Неймовірна книга-притча, яка переносить читача у присмерк сефардської аптеки у сонному передвоєнному Сараєво, оповитому трояндам, у криваві окопи Галичини, у крихітну кімнатку в Ташкенті після більшовицької Революції, у піски пустелі, у злиденний, жорстокий, космополітичний Шанхай. Книга говорить до читача різними мовами: боснійскою, німецькою, спаньолою, китайською, казками зі Сходу, цитатами з Тори. А в центрі – людина, яка пройшла війnu, біженство, втрату коханого - нелюдські випробування, з єдиною думкою – повернутися додому.

Я могла б говорити ще і ще, але натомість залишу цитатник. Українцям все буде зрозуміло, до останнього слова.

«Манучі ніколи б не насмілилася ослухатися падрі. Коли він її бив, вона беззвучно плакала над плитою, і сльози крапали в борщ. Вона казала, що мамина їжа завжди найсмачніша, бо просякнута сльозами». (с.113)

«Війna має запах і звук, і заряд, що проходить через все і всіх: волосся на зашийку стає сторч, повітря стає менше (…) і страх віддається болем у тілі, яке тут, а ніби і не тут – як спогад із минулого життя» (С. 145)

«Як усі біженці, вони йшли вперед, тому що більше не мали куди йти, рух для них означав життя» (с. 161)

«Мій бог знищить твого, тому що мій створив війnu. Відмовитися від війni – значить, відвитися від божественного звитяжного життя, відмовитися від шляху до вічності. Життя – це наслідок війni» - каже Тойтенберг, ватажок російskoi банди (с. 153)

«Коли настане невідворотнє, то ніхто не заперечуватиме приходу його. А ми чимдуш намагатимемося жити далі.» (с.163)

Я – лукістка, і я купила цю книжку, бо закохалася в розкішну обкладинку. Витвір мистецтва. Але на цьому хороші новини про книжку закінчуються.

Початок – бал дебютанток на американському Півдні, де всі страшенно багаті, консервативні, ходять до церкви в капелюшках і трясуться за свою репутацію перед сусідами.

Даллас – 21-річна дівчина з багатої родини, виплекана в протестантській скромності і цноті, але при цьому без манер справжньої леді і з пристрастю постійно щось жувати (вона їсть вуглеводи весь час, тому в мене питання, звідки в неї ідеальна фігура, на якій так наголошують автори). Вихована в суворості дівчина з цікавості хотіла поцілуватися з красивим незнайомцем у трояндовому саду, а втрапила в скандал, який він же і влаштував для свої інтересів. (Привіт, патріархат, який використовує жіночу сексуальність як інструмент). Через це Даллас мені шкода, хоча вона і поводиться, як 14-річка.

Ромео – набундючений мачо, а по факту – закомплексований хлопчик у тілі дорослого чоловіка з мільярдним статком. Ненавидить батька, не поважає матір, хизується відсутністю принципів, зневажає всіх жінок, а більше за все – свою наречену, яку присилував до шлюбу, бо хотів дошкулити її колишньому. І йому дуже, дуже подобається демонструвати владу на нею. Єдине, що я можу сказати доброго про Ромео – він не гвалтівник. Хоча він таки маніпулює невинністю своєї нареченої, але хоча б її не примушує. Такий собі романтичний герой. Ой, і щоб помститися Даллас за витівку, він прибрав з будинку всю її улюблену їжу разом з кредитними картками, а ще нашпигував будинок відеокамерами для стеження за нею – більшого редфлега я уявити собі не можу.

У цієї історії навіть при всьому, що дано, був потенціал перетворитися на цікаву версію «Приборкання норовливої/норовливого», якби не очевидна нерівність сил, де всі важелі – в Ромео, а Даллас борсається, як муха в бурштині.
«Саме в такі моменти я згадував, чому мені закортіло її вкрасти. Де ще в Америці знайду таку чисту двадцятиоднорічну дівчину, з якої можна як завгодно знущатися та глумитися?»
Це Ромео і робить, називаючи дружину психопаткою і абсолютно ігноруючи факт, що він втягнув невинну дівчину, яка нічого йому не заподіяла, в скандал, знищив її репутацію, погрожував родині, силоміць витяг з батьківського дому і замкнув у власному, як в клітці. Але це вона щось не так робить, не переплутайте!

Ромео абсолютно гидкий тип, і коли на 370 (!) сторінці нарешті відкривається причина, чому він такий моральний садист, а троп «від ворогів до коханців» прямує до станції «закохані ідіоти», мені його-дорослого абсолютно не шкода. Так, страшна історія про дитинство. Але треба було йти в терапію, а не корчити з себе таткового домінатора перед дівчиною, в якої особливо нема вибору, а через юність і недосвідченість їй легко сплутати хіть і закоханість. Ще й гарячі сцени описані доволі бридко. Я дуже втомилася від згадування «цицьок», «солодких дірок» та «потовченої піхви» (С).

Я ставлю цій книзі 6 балів за неймовірно гарну палітурку, яка тягне на перлину книжкової полички, і за дуже якісний переклад. Сама історія – не вартує тих годин, які я витратила на читання.

