Ох, давно мій мозок не працював на таких високих оборотах, як під час читання цієї книги. Зрештою, я мусила прийняти той факт, що мені не вдасться осягнути кожного наукового факту чи терміну, згаданого на сторінках “Сліпобачення” – однак це жодною мірою не відштовхнуло мене від приємного читання. Сюжет, як на мене, тут служить більше тлом для роздумів автора над поняттями свідомості, маніпуляції, субординації. Думала і пробувала аналізувати разом з автором, читала зі смаком, неодмінно повернусь до Воттса. Рекомендую. *** Пс. Перекладачі топ ? Схиляю голову перед такою роботою ? Ппс. Оформлення топ. Дякую “Жупанському” за видання-цукерку ❤️

Воттсу чудово вдається писати тверду науково фантастику без відчуття інфодампів, які вивалюються на тебе без потреби. Чудово передані емоції закритості та тривоги на невеличкій станції посеред океанічного дна. Постійно було передчуття, що от-от з'явиться якась лавкрафтівська тварюка, яка має пожерти непроханих гостей. Та й самі гості ті ще "монстри": видозмінені імплантами для виживання в глибинах і кожен просто подарунок для психотерапевта - педофіли, вбивці, жертви ґвалтування. Певно потрібні якості для персоналу, гідротермальної станції, щоб не зійти з розуму в місці, куди не сягає сонячне світло і все живе і неживе навколо намагається тебе вбити.

Ох, це було до біса складно… як технічно, так і наративно. Чи це хороший твір? Мабуть, так. Чи насолодилася я читанням? Навряд. Часом складалося враження, ніби автор навмисне ускладнює книгу, щоб вона здавалася ще науковішою. І річ не лише в спеціальній термінології, а й у самій історії. Мені дуже бракувало описів корабля, щоб краще його візуалізувати та і уваги до персонажів, їхніх костюмів, наметів і т.д. теж хотілося б більше. З плюсів - дуже імпонували роздуми автора про різні філософські поняття, такі як свідомість, ШІ тощо. Наукова насиченість і доволі реалістичний сценарій того, як могло б повести себе людство при першому контакті з іншопланетними істотами — це справді дуже цікаво. І, звісно ж, чудовий переклад і видання від Жупанського! OMG, як ви у тому всьому розібралися?! Загалом, тут є гарні сенси і наукова точність, але через саму історію доведеться пробиратися.

Хоча й важко було пробиратися через наукові формулювання та термінологію, півсторінки зносок та пояснень, але книга дуже затягує. Залишилось багато питань, але дуже хочу отримати на них відповідь в наступних частинах серії. Тут ви не побачите супер динаміки та крутих поворотів сюжету, екшн трохи присутній під кінець книги. Але автор красиво та яскраво описав нам життя на дні океану, а часом і такі цікавинки, про які я й не знала. Для любителів жанру - ця книга - чудовий представник наукової фантастики, яка часом та місцями десь віддалено нагадувала мені «Колонію» Кідрука. На мій погляд, книга дуже «психологічна» - життя та відносини в закритому просторі, кохання, лідерство, почуття провини та свободи. Типова поведінка суспільства зображена на маленькій групі людей.

Гнітюча атмосфера підводної геотермальної станції. Дивні шуми ззовні і підводні монстри, які то виникають, то зникають за бортом. В таких умовах в нормальної людини поїде дах. Саме тому для обслуговування станції відправляють спеціально підібраних людей, які додатково проапргрейджені: у них видалена одна легеня і встановлено прилад для підводного дихання. Для покращення зору у них спеціальні світлосильні лінзи, але головне — над ними попрацювали ще й психологи. Таким чином, “рифтери” — це люди, які не були прилаштовані до життя на поверхні, були відлюдькуватими і полюбляли самотність. Социопати, суїцидальники, жертви насильства і навіть вбивці з педофілами — така компанія з неоднозначних персонажів зібралась на станції. Дія книги розвивається повільно, автор втягує читача в атмосферу, зосереджуючись на взаємодії рифтерів між собою, порушуючи особистісні і соціальні проблеми. Воттс може й провокувати читача досліджуючи психологію жертви і кривдника. В книгах з повільним розвитком сюжету важливо, щоб були добре пропрацьовані персонажі і їхні взаємодії. У “Морській зірці” з цим все досить непогано, однак є моменти, які викликають питання. Наприклад, головна героїня — похмура і мовчазна жінка, яка уникає товариства і яка була жертвою насильства, — в якийсь момент починає симпатизувати рифтеру, який схильний до приступів агресії. І тут не дуже зрозуміло: чи це Воттс не достатньо добре прописав; чи навпаки — це його навмисне намагання змоделювати поведінку жертви, яка тягнеться до тих, хто може її скривдити. У другій частині “Морської зірки” дія прискорюється, оповідь стає більш динамічною й автор розкриває основні теми та закладає основу для продовження трилогії.

