Фітц підростає, проблеми стають все більш дорослими. Його тіло відчуває наслідки того, що відбулося в попередній книзі, а ран на душі стає ще більше. Але разом з тим, герой знаходить своє кохання і допомагає (побічно) знайти його і королю Веріті. Веріті і Кетріккен - просто ідеальна пара монархів, історія любові яких не тільки щемлива і трепетна, але і трагічна.Трагічна, оскільки правитель не може бути простою людиною і віддатися своєму щастю - він відповідальний за багатьох, які від нього залежать. А Фітц - вірний клинок в руках Провісників, який покликаний роздмухати вуглик надії. А як його нема - то запалити її самостійно. Бо, як каже Блазень, він - той, хто є провісником змін.

Трилогія про провісників назавжди залишиться знаковою подією в жанрі фентезі. Тому що ця історія із тих, які живуть вічно. Ми не просто бачитимемо події, спостерігатимемо за ними, співпереживатимемо головним героям або будемо ненавидіти їх. Ні! Ми поселимося під шкіру Фітца Чівелрі і проживемо його життя разом з ним! Ми будемо блукати коридорами Оленячого замку, пробиратися таємними стежками і ще більш таємними переходами, будемо відчувати тепло вогню в каміні, коли відчуваєш свою найбільшу самотність, будемо рости, боятися і ставати сильнішими, робити помилки і намагатися їх виправити. Ця трилогія нікого не лишить байдужим!

Це історія (я про всю трилогію), коли кожен з її героїв пройде через вогонь і воду, аби переплавитися в щось інше. Але не всі проходять через ці стихії неушкодженими або й живими. Неймовірно красива історія живих кораблів, і не менш живих людей, які ходять по їхніх палубах, просочуючи тих своїм потом, кров'ю, пам'яттю. Не можна не хвилюватися за Вівасію і Вінтроу, за Алтею і Брешена, за Роніку і Кефрію, за всіх, з ким нас зіштовхує автор. Вони всі живі. Я з ними знайомий. Я знаю їх краще, ніж багатьох своїх друзів чи рідних! Такий в автора талант. Вона не щадить своїх героїв, але вона їх любить. І читач теж не може їх не полюбити)