"Сп’янілі від кохання" Дж. Гіллорі - дуже симпатична книжка про ван найт стенд, який переріс у романтичне кохання. Вона – 30+ гендиректорка винарні, він – молодший за неї айтішник, який на літо випадково влаштувався на її винарню… вже після того, як вони переспали.
Місце дії небанальне – сімейна винарня у долині Напа, і це мене одразу привабило, як і деякі описані деталі винного бізнесу, і обкладинка – насичено вишнева, з виноградними лозами і чудовим, терпким запахом типографських сторінок.
Пристрасть, тобто анонсовані любовні сцени, не вражають, а от романтичний бік прописаний добре, життєво так, бо по результатах однієї події він і вона накручують себе з абсолютно різних причин.
Марго страждає, що Люк молодший за неї на цілих 5 (!) років, і звик до пружніших жінок у ліжку, і прямо в ліжку РАПТОМ усвідомить, що вона старша і буде караул! (тут я подумки зверхньо піднімаю брову, бо ну камон).
Люк переживає, що Марго вважатиме його нездарою або немужнім, якщо дізнається, що він покинув свою мегапрестижну роботу в IT, бо не витримав тиску.
Момент книги, який був мені, як тепла ковдрочка – чоловіки в цій книзі охоче готують і випікають, щоб підтримати своїх жінок. Чоловік менеджерки зробив кавовий торт для співробітників і приніс їй на роботу. Брат Марго наробив їй маффінів з цедрою і чорницею за сімейним рецептом, щоб підтримати її перед важливою бізнес-подією. Коротко кажучи, моя мова кохання – це їжа))
Момент книги, який мене вибісив — Люк якось взагалі не заморочувався казати Марго про зміни в своєму житті, тягнув до останнього, хоча вони вже були парою, і це стосувалося і її також. Мене це тригернуло. Марго теж психонула і була цілком права, я її підтримую.
Загалом це книжка про двох звичайних людей, які відчули шалений потяг і реалізували його, а потім зненацька зрозуміли, що хочуть одне з одним більшого. І стараються, як можуть, а ще воюють зі своїми тарганами в головах. І в процесі смакують добре вино.
Мила книжка, якщо вам попаде в настрій.

Я очікувала легкий ромком, як перспективний юнак з порядної київської родини (с) з першого погляду закохався в свого стоматолога, але цього разу під ромком замаскувалася дуже гірка рутинна історія. Яка, в принципі могла статися як з хлопцем, так і з дівчиною. Коли закохуєшся вперше, з усією силою юності, і світ не милий без нього, а для нього це просто casual s*x. І тоді привіт, депресіє.
Тобто, це книжка в першу чергу про почуття і усвідомлення себе, про пошук свого місця в світі і свого правильного партнера у клубку з непотрібних, приємних, необачних, «просто хороших» звʼязків. Це хороша книжка, і я рада, що український книжковий ринок почав звертатися до теми ЛГБТ. Єдине, що мене не задовольнило — це фінал. Шкода було «третє колесо» (чому прості хороші хлопці такі недооцінені?), а ще здалося, що головний герой, пройшовши внутрішнє пекло, так і продовжив бачити в очах навпроти почуття, які сам собі нафантазував. Тобто, фактичний гепі енд для мене цієї історії — ніякий не гепі енд. Бо люди не змінюються. Ну або я вже надто цинічна тітка, щоб вірити в ТАКІ дива.

«Шептуха» – це перша книжка про повномасштабне вторгнення, яку я змогла прочитати без больового шоку.
У листопаді 2021 київська перекладачка Ольга Петрівна, 48+, бере рюкзак, бере кота і їде в бабину хату на Сумщині, попід самим кордоном. Їй багато про що треба подумати.
Про тридцятирічні шлюби, в яких жінка вже давно сама по собі, хоча наче все робила правильно, але боїться щось змінювати, а потім одним днем чоловік повідомляє телефоном про розлучення, бо зустрів молодшу.
Про обірване коло жіночого зв’язку між поколіннями, яке не відновити без правди, а правда якось не виходить назовні без взаємних звинувачень, тому багато хто обирає приязну і фальшиву тишу.
Про неухильність старіння і зміни пріоритетів, про невидимість жінок певного віку у суспільстві, ну ж бо нефертильність=старість.
Про що Ольга не думає – це про вій_ну, бо в селі між лісами і болотами нема зв’язку, а місцеві кажуть, що «нам нема що ділити, ми з ними тут поруч жили віками». Але вій_на приходить в село, і кожному доводиться боротися за життя – своє і громади.
Я зумисно не наголошую на містичному компоненті, бо він насправді фоновий. Я цілком можу уявити такі самі дії персонажки і без нього. Це не варіація мотиву Конотопської відьми, це дії спокійної, цілеспрямованої, прагматичної жінки. Дорослої і відповідальної. І саме за цими діями я спостерігала з захватом. Як зробити те, що ти можеш змінити, і як змиритися з тим, що ти не всесильна.
Книжка посіла своє місце на моїй поличці.