Вхопила цю книгу імпульсивно, наче стиглий персик з гілки, бо як можна встояти перед такою обкладинкою! 🍑

Цю історію часто просувають як «історію становлення сильної жінки на лоні дикої природи», але я волію бачити трагічне кохання юної білої дівчини та юного індіанця, приречене, тому що деякі люди не хочуть зняти шори з очей і перестати бути ксенофобами. Це кохання таке юне, щемке, палке. Пристрасне і гаряче. Просякнуте солодким соком персикового саду. Благословенне присмерком.

Персиковий сад - це космос всередині роману. Він одночасно про минуле і майбутнє, про спадок і про корені. Якби я була дівчиною з Півдня, я б, мабуть, не вигадала кращої метафори. І коли героїня переїжджає за три девʼять земель і перевозить свої дерева з собою, щоб зберегти свій сад і надії, що одного дня її син ввійде під крона цих дерев і прийме свій спадок - це викликає ніжну посмішку крізь сльози.

Неймовірна книга. Багато болю, але ж і краси не менше!

«Моя чарівна дружина» – це історія слабкого та керованого чоловіка, який каже собі, що його дружина – кохання його життя, і все одно їй зраджує.
«Моя чарівна дружина» – це історія патологічно розумної жінки, яка плекає криваву помсту так само ретельно, як будує дім, сім’ю і кар’єру.
Спільного у них у шлюбі залишилося небагато, хіба що — вбивства молодих привабливих жінок. Та чи може таке бути, що «скелети в шафі» цього подружжя врешті перетворяться на скелети одного з них чи обох буквально? А як же їхні діти — з такою то спадковістю?

На обкладинці зазначено, що ця книжка сподобається фанам серіалів «Декстер» і «Ти». Я ж вловила потужні вайби «Загубленої» (Lost Girl) з Беном Аффлеком та Розамунд Пайк, і це комплімент!

Ця книжка подобається всім, крім мене 🤗

Але почну спочатку.

«Гіпотеза кохання» підкупила мене обіцянкою: «Олівія Сміт — біологиня, яка мріє не про романтичні стосунки, а про докторський ступінь».
Тож я почала читати у передчутті гарячого ромкому, уявляючи, як пристрасть збиває з ніг цю Герміону Грейнджер зі світу точних наук. Однак Олівія – зовсім не розумниця Герміона. Так, вона успішна в науці, але рівень інфантилізму та ідіотських вчинків в реальному житті сягнув таких висот, що в моїй лабораторії думок стався підпал. Поведінка Олівії не виглядає водночас милою і незграбною. Вона поводиться відверто по-дурному.

Кілька слів про другу половину пари. В образі Адама «Гедзя» Карлсена одразу зчитується прототип - актор Адам Драйвер. Дуже люблю Адама і вважаю, що його персонаж прописаний набагато краще і заслуговує на адекватнішу пару. Але, як закарбували на камені древні римляни, любов сліпа 🤗

P.S. Тим, хто розчарувався так само, як і я, пропоную прочитати інший ромком про розумницю і «хорошого поганого хлопця» від видавництва Vivat – «Коефіцієнт поцілунку». Закохані і адекватні 🥰

Продовження трилеру «Служниця» виявилося слабшим за початок. Ба більше, іноді мені здавалося, що героїні зробили лоботомію. Зухвала, винахідлива, небезпечна авантюристка перетворилася на дівчинку-желе, яка - перепрошую - жує соплі і тужить за колишнім, а ще втратила нюх на небезпеку і мінімальну обачність. Тобто це повна зміна сюжетного тропа. Леді-месниця перетворилася на панночку у біді, і не скажу, що це на користь сюжету. Тільки у фіналі Міллі трохи оживає, але це як стрибок вгору лінії серця на кардіограмі помираючого.

Здається, авторка навмисне закруглила кути, щоб читалося легко і "старим" читачам, і тим, хто не брав до рук першу частину, але це несправедливо до перших, адже вся трилерно-детективна історія на притлумленні вже прожитих персонажкою емоцій багато втратила.
Я не впевнена, що читатиму третю частину.

«Служниця» Фріди Макфадден - це цяця для ветеранів жанру «трилер про горище». Маємо повний суповий набір: шикарний маєток, hot as hell люблячий чоловік, примхливе дівча в мереживній сукенці, божевільна дружина. І головна персонажка, яка зовсім не Джейн Ейр, бо впевнена, що «робити погані речі з поганими людьми буває приємно» ( Hannibal NBC, 2013). Наче б то нічого нового, але читається швидко і з задоволенням!

Роман не здивує, але потішить. Традиційний рецепт з ідеально збалансованими інгредієнтами. Фінал - максимально феміністичний, і я тут тулюся на дуже незручному шпагаті між етикою і справедливістю.