Друга частина трилогії "Провісники" ще глибше пробирається мені у серце й відмовляється забирати звідти геть? Я відчуваю себе, як Фіц, коли він намагався заборонити Нічноокому підходити до Оленячого замку, а той сказав: "Ти забороняєш? Ти забороняєш? Забороняй вітрові віяти на твоє кам'яне лігво, або траві рости довкола нього. Маєш таке саме право. Ти забороняєш!" От так і я намагаюся не думати про цю трилогію та не страждати через неї, а вона така: "Ну, ти пробуй, пробуй, але навряд чи у тебе щось вийде"))) У "Королівському вбивці" читача чекає ще більше придворних інтриг, політичних ігор, епічних битв, складних життєвих рішень, магії, нових почуттів та прив'язаностей, дикого запалу, відчуття безвиході та безнадії. Але у третій частині цього ще більше, тому планка завжди росте? Мені дуже подобається ріст головного героя у цій частині. В якийсь момент він вже й сам не розуміє, хто він. То Барріч ставиться до нього як до хлопчика на побігеньках (яким він і був майже все дитинство), то як до принца (в момент, коли він закричав до вартового, який назвав Фітца бастардом: Бастард? Скажи "Фітц Чіверлі, син принца Чіверлі". Кажи негайно!, я аж написала збоку на сторінці: урив?) Я вже й не можу вирахувати стільки тут Фітцу років, але таке відчуття, що він уже старець: стільки всього звалилося на його плечі, стільки всього він пережив (і скільки ще попереду?) Особливо люблю те, як Фітц формує для себе поняття "почуття обов'язку". Якщо у першій частині він робив усе, що йому сказано, бо він людина короля й так має бути, то в цій він вже віднаходить власну мотивацію. У діалозі з Моллі він пояснює, чому не може просто спалити всі мости та втекти з нею. Так, це було б набагато легше для нього та приємніше. Втекти від цієї боротьби, інтриг, постійної загрози смерті кудись в глибину суходолу та жити щасливе життя з коханою. Але любити для нього означає боротися, а не тікати. Він любить свій народ, любить Моллі, отже має всіма силами захистити їх від червоних кораблів. Бо хто зна: може, якщо він втече зараз, то в майбутньому пірати прийдуть за ним та його ідилічним життям з Моллі та дітьми навіть на край світу? Мені дуже імпонують герої з таким мисленням. Мене вже не вражають та не дивують ті, що готові "весь світ спалити заради коханої". Мене морально знищують історії про таких, як Фітц. Які готові спали себе, пожертвувати своїм щастям, спокоєм, здоров'ям, майбутнім. Буквально кожною дорогою річчю в житті заради своєї країни та народу. Навіть якщо ці люди ніколи не дізнаються про його жертву. Навіть якщо вони будуть навіть ненавидіти чи зневажати його. Мабуть, ці роздуми навіть більше стосуються третьої частини. Але чи у першій та другій книгах Фітц не чинив так само? Мій улюблений книжковий чоловік. Назавжди. Окремо хочу подякувати Робін Гобб за Нічноокого. Адже нічого не рятувало так мою менталку, як Нічноокий! Мій улюблений герой, любов до якого я навіть не можу виразити словами. Гарний гумор? Він ним володіє ✅️ Сила? Скільки перекованих він вбив? Отож-бо й воно✅️ Відданість? Приходить на допомогу навіть не чекаючи, поки Фітц попросить✅️ Впертість, цілеспрямованість, готовність відати всього себе заради рідної людини✅️ Трошки не знає, що таке приватність, і може спілкуватися лише ментально, але то таке, маленькі особливості? Я вже не раз читала про зв'язок людини з твариною у книзі, але стосунки Фітца та Нічноокого — це щось на зовсім іншому рівні. А те, що вони називають себе зграєю — це не просто слова, це реальність. Глибшого та міцнішого зв'язку між персонажами я ще певно не зустрічала. На цьому фоні тьмяніють і стосунки Фітца з Баррічем, і з Моллі, і з Веріті, і з Чейдом, і з Блазнем... А в третій частині нас чекає ще більше емоційних гойдалок з цими двома шибениками: тому запасаюся стікерами, щоб відмічати всі їхні спільні моменти та хустиночками, щоб витирати сльози? Я не фанатка товстунців. Я не фанатка повільної та розміреної оповіді. Але Робін Гобб змусила мене закохатися в цю трилогію навіть попри це. Бо те, наскільки майстерно вона описує людські (і не тільки) почуття, створює об'ємний, цікавий, логічний та детальний фентезійний всесвіт, проводить героїв через неймовірні страждання та випробування (але це не відчувається як дешева сльозовижималка!) — все це дарує мені неймовірні насолоду та комфорт під час читання. Хочеться просто влягтися у ліжко, заварити чайничок чаю, відкрити цю книжку та зануритися у життя Фітца. Ходити за ним як тінь. Коли він страждає від своїх перших романтичних почуттів, розривається між бажанням та обов'язком, готується до битви, бігає вночі з Нічнооким, жартує з кухаркою на кухні, звітує своєму принцу в очікуванні, доглядає коней з Баррічем, п'є чай з Пейшенс та Лейсі, сперечається з Блазнем, готує план помсти Регалу, таємно зустрічається з Чейдом, працює на кораблі, їздить в інші герцогства, виконує таємні місії... І робить просто все можливе, щоб врятувати своє королівство⚔️

Неймовірна історія. Не можу дочекатися, щоб почати наступну частину. Шкода, що або ніколи, або дуже рідко згадують цю доволі відому серію в підбірках, відео, абощо, бо ж сучасні книжки популярніші, але не сильно то й кращі.

