Набагато краще, ніж «Секрет служниці», але явно не стояло на полиці поруч зі «Служницею». Тут читач стикається з дещо зрадженими очікуваннями, оскільки трилер крутиться не навколо служниці, а навколо дивних або неоднозначних подій у внутрішньому житті родині Міллі.

Наскільки ти можеш довіряти чоловікові, який – кохання всього твого життя і знає про тебе все найгірше, а ти про нього, як виявилося, ні?

Що робити, якщо власні недобрі риси, які завели тебе в глухий кут, нині проступають у твоїй дитині?

З огляду на розтин внутрішньосімейних стосунків книжка геть не погана, але трилер починається зі 170-ї сторінки, і це дуже задовгий розгон. Розв’язка притягнута за вуха і явно натякає на четверту книжку. Мене це не тішить.

«Хтива Даяна» - це мала б бути гаряча книжка, але насправді вона дуже сумна. Яскрава, але бідна мисткиня Даяна, розчарувавшись у Джаспері – об’єкті шаленої пристрасті, вибирає стабільність і безпеку поруч з Олівером — чарівним хлопцем з багатої родини. Вона впевнена, що закохана, що Олівер – її людина, щоб побудувати життя. Даяна кидає скандальне мистецтво, яким дихала, заради відчуженої, але перспективної кар‘єри фінансистки.

Минає 15 років. У Даяни – розкішний будинок, прекрасна родина, купа грошей і тенісний клуб по вихідних. І вона настільки втратила жадання до свого доброго, всіма обожнюваного, привабливого чоловіка, що імітує сон, втому, you name it, аби тільки не займатися з ним сEks0м. Звинувачує себе в тому, що розколює шлюб, бо любить його, але не хоче, страждає, примушує себе до спроб (це мені як жінці насправді боляче читати, і одразу згадується, чому в деяких країнах примус до інтимних стосунків у шлюбі тлумачиться в законі як зґвалтування).

Я не задаюся питаннями на кшталт «Що робити?» і «Хто винен?» в тому, що хистка архітектура шлюбу посипалася їм на голови. Однак у книзі розкидані натяки на те, що люди не стають чужими одразу. Коли Даяна намагається урізноманітнити їхнє сEkсуальне життя, в Олівера щоразу така реакція, ніби його дружина перетворилася на Мата Харі (і це ще він не знає про її мистецький проєкт, вона всі роки це приховувала, а чому, якщо вони були такі закохані і ідеальні одне для одного?) Не знаю, чи будуть ці двоє разом в наступній книзі, але мені здається, що проблема Даяни взагалі не в шлюбі. Вона відмовилася від важливої частини себе – мистецтва, приховала свою роботу, якою пишалася, від чоловіка і друзів, наче це щось сороміцьке, і саме через це повільно вмирала у золотій клітці. Жити не своїм життям – велике нещастя.

Це непогана книжка для того, щоб поміркувати, але «гаряча частина», в якій Даяна для мистецького проєкту записує пікантні історії інших жінок, мені не сподобалася взагалі. Дуже прісно і нудно написано, наче дізнаєшся зайві інтимні подробиці про людей, геть тобі не цікавих.

«Я бачу, вас цікавить пітьма» І. Павлюка – це цікавий випадок, коли схвильовано ковтаєш сторінку за сторінкою при стійкій антипатії до головного персонажа.
Мені не подобається «цей» Андрій. Про таких ми в житті інтуїтивно кажемо «складна людина», бо в нього над головою наче проступає невидима чорна хмара. Я гидую тим, як Андрій власною безвідповідальністю руйнує всі стосунки в своєму житті, а винен невідомо хто (гм). Але я вимушена за Андрієм спостерігати, бо саме він є моїм провідником лабіринті мороку.

І тут я маю сказати, що Павлюк - дуже талановитий майстер жаху. В цій історії є всі види жаху як переживання для читача. Мурахи по шкірі і напруга в мʼязах, перш ніж саспенс досягне кульмінації. Збитий пульс і бажання закричати: «Не йди туди!», а потім примружитися, бо героїня, звісно, йде, і ви знаєте-знаєте-знаєте, що зараз буде, але не можете їй допомогти. Нудота і залипання, коли разом з героєм не розумієте, чи вся ця дичина відбувається насправді, чи він/ви вже трохи тойво - зозулька відлетіла й не залишила адреси.

Історія-магніт - затягує достатньо, щоб на пару годин відключитися від реальності. І навіть деякі ознаки булгаківщини в епізоді з потягом (страшенно цього не люблю) не псують мені враження, я дратуюся, але не сильно. Непересічна книга, точно варта прочитання.

"Місто дівчат" Елізабет Гілберт - дивовижна книга.
Вона читається легко, але між рядків чіпляє такі соціальні, національні, жіночо-чоловічі пласти, що я тепер увесь час думаю та співставляю. Головна героїня Вівіан Морріс, багата дівчина з WASP, потрапляє у світ богемного Нью-Йорка 1940 року, в якому багато пристрасті, бурлеску, шалених грошей та жорстокості до жінок. Просто тому, що такий був час, не прийнято було обговорювати (с).
До Перл-Гарбора.
До Стоунволла.
До того, як жінка та єврейка Рут Бейдер Гінзбург стала суддею Верховного Суду США.
Може, звичайно, я копаю надто глибоко. А на поверхні майорить така легка і стрибуча, як тенісний м'ячик, думка – йти своїм власним шляхом жінці завжди складніше, однак у 90 років буде чітке відчуття, що життя прожите весело.

«Ромео» Е. Тайтл – дуже брудний трилер у дусі 1990х, з повним зануренням в голову маніяка та його жертви, загалом ближчий до «Багряних рік», ніж до «Основного інстинкту».
Знаменита психіатриня, красуня і зірка телешоу, любить нетрадиційні розваги.
Її молодша сестра, ховає красу під балахонами, живе в бідному районі, з родиною майже не спілкується.
Маніяк на прізвисько «Ромео», який закохує в себе успішних яскравих жінок, а потім забирає їхні серця – буквально.
І двійко детективів, брутальний тип і джентельмен, обидва зі скелетами в шафі.
Я здогадалася, хто маніяк, на 150-й сторінці, а потім успішно про це забула, бо в якийсь момент авторка феєрично заплутала слідство, і повернутися до розгадки ще через 200 сторінок – це було дуже круто.
Думка, яка мені не сподобалася: успішна багата жінка обов’язково шукатиме небезпечних пригод, бо в глибині душі вважає себе поганою (sic!)
Думка, яка мені сподобалася: жінка, яка постраждала від насильства, може зцілитися і побачити світло, якщо отримає кваліфіковану допомогу, і люблячий партнер її підтримає.
Загалом роман на 500+ сторінок читається доволі швидко, хоча в мене є деякі питання до застосування перекладачем напозір специфічних слів - можна було обійтися загальновживаними.
Чи варто приступати до читання? Орієнтуйтеся, «зайшли» вам чи ні «Багряні ріки» - рівень травмованості у персонажів плюс-мінус такий самий.