Трилогія «Літопис сірого ордену» захоплює з перших сторінок і не відпускає до фіналу. Перша книга особливо виділяється: динамічна, добре структурована, її важко відкласти до завершення. Сам світ фентезі, заснований на альтернативній історії України, цікавий та атмосферний, а персонажі — переконливі й життєві. Друга й третя книги теж сильні, але їх сприймати складніше. Тут більше оповідей від різних героїв і часті часові перескоки, що іноді трохи дезорієнтує. Також останні дві книги насичені сумними подіями, які болем відгукуються в серці через аналогію з сьогоденням. Читаючи, я розуміла, що буде багато трагічних і сумних ситуацій, смертей, налаштовувалась на це, але сприймати кожну з них усе одно було дуже важко. Трилогія не залишає байдужим, змушуючи переживати за героїв і задумуватись над ціною боротьби, дружби і втрат. Загалом «Літопис Сірого Ордену» — це історія про становлення, моральні випробування та ціну обраного шляху. Серія чудова, але до неї варто підготуватися морально (бути готовим до важких тем і глибоких емоційних переживань).

У цій частині автор уже не шкодує ані персонажів, ані читачів: деякі трагічні повороти я очікувала, а деякі застали мене зненацька. Книга однозначно викликає емоції, за це вона мені й полюбилась. Якщо говорити суто про сюжет і спробувати абстрагуватись від емоцій (що, чесно кажучи, складно), то не все мені сподобалось. Хоч ця частина загалом багато що пояснила, у мене все ж залишились питання щодо світоустрою та окремих моментів фіналу. Та попри це я з захопленням прослухала історію Сірого Ордену. Я була з героями від зелених джур до характерників, загартованих війною, разом із ними переживала втрати та радощі, щиро співпереживала. Дуже багато з теми війни відгукнулося, і це неможливо ігнорувати. Це справді достойне фентезі. Тож оцінку ставлю на емоціях і мрію про екранізацію цієї трилогії

Це дуже крута збірка горор оповідань. Я неймовірно вдячна, що такі книги друкуються і це не Стівен Кінг, а наші українські автори. Дуже різноманітні історії, від фольклору до космічних оповідей. Мурашки пробігають, коли читаєш цю збірку.

«Тенета війни» Павла Дерев’янка - це неймовірна книга, яка захоплює з перших сторінок і просто не відпускає до самого кінця. Дуже вражають описи та емоції, які проживають герої , настільки глибоко, що ти ніби проходиш цей шлях разом із ними. Особливо круто, як переплітаються історичні події, фентезі та сильні психологічні портрети персонажів - це робить історію живою і дуже напруженою. Це одна з тих книг, після яких ще довго думаєш і відчуваєш. Хто ще не читав, біжіть у книгарню і беріть одразу всі три частини, бо зупинитися після першої буде неможливо

Неймовірно! Моє перше українське темне фентезі, перша прочитана книга Павла Дерев'янка, але я з упевненістю можу сказати, що це однозначно тепер один з моїх улюблених український авторів.

Хоч до першої частини я ставлюся досить прохолодно, друга захопила мене значно більше. Відчувається разюча різниця в стилі оповіді між ними. Тенета війни це вже не підліткова історія, а розповідь про людей, скалічених війною, тут багато жорстокості. У кожного свої страхи, свої хиби й демони, що ятрять душу. З одного боку, морально було непросто проживати разом із ними всі події, адже багато моментів, пов’язаних із війною, боляче відгукувалися. А з іншого - я неймовірно захоплювалася тим, яких персонажів створив автор. Вони змушували мене злитися, закипати від обурення, співчувати, відчувати огиду та все ж вболівати за них. Тут герої вже не милі хлопці. Вони здатні на підступні й жорстокі вчинки, але водночас можуть бути шляхетними та відважними. Обожнюю таких живих і неоднозначних персонажів

“…Але навіть прокляті душі можуть мріяти”. Найкраща книга січня для мене. Після неї хотілося зупинитися. Просто подихати. Пережити все те, що осіло всередині. Фінальна частина «Літопису Сірого Ордену», яку я відкладала до останнього. Бо знаєте, є історії, де страшенно хочеш дізнатися, чим усе закінчиться — і водночас не хочеш прощатися з улюбленими героями. Після другої книги я то вимагала спойлерів, то просила мовчати, бо хотіла пройти цей шлях сама. Мене розривало від емоцій і невизначеності. І от я нарешті дочитала. Це найсильніша частина для мене. Вона звучить інакше. Глибше. Болісніше. Якщо ви, як і я, любите спойлери — не ведіться. Закривайте вушка, перемотуйте відео й дізнавайтеся все самі. Воно того варте. Перший беззаперечний плюс — структура. Це ніби багато маленьких історій всередині великої оповіді. Другий — тут усе пояснено. Усе завершено. Усе деталізовано. У попередніх частинах у мене було безліч питань: хто? чому? як? коли? А тут мене ніби посадили за столик, дали філіжанку чаю й спокійно, як дитині, розповіли історію про п’ятьох хлопців, які колись були веселими джурами, а тепер побачили більше, ніж багато хто бачить за все життя. Тут немає простих рішень. Є постійна боротьба — із собою, з ворогом, з обставинами. І щось обов’язково зачепить саме вас. Бо це вже не просто історія. Багато з цього ми прожили самі. Хтось став переселенцем. Хтось пішов боронити нашу землю. Хтось утратив найдорожче. Хтось зрадив — і заплатив свою ціну. У кожного своє. Маємо що маємо. Я обожнюю цих персонажів. Навіть коли вони дратували чи робили щось аморальне, хотілося просто обійняти їх і з материнською турботою сказати: «Ну шо ж ти, баранча таке?.. Така бідося. Але моя бідося». А інколи я просто усміхалася: «Думав, що в мене тупий ніж, — відповів Гнат. — А виявилось, що в мене тупий я». Бо всі ми трошки Гнат. У кожному герої я знаходила щось рідне. Щось тепле. Щось дуже своє. Я ще довго думатиму про Пилипа, про Савку та Катрю — вони мої улюблені. І обов’язково повернуся до першої книги — до мого любого Захара. Пане Павле, я довго не могла вам пробачити… за що ж ви так? Ця книга не раз перевертала мене. Ламала мої теорії. Вела манівцями до простої істини, яку я не бачила спочатку. Я блукала, як Савка у лабіринті думок. Хотіла вийти — і не могла. Та якщо чесно, і не хотіла. Зупинялася, заспокоювалася — і гортала далі. «Пісня Дібров» стала для мене знаковою. Неочікуваною. Дуже особистою. Я щиро хочу, щоб колись цю історію гідно екранізували — щоб навіть ті, хто не любить читати, змогли поринути у цей світ і зустрітися з його героями. А поки що моя вовча стежка добігає кінця. І я безмежно вдячна за цю путь ?

Найгірше в цій книзі те, що вона ОСТАННЯ. Так не хотілося розлучатися з героями та їхніми історіями. Для мене це найкраще українське фентезі! Рекомендую