Ніч срібної клямри має померти разом з нами! А з останньою перегорнутою сторінкою має померти й таємниця Рахманової родини, власне, з якої і починається відлік історії про неймовірних характерників Чому померти? Бо я відмовляюся вірити, що з викриттям справжньої причини становлення Сірого Ордену, закінчується ціле життя, яке я, завдячуючи панові @pavlo_derevianko, прожила разом із кожним героєм Кожного із п’ятірки відважних я любила по-своєму: когось материнською любов’ю, когось - із підлітковим захопленням, когось - із вірою в існування ідеального чоловіка, когось - будучи заручницею власних почуттів Помираючи від Звіра з Пилипом, блукаючи Потойбіччям із Северином, ризикуючи найдорожчими із Гнатом, страждаючи через власну совість із Яремою, шукаючи саму себе із Савкою, пробачаючи із Максимом… Із кожним я втрачала частинку себе, і водночас - знаходила "Пісня дібров" - це аж ніяк не фінал, бо насправді це прощання! Прощання, яке рве серце! Завершальна частина виявилася аж достобіса подібною до нашої реальності: вона про ціну вибору, про біль, що не минає, навіть коли війна всередині ніби-то вже й завершена. Вона про звіра, якого не завжди можна вбити, але якого потрібно навчитися тримати на ланцюгу Тут діброви співають не для втіхи - вони голосом землі оплакують тих, хто пішов, і тих, хто залишився жити з пам’яттю Тут магія тісно переплітається з людською крихкістю, а сила - з безпорадністю І саме в цій частині болить найбільше Я не хочу відпускати цих героїв Не хочу ставити крапку на Літописі, бо Сірий Орден став не просто історією, він став досвідом, шрамом, молитвою і піснею, що ще довго бринітиме всередині І якщо ця ніч таки має померти, то лише для того, щоб назавжди залишитися зі мною🖤

Якщо існують книги, здатні перевернути враження від більш-менш стандартних тропів сучасної української літератури та внести щось нове в українське фентезі (а при цьому ще й гідні бути І екранізованими, І перекладеними)... То сама не вірю, що я це кажу, але така книга існує. Пані й панове, "Літопис Сірого Ордену" по праву заслуговує на всі ці звання. Попри хибне перше враження, що надто сильно спочатку відчувається "Ефект Гаррі Поттера" і всіх персонажів наче кудись по черзі розпихають (геть-чисто як по факультетах Гоґвортсу ^^), подальші події в цій книжці такі, що жодному першокурснику б не наснилося. Щонайменше два моменти, в яких ти думаєш, що все ДУЖЕ погано і воно надриває тобі сприйняття, - і одразу автор примудряється знайти вихід із ситуації. Чого тільки вартує схема, де герой, який буквально зв'язував головну четвірку персонажів разом, раптово, ще до кінця ти сама звикнути не встигла - зникає. І решті доводиться якось поратися без нього, а потім він знаходиться в такому стані... що ти мимоволі думаєш: "А чи на краще, що його взагалі отак знайшли?..." Але особисто мені страшенно подобається те, що всі герої Павла Дерев'янка БЕЗ ВИНЯТКІВ живі. І не просто говорять такою мовою, що: по-перше, це чиста українська; по-друге, різноманітна! з усіх куточків України, направду, та ще й жива, а не суто книжкова. Така, якою ГОВОРЯТЬ, розумієте? І нарешті, кожен зі своїми переконаннями, недоліками і навіть упередженнями - змінює їх хтось впродовж книги чи лишає незмінними, ти однаково проживаєш усі незручні моменти чи моменти об'єднання усією собою. А коли вже починаєш уявляти, як би ці герої виглядали на екрані чи у додаткових історіях, якби авторові здумалося їх написати... о, тоді приходить остаточний висновок: ЦЕ. ВАРТІСНА. РІЧ.

Останні 100 сторінок на одному подиху) Герої різні, цікава подача їхніх життєвих перипетій, роздуми. Трилогія в саме серденько💕

