Як приємно бачити у книзі рідну Одеську область! Дзвінка – це справжнє нагадування про дитинство, хоч я народилася вже після незалежності. Багато її історій — про мене. А коли я побачила опис про молозиво, мені знову стало вісім років, і я відчула той самий смак. При цьому ти ще й дізнаєшся нове про ті смаколики, що готували в родині (там є навіть рецепт млинців на малісніки) Не забуваємо, що там багато радянського, і це капець як тригерить. Ми пройдемо стежкою від життя новонародженої до дорослої жінки. Зазирнемо у школу, в якій втовкмачували у дитячі голови, що життя у них найкраще завдяки державі. Побачимо періоди революцій, Майдану, незалежності та війни Написана вона шикарно: дуже просто та легко. Складається враження, наче ти говориш з подругою дитинства, і ви разом згадуєте минуле. У спогадах Бабані та бабусі ми побачимо жахіття Голодомору та розкуркулення Деякі моменти збереглися і донині. От, наприклад, базар на трасі Київ-Одеса біля повороту на Любашівку. Заїхати туди по дорозі у місто завжди було для нас традицією. Або те, що до свят обов'язково треба прибрати, побілити і все повимивати Однак і дивувало немало, як, наприклад, уявлення про те, що раз ти з Одеси чи області, то маєш говорити руснявою. Насправді ж села говорять українською або суржиком (діалектом) "Та вся Одеська область, за винятком болгарських, гагаузьких і молдавських сіл - україномовна, - вкотре каже Дзвінка. Одеська область - то ж не тільки Одеса" Ця книга — наче родинний альбом, наповнений болем і любов’ю

Дзвінка на декілька років старша від мене, тому я її чудово розуміла, бо бачила майже те саме. Як і головна героїня, я народжена у «совку» і ще застала у свідомому віці його ідеологію, пропаганду та таке «світле» життя при комунізмі. Мої бабуся і дідусь були щирими українцями, і я пам’ятаю великодні столи і традиції, як бабуся водила мене ввечері до сусідської бабці, до якої приходив «батюшка» і давав смішний хліб і ложку вина. Правда, відлучили мене від того таїнства швиденько, бо я похвалилася на вулиці тим, що я вино пила) А коли в школі був перший урок російської мови, то отам мене і зросійщили по повній програмі. Бо такий же гарний той язик, така вєліка та культура, а чого тільки вартий отой роман з мільйоном персонажів на мільйон сторінок? Саме тому я розуміла, як складно було дівчинці, яка вдома мала їсти паску, а в школі про те мовчати, бо вдома порядки одні, а в школі інші. Дівчинка дивувалася, чому її родичі не люблять Павліка Морозова і критикують ідею комунізму, адже в школі перший був героєм і прикладом для піонерів, а ідея комунізму полягала у тому, щоб все було спільним, а ділитися – це ж добре. Чи ні? Мені шкода було Дзвінку, коли в одеській школі її цуралися, кривдили. Дівчинка усіма силами намагалася влитися до того суспільства, але при цьому зберегти свої права, і перш за все – спілкуватися українською Неприємно вразив епізод з колядками, коли однокурсники з неї посміялися. Остання частина для мене була якоюсь сумбурною, ніби на пришвидшеній перемотці. Не вистачило плавності, яка була у першій частині, хотілося б трохи більше тексту, бо мова йшла не тільки про доросле життя Дзвінки, а й про історичні для України події. Але загалом з цієї книги я багато чого для себе взяла, багато що згадала. Усе життя дівчинки – це боротьба, намагання зрозуміти своє місце у житті, спроба зберегти свою ідентичність, не соромитися свого походження. Книга завершується повномасштабним вторгненням. На мою думку, авторка тут ставить символічне питання: то що далі? Бо далі саме нам обирати, чи хочемо ми того, що було, чи можливо нарешті час зрозуміти, що деякі речі мають значення, яке не можна перебільшити. #марафонкнигомам

Книга ностальгія, по іншому і не назвеш. Історія головної героїні Дзвінки від народження (в часи радянського союзу) і до початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року. Життя на фоні політики, політичних змін, особистих прагнень і можливостей водночас. Раджу цю книгу до прочитання усім.