Дуже хочеться, щоби сучасні автори та авторки модернового фентезі та фантастики брали натхнення у книжках живих класиків, тоді б і було менше шлаку, який випускається десятками кожного місяця і позиціонується, як "сенсація тік-току" та "нове слово у жанрі фентезі". Авторці — максимальний респект та любов

Іноді трапляється, що книжка і цікаво написана, і дуже популярна, і загалом хороша, але не твоя. Ось так в мене склалися стосунки з «Королівським убивцею». Декілька років тому, я купила собі одразу всю трилогію про Провісників. Першу частину прочитала десь тоді. А от друга мені не пішла. За два місяці минулого року я прочитала лише 120 сторінок з наявних 700. Тому закинула її і вирішила прочитати пізніше. І ось цей момент знову настав. Книжка пішла доволі непогано. Звісно, багато що я вже забула, але основне в голові залишилося. Головний герой – Фітц Чівелрі, байстрюк колишнього спадкоємця престолу, якому дали прихисток в замку і зробили королівським убивцею. Спочатку його справи йшли доволі непогано, але згодом все стало погано. На країну напали пірати з Червоних островів, які не тільки плюндрували і знищували прибережні міста і села, а й перетворювали людей на бездушних створінь, які ставали просто істотами, основною метою яких було грабування і вбивства. Король тяжко захворів і більшу частину часу не сприймав нічого навколо. Старший принц Веріті зрозумів, що самим перемогти не вийде, тому вирушив на пошуки міфічних Старійшин - істот, які колись допомогли його предку справитись з цією ж загрозою. А молодший принц - Регал, думав тільки про захоплення трону. І серед всіх цих подій та палацових інтриг, Фітц намагається допомогти своєму королю та державі, жертвуючи при цьому власними інтересами. Герої тут справді чудові. Сильні та сміливі жінки, які готові зі зброєю в руках оберігати свою країну, вірні чоловіки, що йдуть на все заради тих, кого люблять. Але особливо мені полюбився блазень, чию вірність королю не могло нічого перебороти. Сподіваюсь більше про нього дізнатися у наступній частині. Загалом, книжка чудова. Просто мені не дуже йде епічне фентезі. Побачимо, якою виявиться фінальна частина циклу.

"Учень вбивці" — це перша книга в трилогії "Провісники". Від неї не варто очікувати епічних битв та динамічності сюжету. Це лише вступ до всесвіту, в якому ми знайомимося з Шістьма Герцогствами та їхньою внутрішньою кухнею. Головний герой твору, через призму якого ми будемо бачити всі події, — бастард принца-наступника. Це безправний хлопчина, якому немає місця ні серед слуг, ні серед знаті. Він самотній, загублений і не знає, хто він і що він у цьому світі. Але, повірте, у нього майже не буде часу впасти в кризу ідентичності. Якщо його не намагатиметься хтось вбити, то вбиватиме він. Поки його вчитимуть однієї магії, він відкриє в собі іншу. Напади острів'ян на герцогство? А не хочете додати сюди ще королівське весілля, першу закоханість, сварки та непорозуміння з людиною, яка стала за батька, замахи на королівських осіб, дивного блазня, який вміє передбачати майбутнє, далекі подорожі й таємничі місії? Здається, я казала, що тут немає динамічності? Ну, кому як? Мені насправді важко говорити про сюжет. Щоб оцінити його геніальність варто просто почати читати? Найбільше у цій серії я люблю героїв. Робін Гобб створила чудовий, цікавий, оригінальний фентезійний всесвіт. Але він не вразив би мене так сильно, якби вона не наповнила його гарно прописаними героями. Я люблю Фітца Чиверлі. Ну от. Я сказала це. Нічого не можу з собою зробити. Я обожнюю багатостраждальних героїв, які жертвують всім і навіть більше заради людства, рідних, власних ідеалів та принципів. З кожною наступною книгою я прив'язуюся до Фітца ще сильніше. Я не знаю, як описати своє захоплення авторкою й тим, що вона могла створити цього героя й наповнити його життєвий шлях такими речами, що думка "краще смерть, аніж продовжувати це" здається вже не такою жахливою. І, можливо, хтось не сприймає ці події так трагічно, як я. Але я не раз вмилася сльозами, поки читала. Пекло для емпатичних людей, але якщо ви мазохісти, то будете перечитувати через пів року, як я? Певно, у мене ще не було такого словникового закрепу під час написання відгуку на книжку. Це той момент, коли думок та емоцій багато, але передати це аж ніяк не можеш, просто хочеться всунути цю книжку людині в руки і сказати "читай", і щоб тебе послухалися (да, це моя еротична фантазія?) Наразі я відкладаю прочитання другої трилогії. Мене гріє думка про те, що на поличці стоять книги, які точно мені сподобаються, але я поки не знаю, що там всередині?