований десь серед лісів на Черкащині (до речі, тут згадується Умань), як символ пам’яті, минулого, яке не завжди відпускає У цьому замку - мовчазні стіни і забуті історії, він живе на перетині реального і містичного, мов притулок і пастка водночас «Принцип втручання» - це детектив, але й не тільки Це історія про намагання вплинути, врятувати, не пройти повз Про відповідальність не героїчну, а людську І про те, що навіть математика, така чітка і логічна, не може пояснити, чому ми повертаємося до спогадів, до болю, до любові, яка колись була
Доволі цікава книга з нотками містики) Вразила відважність і рішучість головної героїні-оповідачки, яка проявилася в середині книги. переїхавши до Богом забутого села, що розташоване біля самого кордону, Ольга Петрівна заселяється у стару хатину своєї бабусі Уляни, яка, подейкують, була Шептухою, і до якої зверталися жителі навіть сусідніх сіл. селяни вороже налаштовані проти Ольги, хоч деякі й намагаються з нею потоваришувати. щодня Ольга Петрівна знаходить пригоди, паралельно згадуючи тригерне минуле. після переїзду до села "Незаможного" її стосунки з чоловіком значно погіршилися, що призвело до розлучення. кінець книги дуже тригернув, згадався початок повномасштабного вторгнення і ця понура атмосфера( загалом, книга цікава, мінус бал за кінець історії. рекомендую)
Збірка 12 фантастичних оповідань наших українських авторок. Збірка про війну, силу роду, жіночу силу, кохання, втрату, віру, надію, вибір та магію з елементами фентезі. Тамара Горіха Зерня "Потяг." "Я все ще бачила сни про потяг, але жодного разу він не зніс мене..... Я знаю, що колись це зіткнення відбудеться. Я навіть хочу подивитися, чи зможе він зрушити мене з місця." Ірина Грабовська "Вогненні серця." "Усі хочуть жити. Просто є люди, у серці яких - вогонь." Наталія Довгопол "Левке." "Мало ж бути хоч щось незмінне, неопалиме в цьому світі. Бо інакше за що нам, людям, триматися, коли вночі, у темряві порожньої кімнати, серце калатає, а душа провалюється в прірву." Олена Захарченко "Воїн і річка." "Але річка бігла за своїми вічними природними законами, і війна наша в її тисячолітньому житті була тільки дрібним епізодом." Дара Корній "Морельковий чай." "Війну легко розпочати... Війну з собою, війну проти себе, війну проти всіх... А закінчити?" "Вони лишень чоловіки. Вони не воїни. Жінка ти чи чоловік - для війни й на війні це байдуже. На війні ви в рівних умовах: ти або воїн, або йди додому." Олена Кузьміна "Тримай землю!" "Вибору жодна з них не мала. Вони не вибирали цієї клятої війни, не вибирали скажених сусідів, які в один день зруйнували все, що люди будували роками." Наталія Матолінець "Дальні покої." "Усе, хай би що діялося, колись мало ся скінчити. Навіть війна." Анастасія Нікуліна "Трійка. Четвірка. Нуль." "Перетворила власне світло на темряву. Знищила всіх, хто напав на її дім. Ба більше, знищила пам'ять про них." Ореста Осійчук "Насіння в моїй кишені." "Війна відібрала в мене дім...Не війна...Твій дім знищили конкретні люди. У них є ім'я, прізвище, скоріше за все, є сім'я, діти, батьки, куми, друзі, з якими вони збираються на свята, п'ють горілку, жартують." Дарія Піскозуб "Смертеікло." "То не страх, а оберіг! Кого дух смерті пильнує, той спатиме міцного!" "Любов - до землі, до родини, до життя. Лють - до смерті та болю..." Юліта Ран "Позивний “Мавка”." "Твоя земля. Ти коріння від її коріння. Нікуди не їдь звідси. Чуєш?" Світлана Тараторіна "Житія Марії та Ольги. Апокриф нового світу." "Страх каже: зупинися, не роби нічого. Натомість Любов вимагає дій." Мені сподобалися не все, але "Позивний Мавка" та "Морельковий чай" я плакала вони в саме серце, ще мене тронули "Насіння в моїй кишені", "Смертеікло!" та "Потяг". Прочитавши збірку віриш в краще, маєш надію на нашу перемогу, на силу нашого роду, яка обов'язково нас захистить та допоможе. Наш народ не побороти!
