підібгав зіщулився шарпнув кавкнуло натужив рвонувся Переклад просто жахливий, неймовірна кількість діалектизмів, яка руйнує атмосферу. Літературна українська не просто так називається літературною. Саме видання норм

При першому знайомстві з цим твором (я слухала радіоспектакль) у мене відвисла щелепа від усвідомлення того, як же пласко ми дивимось на світ, які мізерні ми створіння і які недолугі можуть бути наші судження про всесвіт. Зокрема, про припущення інших форм життя. Недавно я прочитала цей твір саме книгою. Однозначно — це маст рід.Однозначно це жанроформуюча річ. Можливо, забагато в книзі приділено часу опису процесів і явищ, які насправді не існують і описані так, що розумів це, певно лиш сам автор в своїй голові. Але! 1)пінтерест в поміч 2)читайте по діагоналі те, що вам здасться зайвим. Я так і зробила, адже в радіоспектаклі не пояснювали біологію неіснуючого організму. І це не зменшило мого захоплення тоді. Я думала про цю книгу ще пару днів.

Якщо ви колись читали Станіслава Лема, то певно чогось очікуєте від його книги. Певної затягнутості, незрозумілості, невизначеності та трохи навіть сюреалізму... але це все ви не знайдете в розповідях про пілота Піркса. Це абсолютно інша книга - гумористична, не дуже серйозна (принаймні на верхньому шарі тексту), що дуже легко читається та швидесенько занурює в себе читача. Пілот Піркс, а спочатку кадет академії пілотів Піркс, є дуже специфічною людиною. При чому, це полягає як в його вдачі, так і в особливостях характеру. Не можна назвати Піркса невезучим, але в багатьох речах випадок складається так, що все йде не на його користь. Та звісно варто зауважити, що він завжди викручується з будь-яких ситуацій. Короткі історії, пов'язані хронологічно та сюжетно вдалися автору неймовірно круто, і відірватися від тексту принаймні на хвилину дійсно важко. Поки читаєш, ти дійсно співчуваєш юнаку, а потім і чоловіку, що постійно стикається зі складними та недолугими ситуаціями, і які він вимушений вирішувати за допомогою інтелекту та розважливості. Але водночас ти не можеш не сміятися, коли ця клята муха все продовжує дзижчати, і цей звук наче розпечений цвях в голові - і це все в один із найважливіших моментів твого життя! І навіть коли вона затикається, згоряючи на дротах, своєю недолугою смертю вона призводить лише до більших проблем.

Шукала, що б таке почитати і випадково знайшла "Соляріс". Спочатку це була звичайна книжка, а потім почалась фантастика і стало так цікаво, що терміново потрібно було взнати, що там далі. Місцями моторошно було читати вночі. Цю книжку кожен розуміє по-своєму, але кожен має прочитати. Ви зможете відкрити щось для себе. Для мене це роздуми про щось важливе і не дуже, невеликий сумний осад і маленька надія.

"Футурологічний конгрес" — це яскравий приклад того, як Станіслав Лем уміє поєднувати наукову фантастику з глибокою сатирою, філософією та блискучою уявою. У центрі сюжету — Ійон Тихий, один з улюблених персонажів автора, який стає свідком і жертвою абсурдного й лякаюче ймовірного майбутнього, де все контролюється за допомогою психотропних речовин. Книга вражає нестандартним підходом до теми майбутнього: тут немає космічних битв чи міжгалактичних війн, натомість маємо фармацевтичну утопію, де реальність розчиняється в ілюзіях, а межа між правдою і вигадкою практично зникає. Саме ця метафора тотального обману — і зовнішнього, і внутрішнього — робить твір особливо актуальним у наш час інформаційного шуму, маніпуляцій і віртуальних реальностей. Стиль Лема — яскравий, насичений, часом гротескний. Вигадані назви препаратів, псевдонаукова термінологія, комічні ситуації — усе це створює атмосферу іронічного жаху, де смішне й страшне існують поруч. Але за гумором і абсурдом приховано глибокий екзистенційний біль — питання про свободу волі, ідентичність, межі людського пізнання. "Футурологічний конгрес" — це інтелектуальна провокація, що не залишає байдужим. Твір, який розважає, лякає й змушує замислитися. Один з найсильніших текстів Лема, який демонструє всю глибину його бачення майбутнього — і нашу тривожну, надто людську спробу в ньому вижити.