Ступила на вовчу стежку... і сповна насолодилася читанням розкішного українського фентезі Перша книга трилогії "Літопису Сірого Ордену" - це альтернативна історія року 1845, де Український Гетьманат, на щастя, не укладає невольницької угоди з московією, яка була захоплена Смарагдовою ордою, ставши потім її частиною, та зміг встояти проти Польщі Тут, до речі, пригадуємо, кому присвячений цей твір: Захисникам і Захисницям України І якщо без подробиць, то впродовж всього читання мене розпирала гордість, настільки ж крута все-таки нація українців Як вміло ми можемо давати відсіч ворогам зовнішнім і внутрішнім, дотримуватися присяги, традицій та звичаїв, поважати одне одного, щиро дружити, палко кохати і бути вірними собі, Богу та Україні В книзі це все є, проте тут є набагато більше, ніж здається на перший погляд Автор розповідає про лицарів Сірого Ордену, характерників, воїв-вовкулаків, сіроманців, які живуть, аби служити державі, обороняючи українські землі Якось славетний козак Мамай наважується на відчайдушний крок - ступити на стежку проклятих, аби захистити свою землю; вже по його смерті його ж таки найвідданіші джури започатковують Сірий Орден, який потім воює рука в руку із військом Січовим на благо рідної землі Орден має свої звичаї і жорсткі/жорстокі правила, страшні таємниці і обряди, які не кожному до снаги Та попри це все кожен з воїнів-характерників повністю усвідомлює всю відповідальність свого рішення і на все життя ступає на вовчу стежку Всі випробовування, ініціації та перипетії молодих новобранців показано через призму біографії Северина Чорнововка, який, взявши за приклад вічну боротьбу за справедливість своїх батьків, не бачить для себе іншого шляху, як піти тим самим шляхом - стати характерником Разом із 16-річним Северином проходять ініціації і ще четвірка вірних побратимів, які зрештою стають більше ніж просто друзями один для одного, здійснюють великі подвиги, вражають своєю щирістю і непорушним єднанням Вони занадто різні за своїми психотипами, соціальним становищем та регіональною приналежністю Що їх поєднує та як їм вдається боротися проти найголовнішого і найстрашнішого Звіра? Читайте у романі і нехай допоможе вам Мамай!

З книгами, які стали улюбленими, відгуки пишуться або напрочуд легко, або в муках Тому тримайте короткий виклад думок і вражень, адже про цю трилогію і її героїв можна писати дуже багацько Отже, друга частина трилогії "Літопису Сірого Ордену" - це вже не просто фентезі, а глибока подорож у людську темряву "Тенета війни" показує, що справжній ворог не завжди стоїть навпроти, іноді він живе всередині нас Автор тонко розкриває кожного героя, змушуючи бачити не лише силу, а й слабкість, не лише відвагу, а й страх, не лише честь, а й тінь, що крокує поруч Когось із героїв війна змусила побачити, що жага величі може обернутися прокляттям Хтось сліпо вірив у справедливість, тепер - лише у відплату Хтось й досі постійно намагається балансувати між коханням і обов'язком, між палкими почуттями і холодним розрахунком Кожен характерник проходить свою власну війну: із честолюбством, гнівом, страхом, сумнівом, байдужістю І саме ці битви визначають, хто вони є насправді Бо, зрештою, у кожному з них таки оселився звір - ненаситний, лютий, готовий вирватися на волю в момент болю чи зради. Хтось ховає його за бронею обов’язку, хтось за маскою байдужості, а хтось просто перестає чинити опір і віддається звіру цілком і повністю Ця книга насправді мені дуже болить, бо її сюжет аж занадто правдивий для нас, занадто реальний На жаль... Вона нагадує, що війна не закінчується тоді, коли замовкає зброя, а триває всередині: між людяністю і жорстокістю, світлом і темрявою, любов’ю і ненавистю І кожен вибір героїв - це битва із власним звіром, яка часто страшніша за будь-яку сутичку на полі бою Не знаю, на що чекати в завершальній частині, але вже з упевненістю можу стверджувати, що це найкраще з сучукрліту у своєму жанрі, що я читала Засмутили мене тільки дві речі: сторінки книги раптом перестали перегортатися, і як можна, пане Павле, так не щадити своїх персонажів? Навіщо ви їх вбиваєте? То ж справжнісінький розрив серденька для читачів! І, до речі, щодо мого улюбленця в цій трилогії: Пилип незмінно посідає перше місце А у вас хто?

????

Найкраще українське, та не тільки, фентезі. Раджу всім!

Читаючи цю книгу, я вкотре переконалася, наскільки автор не боїться показувати своїх персонажів такими, якими вони є – зі слабкостями, вадами й неприємними рисами. Хлопці-характерники тут геть не готові до справжніх стосунків, але створюють їх, зраджують, руйнують… І чесно кажучи, це викликає в мене бридке відчуття. Та водночас саме це й робить текст живим: Павло Дерев’янко не ідеалізує своїх героїв, а дає можливість побачити і світлі, і темні сторони кожного. У цій частині особливо яскраво переплітаються релігія, політика та інтриги – й саме завдяки цьому сюжет набуває ще більшої динаміки. Кожен герой тут має власну історію та власні життєві повороти, кожен щось приховує, але всіх їх об’єднує одна справа, один більший сенс, ніж вони самі. Фінал – особливо останні сто сторінок – змусив мене добряче підофігіти ?. Події розгорнулися так неочікувано, що тепер мене буквально розриває від цікавості: що ж буде далі, як автор розв’яже всі ці вузли? Це одна з тих історій, де автор не лише вибудовує світ, а й грається з нашими емоціями, змушуючи то захоплюватися героями, то відверто обурюватися їхніми вчинками. І саме за це я ціную «Літопис сірого ордену»: за чесність, багатошаровість і непередбачуваність.