Спочатку хочеться сказати про очікування: я почала читати цю книгу, тому що хотіла трохи горору про безодню, страшних підводних створінь та темряву, яку ніколи не пробиває сонячне світло. Частково я це отримала, в романі дуже гарний саспенс, автор поступово нагнітає атмосферу, ти буквально відчуваєш самотність та жах глибини, але не можу сказати, що було щось дійсно страшне. Воно скоріше психічно гнітить, ніж лякає.

Так само гнітить і зміна персонажів, в яких з кожним розділом все більше їде дах, бо постійне знаходження на глибині кількох кілометрів та вживлення стількох імплантів у тіло не можуть минути без наслідків. А тут ще й самі персонажі з самого початку не те щоб психічно здорові. Але мені дещо не вистачило їх розкриття: автор наче й кидає якісь гачки про минуле цих людей, але вони стосуються виключно навколосюжетних подій. Хотілося б більше деталей, якихось взаємовідносин, чогось, що прив'яже до героїв та змусить за них хвилюватися, але, схоже, це не сильна сторона автора.

А от що він точно добре вміє, так це прописувати технології. Іноді аж надто прискіпливо, але я дуже йому вдячна за детальні описи імплантів, механізмів та взагалі функціонування станції. Рідко де таке зустрічала, навіть Гібсон прописує доволі поверхнево, хоча пише кіберпанк.

Якщо ви, як і я, боїтесь братися за Воттса через величезну кількість виносок з термінами на сторінках, то не бійтеся, з'ясувалося, що сам текст він пише достатньо легко, щоб в ньому не загрузати, а більшість виносок ви, звісно, не вкурите, але то не критично для розуміння сюжету. Тепер хоч не боюся братися за його "Сліпобачення".

Окремий плюсик за непередбачуваний фінал (до якого поступово вели натяками, але я все одно не здогадалася). Книга закінчується таким потужним кліфхенгером, що дуже хочеться скоріше другу частину. А я ще думала, про що ж там буде аж ціла трилогія. Ну тепер розумію, про ЩО.

Якщо вам раптом цікаво, як кілери готуються виконати замовлення на вбивство, ця книга для вас! Перша третина — це буквально детальний опис підготовки, змов з іншими людьми, продумування легенди, маскування та безпечного шляху втечі з місця злочину. Тут же буде про те, як варто розмовляти з різними кримінальними елементами, які можуть вас кинути в будь-який момент (ну а що як знадобиться?) та про поводження в тимчасовому місці проживання (бо тут головне не спалитися ДО виконання).

Біллі — це такий собі Леон з легендарного фільму, найманий вбивця, що прагне вже поскоріше відійти від справ, але все-таки береться за останнє замовлення, щоб підзаробити грошей на безбідну пенсію. Замовлення там явно пахне не дуже, але гонорар переважує, до того ж просять люди, з якими він вже працював. Він приїздить в незнайоме місто й починає там облаштовувати засідку на жертву. Жертву, до речі, не шкода, бо це такий само мерзотник та уголовник, як і замовники. Там всі одне одного коштують, як це завжди буває.

Живучи в орендованому будинку та працюючи в офісі, Біллі вдає з себе письменника й намагається завести корисні знайомства, але й не прив’язатися до місцевих людей, бо відомо, чим це може обернутися. Але прив’язаність приходить звідки ніхто не чекав: на його порозі з’являється дівчина, яку збезчестили та кинули помирати…

Всю книгу в мене було відчуття, що Кінг переказує “Леон” на новий лад, з іншими героями, обставинами та подіями, але тією самою основою: темою набутого батьківства, віднайдення рідної душі після довгих років відчудження. Як і у всіх своїх книгах, він майстерно промальовує всі нюанси відносин, ретельно розставляє акценти й деталі. Напевно з усіх книг, що я в нього читала, ця найбільш щемка. Це кримінальна драма, де є місце перестрілкам, довгим поїздкам, розмовам на неоднозначні теми та отому справжньому теплу, що виникає між людьми в скрутних становищах. Я чомусь очікувала роуд-сторі, а отримала дещо більш камерне. Але це і на краще.

P.S. одна з локацій книги знаходиться недалеко від готелю “Оверлук”, і по тексту є кілька класних посилань на "Сяйво"

Почнемо з того, що анотація хоч і не набрехала, але є один нюанс: все, що в ній сказано, — не зав’язка. Не очікуйте, що до середини книги ви дійдете хоча б до знайомства головного героя з антагоністом, а далі буде якийсь екшен з порятунком світу. Бо я от очікувала, а потім вже ялозила задницею, коли ж почнуться ТІ САМІ події. Нескоро :)

По суті, вся книга — це повільна драматична історія, де автор ретельно прописує персонажів (як він завжди робить) та підкидає невеличкі локальні кульмінації. Екшен тут хіба що у двох місцях. І через це читати подекуди було нудно, але у підсумку все склалося у дуже приємні враження. Ота ретельність прописування, усі ті щемкі сцени, усі розмови гарно грають на атмосферу й післясмак роману.