"Казки роботів" й справді видаються казками: гротескні, коротенькі, іноді кумедні, часом повчальні і здебільшого з глибоким прихованим змістом. Чудові фантастичні ідеї знайшли неймовірне втілення в невеличких оповіданнях. Навіть якщо сприймати їх без підтекстів, просто як казку, вони від того не менш цікаві. І дуже неординарні. Дуже багато серед них таких, що розповідають про поганих правителів, які гноблять своїх підданих. Наприклад, в одній казці фігурує жорстокий і пожадливий володар з безліччю шпигів та залякане й зневірене населення, що неспроможне саме собі дати раду з лихим правителем. В іншій правитель сам створює проблеми, щоб героїчно з ними боротись. Є казка про марнославного, боягузливого короля, параноїдального і жорстокого, що сам собі вигадував численні ордени й відзнаки, та повсякчас і всюди йому ввижався заколот, допоки божевілля геть не поглинуло його й не призвело до саморуйнування. Є й така, де пиха, гнів, заздрість і підлість всемогутнього володаря не змогли встояти проти розуму й винахідливості. Є у збірці багато й просто повчальних казок. Про наслідки жадібності, дурості і цілковитої відсутності логіки у діях і прагненнях. Про те, як, здавалось би, дрібниця, малий непослух й необачність можуть спричинити катастрофічні наслідки. Чи як легко, намагаючись перехитрувати когось, можна в результаті перехитрити самого себе. Або що не завжди те, чого ми прагнемо, є насправді тим, що нам потрібно. Одна з казок являє собою суміш науки, техніки, знань про космос, міфів і легенд, алюзій на реальність, мотивів відомих казок. Вона показує, які наслідки може мати нерозважливість і потурання власним бажанням всупереч здоровому глузду, та що навіть у казці іноді брехня, а не доброчинність бере верх. Є тут казочка й про вічну суперечку релігії й науки щодо походження розумних істот, в даному випадку - роботів. Є й окрема версія про причини великого вибуху. Чому взагалі "казки роботів"? Тому, що в світі збірки саме роботи є найрозвиненішим розумним життям у Всесвіті, що прийшло на зміну недосконалим, огидним, слизьким блідавцям - людям. Їхній устрій життя дещо нагадує середньовіччя, а проблеми дуже схожі з людськими, проте рамки можливого для них значно, значно ширші. Оповідання цього збірника стали першими прочитаними мною творами Лема і я не перестаю дивуватися винахідливості автора й польоту його фантазії. "Кіберіада". Як і "Казки роботів", "Кіберіада" є збіркою окремих оповідань. Проте тут, на відміну від "Казок", є визначені головні герої, про яких йдеться в усіх оповіданнях - "найвизначніші конструктори" Трурль і Кляпавцій. Через це, хоча кожне оповідання є окремою закінченою розповіддю, усі твори об'єднані спільною темою дружби і змагання двох геніїв, що постійно 'міряються' своїми винаходами і сперечаються з будь-якого приводу. Якщо "Казки роботів" були дуже різноплановими і сприймались геть по-різному та як цілком незалежні, то "Кіберіада" більш однорідне і цілісне творіння, вона читалася значно легше й особисто мені сподобалася набагато більше. Роботи-винахідники втілили любов самого Лема до різноманітних механізмів і машин. Тут також предостатньо гумору і наявний дуже потужний підтекст щодо наукових і технологічних, філософсько-етичних, суспільних, соціальних, релігійних та політичних питань (місцями щиро дивувалась як тогочасна цензура пропустила окремі оповідання). А ще дуже багато реальної та вигаданої математичної і фізичної (і не тільки) термінології, що однак зовсім не утруднює сприйняття тексту. Попри те, що оповіданням багацько років, я не можу назвати їх застарілими - в багатьох питаннях вони, на жаль, не втратили актуальності й досі. "Маска". Це останній твір з першого тому "П'ятикнижжя Лемового" і він геть не схожий на попередні. Він химерний, чудернацький, моторошний. Наче сон наяву. Чи марення. Спершу геть незрозуміло, про кого і про що йдеться. Оповідач поступово доходить до розуміння свого оточення, своїх дій і мети. Поволі він (чи то пак, вона) проходить процес самоусвідомлення та самоідентифікації. Проте, спочатку все зовсім не однозначно. Копирсаючись у своїй пам'яті, оповідач розуміє, що власне "я" має кілька версій. Яка справжня? А чи взагалі якась з них є справжньою? Чому спогади такі заплутані? Чому власне тіло наче чуже? Чому доля, схоже, бере верх над бажаннями? Саме питання самопізнання і пошуку призначення видаються основними у цій, як виявилось потім, справді науково-фантастичній повісті в середньовічних декораціях. Перший том "П'ятикнижжя Лемового" проілюстрований роботами художника Даніеля Мруза та містить ще й присвячене письменнику науково-фантастичне оповідання Яцека Дукая "Хто написав Станіслава Лема?". Книга справила незабутнє враження.