«Шептуха» – це перша книжка про повномасштабне вторгнення, яку я змогла прочитати без больового шоку. У листопаді 2021 київська перекладачка Ольга Петрівна, 48+, бере рюкзак, бере кота і їде в бабину хату на Сумщині, попід самим кордоном. Їй багато про що треба подумати. Про тридцятирічні шлюби, в яких жінка вже давно сама по собі, хоча наче все робила правильно, але боїться щось змінювати, а потім одним днем чоловік повідомляє телефоном про розлучення, бо зустрів молодшу. Про обірване коло жіночого зв’язку між поколіннями, яке не відновити без правди, а правда якось не виходить назовні без взаємних звинувачень, тому багато хто обирає приязну і фальшиву тишу. Про неухильність старіння і зміни пріоритетів, про невидимість жінок певного віку у суспільстві, ну ж бо нефертильність=старість. Про що Ольга не думає – це про вій_ну, бо в селі між лісами і болотами нема зв’язку, а місцеві кажуть, що «нам нема що ділити, ми з ними тут поруч жили віками». Але вій_на приходить в село, і кожному доводиться боротися за життя – своє і громади. Я зумисно не наголошую на містичному компоненті, бо він насправді фоновий. Я цілком можу уявити такі самі дії персонажки і без нього. Це не варіація мотиву Конотопської відьми, це дії спокійної, цілеспрямованої, прагматичної жінки. Дорослої і відповідальної. І саме за цими діями я спостерігала з захватом. Як зробити те, що ти можеш змінити, і як змиритися з тим, що ти не всесильна. Книжка посіла своє місце на моїй поличці.
Вчора прочитала книгу "Доця" Тамари Горіха-Зерня - книга, яка не просто читається - її проживаєш кожним подихом, кожною клітинкою. Це не той випадок, коли ловиш себе на думці "ще 10 сторінок і все". Ні. Якщо починаєте читати - будьте готові до того, що зупинитися буде неможливо. Ця історія не відпускає. Вона тримає за горло, болить, надихає і змушує дихати частіше — так, ніби ти сам везеш гуманітарку під обстрілами або готуєш їжу для бійців у підвалі. Унікальність твору полягає в тому, що головна героїня залишається безіменною. Головна героїня — Доця. Вона не має імені, бо її ім’я — Україна. І це навмисно. "Доць" у нашій країні тисячі - це не історія однієї людини, це історія цілого покоління. Вона — волонтерка, водійка, кухарка, ельф невидимого фронту. Вона — одна з тих, хто в 2014-му не сховався за словами "це не нас стосується", а вийшов і робив. Без героїзму, без пафосу, просто тому, що так треба. Книга вражає своєю жахливою реальністю. Це не вигадка — це наші історії, наші люди, наш біль. Донецьк, який перетворився на місце жорстокості й відчаю. Люди, які прокинулися в іншій реальності — де сусіди стають катами, а "какая разніца" перетворюється на вирок. Якщо ви думаєте, що це минуле, — помиляєтеся. Це сьогодення. І після прочитання ви вже ніколи не скажете: "Та це ж так далеко від нас". Авторка, базуючись на реальних подіях 2014 року, створила такий потужний наратив, що важко повірити - це описуються події 11-річної давнини, а не сьогодення. Але головне — це сила. Сила маленької жінки, яка везе в багажнику не лише допомогу, а й надію. Сила тих, хто не зламався. Сила тих, хто вибирав Україну — кожен день, кожну хвилину. Персонаж Тамари Горіха-Зерня - це маленька жінка з величезним серцем і незламним духом. Доця залишає бізнес, комфорт, сон і їжу — і без тіні сумніву їде на передову. Вона — не супергероїня, вона — українка. Зі своїм болем, втомою, надією. Зі стиснутими зубами і вогнем в очах. Цікаво, що ця книга не лише художній твір, але і документальна хроніка тих страшних днів. Вона стала переможцем престижних літературних премій - "Книга року BBC", "30 знакових книжок нашої Незалежності", Національна премія України ім. Тараса Шевченка. Читаючи "Доцю", постійно ловлю себе на думці: а що б зробила я? Чи змогла б так само безстрашно діяти? Це не просто книга - це тест на людяність, гуманність і патріотизм. Після прочитання залишається гостре відчуття: якби всі українці показали таку ж підтримку країні у 2014 році, можливо, ми б зараз не переживали теперішні трагічні події. Але... минуле не можна переписати через «якби». "Доця" - це не просто книга. Це потужний нагадувач про силу духу українського народу, про те, як звичайні люди стають героями, про те, що справжній патріотизм - це не слова, а конкретні справи. Я переконана: кожен українець має прочитати цю книгу. Не для того, щоби пожаліти героїв, а для того, щоби взяти приклад з них. Бо саме такі книги формують національну свідомість і пам'ять. Ця книга — про нас. Про тих, хто вистояв. І про тих, хто допомагає вистояти зараз. Після прочитання я довго не могла заснути, плакала. Не тому, що фінал був таким важким. Просто було над чим замислитися. І ще довго перед очима стояв образ малої жінки, яка своїми руками зрушувала гори. Якщо після прочитання у вас з’явиться бажання робити ще більше — значить, авторка досягла своєї мети.
Котолог