Приголомшило, з якою детальністю Кінг прописав процес відновлення людини після 5 років коми. Якщо чесно, я про такі моменти навіть не задумувалася. Ну і те, як почувається герой, який пропустив половину десятиліття, поки навколо вирувало й змінювалося життя, — вражає. Це трагічно, це жахливо і жорстоко. Особливо після того, як перші розділи книги описали його життя ДО аварії, його надії, стосунки з дівчиною, плани… А потім все ще зарубалося, бо йому просто не пощастило, бо випадковість розпорядилася переламати йому життя.

Скажімо чесно, якби анотація повідомляла, що головний герой прокидається після коми, отримує екстрасенсорні здібності та починає їх використовувати у розслідуваннях та побутових моментах, я б книгу не придбала. Просто банально, бо не люблю таку тему. А так я все-таки прочитала й отримала задоволення від якісної драми у кращих традиціях Стівена Кінга. На мій погляд, у драматичні історії він вміє анітрохи не гірше, ніж у страшні.

Ставлю чотири, але виключно через те, що п’ятірка у мене для суб’єктивно улюблених творів, а цей просто хороший :)

Той випадок, коли спонтанна покупка виявилася не "ну під пивко зайде", а дуже навіть цікавою книгою! Я чесно нічого від неї не очікувала (точніше очікувала якесь солодке роментезі з героїнею, що буде таскатися за крилатим мужиком), тому той факт, що авторка прописала дуже притомний сюжет, мене здивував.

Спочатку мене дико бісила Мун, її вчинки, її думки тощо. Я пробивала лоба рукою від деяких ситуацій, але чим далі, тим логічніше все ставало. Не знаю, чи то авторка банально розписалася, чи то вона задумувала це з самого початку. Ризикну поставити на друге, адже фінал дійсно пояснив дуже багато нестиковок, дивних сцен, поведінку деяких персонажів. Якщо при читанні вам теж здаватиметься, що Мун — Мері Сьюшка, то просто дочитайте цю книгу.

Тим більше, що це не буде складно, адже читається вона дійсно неймовірно легко, швидко, без напрягу. В історії є чимало поворотів, один з них схопив мене якраз уночі й змусив читати до третьої ночі. Місцями мені не вистачало глибини і змістовності діалогів, але це не той жанр, давайте чесно.

Також не вистачило мені й атмосфери Венеції, адже місто старе, вагоме для історії, цікаве, але авторка не змогла цього передати, на жаль. Венеція тут лише тло для замків ангелів, які парять в небесах. До речі, шикарна задумка, я аж уявила, як цілі міста висять у повітрі та світяться різними кольорами 🖤 Думаю, що у наступних книгах ми в них побуваємо.

Почнемо з того, що я гадки не маю, чому взагалі вирішила придбати цю книгу. Можливо, річ у тому, що я люблю роуд-сторі, а обкладинка саме на неї й натякала. А може, просто зачепила нетривіальна назва (зараз книги без “попелу” та “королеви” на обкладинках — на вагу золота). Але хай там як, а я отримала неочікувано приємні враження від роману.

Сюжет крутиться навколо дівчини з дуже релігійної родини та її сміливої подорожі у сусідній штат заради проведення аборту (бо її хлопець виявився ще тим козлом-аб’юзером) та завоювання власної свободи. І все це в секреті від батьків та подружок, у компанії шкільної вигнанниці та просто трохи дивної Бейлі.

Книга сподобалася з перших сторінок, і от вже я дочитую її буквально за чотири години, у вечір того дня, коли почала. Давно я не ковтала книги за один день, навіть не згадаю, коли востаннє таке було. Звісно, вона досить тоненька й має великий шрифт, але головна заслуга легкого читання належить авторам. Стиль тут простий, веселий, з безліччю відсилок на масову культуру та життєвих жартів. Та і в цілому роман максимально “приземлений”, без зайвої романтики, хоч і не без дурнуватих подій аля “рука-лице”.

Це книга-подорож двох дівчат, під час якої з ними трапляються різні халепи та курйозні ситуації, і її варто прочитати хоча б заради Бейлі. Мабуть, у всіх в школі є чи була така відлюдкувата дівчина, яку всі зневажають, а вона насправді краще усіх відмінників-активістів разом взятих, бо жива та справжня, без лицемірства та показних емоцій. Мені сподобалося, як її розкрили під кінець і як головна героїня змінилася й подорослішала за ці кілька днів у поїздці. Ну, в принципі, назва саме це й обіцяла, чи не так?

Окремо хочеться сказати про видання. Зазвичай я критикую м’які обкладинки, але тут та ситуація, коли вона настільки приємно зроблена, що книгу не хочеться випускати з рук. Буквально.