Можливо, в мене з цією книгою пов’язано надто багато особистого - тому я й не вважаю свою оцінку цілком об’єктивною. Моя мама любить розповідати, що Лем писав сам океан Соляріса, дивлячись узимку на Чорне море. Можливо, це просто красива байка - але вона мені подобається. Цей образ допомагає краще відчути атмосферу книги. Її глибину, холод і цей образ: повільних сірих хвиль, що перестають здаватися водою. Це не динамічна історія, і вона не має бути такою. Вона - про емоції, про втрату й прийняття, про незрозуміле, про межу пізнаваного. Планета-океан - це не ворог, не союзник, навіть не персонаж у звичному сенсі. Це чужий, відсторонений розум, що не спілкується з нами, просто… щось робить. Це дитина, яка розважається. І все ж, головні герої тут - не океан. Головні герої - це люди. З їхнім болем, пам’яттю, проєкціями минулого, нездатністю попрощатися з тими, кого вони кохали. Правильно кажуть: навіть фантастика з найдивовижнішими ідеями не зворушить, якщо в ній не буде справжніх, універсальних почуттів. Соляріс говорить мовою втрати, жалю, надії, яка не має на що спертися. І ця мова зрозуміла кожному з нас. Усі ми когось втрачали. Або знаємо тих, хто втрачав. Тому ця історія так сильно зачіпає. Я не ставлю цій книзі 10 з 10 не тому, що вона мені не сподобалася, а тому, що розумію: це не текст для кожного. Вона не ідеально структурована, не читається легко. У ній багато описів, наукових понять, складних діалогів. Це щось між жанрами - фантастика, соціальна драма, трохи горору. Можливо, якби Лем писав її зараз і намагався видати - йому б відмовили. І все ж для мене - це важлива книга. Особливо тепер. Бо вона змушує ставити питання: що б зробила я, опинившись на місці персонажів? Чи змогла б відпустити ілюзію - відмовитися від тіні того, кого втратила? Чи, навпаки, трималася б за неї до останнього? Ховала б так само від колег? Я не знаю.

Про «Соляріс» я, звісно ж, чула давно й багато. Також декілька разів збиралася переглянути екранізації. Але завжди намагаюся спочатку прочитати книгу, якщо є можливість, — перед переглядом. ✍️ «Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі.» Коли починаєш читати відомі твори, так звану класику жанру, то вже маєш певні сподівання, очікування. З «Солярісом» усе склалося зовсім не так, як я уявляла. І це, певно, на краще. На початку розповіді сюжет стрімко несе нас разом із головним героєм — Крісом Кельвіном — до планети Соляріс, де на нас чекає космічна станція та її мешканці. Спершу історія розгортається дуже динамічно. Здавалося б, це буде космічний трилер: замкнений простір, обмежене коло персонажів і таємниця, яку ніхто не поспішає відкривати Кельвіну. З огляду на час написання (1960-ті), це точно не був типовий сюжет. Але що ж може зацікавити у ньому зараз, у 2020-х? А цікавою є саме глибина й багатошаровість цього роману. Кількість тем, яких він торкається, справді вражає. Я зовсім не впевнена, що при першому прочитанні змогла осягнути їх усі. Це роман про контакт з інопланетним розумом? Чи все ж таки — про людину і її зіткнення з власними спогадами, бажаннями й страхами? ✍️ «Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж.» Велика частина книги присвячена описам дивовижних явищ, що відбуваються в Океані. Іноді я навіть забувала, що читаю про вигадану планету — настільки детальними та гіпнотичними були ці фрагменти. Під час читання іноді з'являлось бажання перегорнути ці моменти, бо дуже кортіло дізнатися, що буде з героями далі. Але тепер, озираючись назад, розумію: ці частини — невід’ємна частина і змісту, і настрою. Вони показують, наскільки багато зусиль люди готові докласти, аби пізнати невідоме, водночас так і не зрозумівши самих себе. Окремо хочу згадати любовну лінію. Я зовсім не очікувала її в цьому романі. Спостерігати за почуттями головних героїв було справжнім захопленням. Водночас її фінал, хоч і щемливий, виявився передбачуваним. Оповідь ведеться від імені Кріса, тому інших персонажів ми бачимо крізь призму його сприйняття. Особисто мені цього було замало. Хотілося б більше відчути інших героїв — зрозуміти, що відбувається з ними «за зачиненими дверима». Можливо, автор навмисне сфокусувався саме на історії Кріса, але цей вибір водночас виглядає доволі жорстко — лишити нам лише натяки на те, що переживали інші. Увесь роман м’яко, але вперто підштовхує читача до роздумів. І фінальний діалог героїв став для мене справжнім апогеєм. Без сумнівів — ця книга заслуговує бути прочитаною. Нею можна починати знайомство з жанром наукової фантастики — і нею ж можна продовжити. Кожен побачить у «Солярісі» щось своє. І я впевнена, що перечитавши роман згодом, побачу в ньому ще більше, ніж тепер.