Спочатку хочеться сказати про очікування: я почала читати цю книгу, тому що хотіла трохи горору про безодню, страшних підводних створінь та темряву, яку ніколи не пробиває сонячне світло. Частково я це отримала, в романі дуже гарний саспенс, автор поступово нагнітає атмосферу, ти буквально відчуваєш самотність та жах глибини, але не можу сказати, що було щось дійсно страшне. Воно скоріше психічно гнітить, ніж лякає. Так само гнітить і зміна персонажів, в яких з кожним розділом все більше їде дах, бо постійне знаходження на глибині кількох кілометрів та вживлення стількох імплантів у тіло не можуть минути без наслідків. А тут ще й самі персонажі з самого початку не те щоб психічно здорові. Але мені дещо не вистачило їх розкриття: автор наче й кидає якісь гачки про минуле цих людей, але вони стосуються виключно навколосюжетних подій. Хотілося б більше деталей, якихось взаємовідносин, чогось, що прив'яже до героїв та змусить за них хвилюватися, але, схоже, це не сильна сторона автора. А от що він точно добре вміє, так це прописувати технології. Іноді аж надто прискіпливо, але я дуже йому вдячна за детальні описи імплантів, механізмів та взагалі функціонування станції. Рідко де таке зустрічала, навіть Гібсон прописує доволі поверхнево, хоча пише кіберпанк. Якщо ви, як і я, боїтесь братися за Воттса через величезну кількість виносок з термінами на сторінках, то не бійтеся, з'ясувалося, що сам текст він пише достатньо легко, щоб в ньому не загрузати, а більшість виносок ви, звісно, не вкурите, але то не критично для розуміння сюжету. Тепер хоч не боюся братися за його "Сліпобачення". Окремий плюсик за непередбачуваний фінал (до якого поступово вели натяками, але я все одно не здогадалася). Книга закінчується таким потужним кліфхенгером, що дуже хочеться скоріше другу частину. А я ще думала, про що ж там буде аж ціла трилогія. Ну тепер розумію, про ЩО.

Після "Сліпобачення" жодній книзі в жанрі наукової фантастики мене так і не вдалося вразити. Тут дуже багато цікавезних ідей і гіпотез, а також фраз у стилі "синтез білків практично пріонний". Так багато, що доведеться багато гуглити, думати та почуватися трошки тупенькою. Тут і про штучний рай, в який може потрапити кожний. І про роздвоєння особистості, яке не є хворобою, а скоріше даром. І про вампірів (не містичних, а біологічних). Один з них буде керувати космічною місією. І про майбутнє, де фізична близькість - майже нікоому незрозуміла і непотрібна річ. Але для мене, в першу чергу, ця книга про дружбу і, звісно, про перший контакт з інопланетним розумом. Читається важко. Але цікаво. Але важко.

Відколи я вперше у 2016 році прочитав цю поки що дилогію (у перспективі – трилогію), творчість Пітера Воттса досі для мене стоїть доволі осібно від іншої літератури, перебуваючи на дуже високому, практично недосяжному для більшості книжок п’єдесталі. Пітер Воттс чудовий оповідач і талановитий літератор, а ще допитливий вчений, який цікавиться багатьма передовими напрямками сучасної науки. Це дозволяє йому створювати приголомшливі романи про наше можливе майбутнє і моделювати ті виклики, які, можливо, чекають на нас за найближчим поворотом прийдешніх років. На відміну від дуже багатьох книжок про майбутнє, романам Воттса доводиться вірити, бо так він пише, бо він дуже добре знає, про що пише, бо, врешті-решт, ми таки рухаємося за сценарієм передбачень Воттса. Єдине сподівання, що десь таки Пітер Воттс прорахувався, і все ж таки у нас в майбутньому є примарний шанс хоч у чомусь залишитися людьми у всіх сенсах цього поняття.