Продовження трилеру «Служниця» виявилося слабшим за початок. Ба більше, іноді мені здавалося, що героїні зробили лоботомію. Зухвала, винахідлива, небезпечна авантюристка перетворилася на дівчинку-желе, яка - перепрошую - жує соплі і тужить за колишнім, а ще втратила нюх на небезпеку і мінімальну обачність. Тобто це повна зміна сюжетного тропа. Леді-месниця перетворилася на панночку у біді, і не скажу, що це на користь сюжету. Тільки у фіналі Міллі трохи оживає, але це як стрибок вгору лінії серця на кардіограмі помираючого.

Здається, авторка навмисне закруглила кути, щоб читалося легко і "старим" читачам, і тим, хто не брав до рук першу частину, але це несправедливо до перших, адже вся трилерно-детективна історія на притлумленні вже прожитих персонажкою емоцій багато втратила.
Я не впевнена, що читатиму третю частину.

«Служниця» Фріди Макфадден - це цяця для ветеранів жанру «трилер про горище». Маємо повний суповий набір: шикарний маєток, hot as hell люблячий чоловік, примхливе дівча в мереживній сукенці, божевільна дружина. І головна персонажка, яка зовсім не Джейн Ейр, бо впевнена, що «робити погані речі з поганими людьми буває приємно» ( Hannibal NBC, 2013). Наче б то нічого нового, але читається швидко і з задоволенням!

Роман не здивує, але потішить. Традиційний рецепт з ідеально збалансованими інгредієнтами. Фінал - максимально феміністичний, і я тут тулюся на дуже незручному шпагаті між етикою і справедливістю.

Читання роману-бестселера «Моя темна Ванесса» - це хвилини до вибуху гніву біблійних масштабів. Шокуюче відверта і філігранно написана історія про те, як відомий шанований вчитель у дорогій приватній школі розбещував дівчат, розказував їм про романтичні почуття, давав почитати «Лоліту», потім валив на них провину, і це нікого не хвилювало. А жертви думали, що це любов і потім роками намагалися дати раду своєму життю. Виходило в них не дуже, бо навіть в епоху #metoo суспільство, на превеликий жаль, неохоче вірить дівчатам (і я терпіти не можу витвори на кшталт «Вагітної в 16» саме з цієї причини, бо дівочі трагедії перетворюються на хайп).

Найбільш вразливі до впливу хижака - самотні дівчатка, які не мають теплих стосунків у родині і не можуть знайти себе в шкільному колективі.
«Коли тебе розбещують, це значить, що тебе люблять і ставляться, як до делікатної дорогоцінної речі». (С)
«Кривда - це субʼєктивно». (С)

Уже з цих цитат видно, наскільки Ванесса була вразлива і як підло її наївністю скористалися. Я - доросла жінка, і мене кілька днів трусило від люті і безсилля. Я все думаю, як захистити дівчат від подібного, цілими днями думаю і не маю навіть гіпотетичного рішення. Мабуть, лише любити їх в родині так сильно і безумовно, щоб знали - їм є, до кого прийти, і їх підтримають.

Осяйна королева Елеонора Аквітанська посилає 17-річну Марі, позашлюбну сестру короля Генріха II Плантагенета, до віддаленого монастиря з бажанням пошвидше про неї забути. Марі «така дебела, і лаписька в неї такі велетенські, і голос такий грубий, і лице мужиче», а ще вона знає чотири мови, перекладає, римує вірші, має нахабство починати з чоловіками філософські дискусії … і закохана в королеву.

Перші дні в монастирі жахливі. Норманська аристократка Марі - не вірянка, не звикла до аскетичних умов, задає багато питань щодо природи християнства і позиціонування жінки в ньому.

«Чому її – людину з полум’яною величчю у крові – мають вважати меншовартісною через першу жінку, котра була виліплена з ребра, з’їла якийсь фрукт і позбавила себе розкошів Едему?»

Переживши кризу підліткового кохання (Елеонора не прийде і не врятує її, як лицарка на білому коні), Марі, амбітна, як всі Плантагенети, бажає стати королевою у власному монастирському королівстві. Рік за роком, десятиліття за десятиліттям Марі перетворює жебрацький закапелок, забутий короною, на наймогутніший монастир графства, має шпигунів у Лондоні і Ватикані, надихає сестер-інженерок, теслярок, ковальок створити лабіринт, щоб сильні світу цього не змогли загарбати монастирські багатства. Марі не завжди діє морально, але завжди – стратегічно. А ще вона кохає. І зрештою пізнає віру, яка, як сама Марі зазначила, виросла з її турботи про жіночу спільноту.

Це чудовий феміністичний роман у жанрі, який я б назвала «плекай свій власний сад». Справжню Марі де Франс – історичний прототип Марі, легендарну середньовічну поетку і перекладачку – я уявляла по-іншому, але це не завадило мені насолодитися книгою. Дуже раджу.

Цей роман від першої особи оповідає про життя легендарної Геді Ламар - голівудської зірки, дочки львівського банкіра єврейського походження, винахідниці у застуванні технології «стрибаючих частот». Власне, саме завдяки відкриттю Геді ми можемо зараз насолоджуватися Wi Fi. Хоча винахід «єдиної жінки в кімнаті» спочатку не прийняли в армії США, адже «що там може розуміти у фізиці гарненька жіночка».

Книга цікаво описує культурне, насичене приємностями життя австрійських євреїв перед Аншлюсом Австрії гітлерівською Німеччиною та питання їхньої самоідентифікації. Юна актриса Геді каже: «Ми насправді не вважали себе євреями. Хіба що в якомусь культурному сенсі. Ми цілком асимілювалися в культурне життя столиці. Насамперед ми були віденцями». А Геді – ще й патріоткою незалежної Австрії. Я думала, що колізія про те, як перед Аншлюсом Геді перевдягається в сукню покоївки і тікає з маєтку свого чоловіка-аб’юзера, мільйонера і найуспішнішого торговця зброєю – це такий штамп в стилі романів у дешевій обкладинці, а це реальний факт її біографії!

Загалом боляче читати про те, як європейські євреї не хочуть покидати дім, але змушені тікати, щоб не потрапити в концтабори, а інші країні не палають бажанням їх приймати… Навіть перетнувши океан, в Голівуді Геді приховує, що вона - єврейка, бо «євреїв тут не люблять». Час спливає, Європу пожирає полум’я війни. До Перл-Гарбору залишається два роки.

Я б хотіла сказати, що це біографічний роман, але він радше художній. Тобто, з рефлексіями в дивних місцях та пафосом, наче лише на тендітних плечах героїні вся провина за долю її співвітчизників. Але є і талановито прописані сторони, зокрема жіночий неупереджений погляд на те, як багатий впливовий чоловік починає осипати діамантами і трояндами, говорить, як йому подобається, що вона незалежно висловлює свої думки. І поступово переходить на «поради і настанови», що носити і куди ходити, потім - до ревнощів і погроз, до побиття, до замкнених дверей і стеження. А мама героїні бачить її синці, але нагадує, що «обов’язок дружини – слухатися чоловіка». Ось цей процес в романі описаний філігранно, хоч зараз в будь-який буклет з фемінізму, де жінок просять бути обачними і мати ВЛАСНІ опори в житті. Геді вивчила цей гіркий урок, знайшла в собі силу і сміливість у надскладних умовах і досягла успіху – про це і оповідає роман.