Ця книга з тріскотом пройдеться по вашій нервовій системі, її герої дратуватимуть, її буде важко розуміти і сприймати, але це є та історія, що є невід'ємною частиною українського народу. В ній життя дівчинки, дівчини, жінки Дзвінки з дитячих років і до сьогодні. Вона знає як то бути україномовною там, де всі говорять російською, тож раз по раз доведеться пояснювати що в Одеській області говорять українською і вона не москалька. Але перед цим буде дитинство, бідне, непросте, практично без мами, а з бабусею в селі. Ця книга це крик душі, крик української жінки, котра знає яким буває життя простої людини і як важко б'ють людські стереотипи. Вона добре знає кого саме стосується мовна дискримінація, відчула це на своїй шкірі. В цій книзі герої розмовляють не літературною, а своєю мовою, до якої звикли з дитинства, тому вас чекають слова притаманні регіонам України, же буватиме Дзвінка, що робить книгу ближчою до свого читача. Ми бачимо яким було те життя, в часи СРСР та на початку становлення країни і можемо краще зрозуміти тих, хто також мав такий життєвий досвід. Хоча зрозуміти це не означає бути згідним із тим баченням світу. Для мене ця книга була екскурсом в те життя, яке мені не відчути і я тому рада, насправді. Вона показала ті часи із середини, очима простої дівчини та жінки, що пережила те все і той досвід був не надто приємним. Важке та непросте життя дівчини із бідної сім'ї.

Українка, народжена в СРСР це про мене, а ще про Дзвінку — головну героїню документального роману Ніни Кур'яти, який я прочитала з шаленим захопленням На жаль, більшість історичного контексту в книзі я застала, ба більше, навіть була безпосереднім учасником згаданих подій Помаранчевої революції Та попри невтішні спогади і біль усвідомлення того, в яких умовах українці завжди вміли виживати і відстоювати СВОЄ, маючи при цьому власне почуття гідності і чітко виражену ідентичність, історія маленької дівчинки, яка починається в Любашівці, продовжується в Одесі, а закінчується в Києві, мене вразила На її життя припали події, які, без перебільшення змінювали хід історії світу і нашої країни: початок "перестройки", вибух на ЧАЕС, розпад совка, проголошення Незалежності і запеклі перипетії політичних опонентів на виборах Вона була свідком несправедливого поводження у школі, коли ти маєш бути така як всі, не виділятися, їсти, те, що дають "з барської руки" в шкільних їдальнях (пригадуєте той жах з плівочками на кип'яченому молоці — хто в темі?), і дивуватися, чому в українській школі вчителі мусять говорити москальською А потім переїзд до Одеси, яка шокує не менше Це вороже середовище, де вона селючка, певно, "з западної", бо ж так вміло розмовляє українською Саме в цей момент на авансцену виходить Бабуся, переїжджаючи до своїх дівчат з села в Одесу, той непохитний тил, що тримає світ Дзвінки вкупі Вона — як жива пам’ять роду, як берегиня мови, звичаїв, запахів дитинства Саме з нею пов’язані найсвітліші спогади: теплі літні вечори в селі, смак узвару з яблук, шурхіт газет, якими розпалювалася піч Бабуся — це не просто персонаж, це символ незламності Вона не дає Дзвінці забути, хто вона є, ким були її предки, і чому українська мова — не просто засіб спілкування, а глибоко вкорінена частина ідентичності Її голос — тихий, але твердий Вона не сварить, вона вчить: бути собою, коли всі довкола хочуть тебе змінити І саме завдяки цьому ніжному, як колискова, і сильному, як молитва голосу Дзвінка вміє говорити вголос, не зраджуючи себе Вміє залишатися УКРАЇНКОЮ — попри те, що народжена в СРСР Направду це дуже хороша книга про глибоко особисте і колективне водночас

Це неймовірна історія про силу традицій та плекання рідної мови, незважаючи на часи, коли це викликало осуд і неприйняття. Це про силу духу, коли тебе називають дєрєвня, але ти все одно цінуєш своє, рідне. Дуже легко та захопливо читається, мабуть, кожен, хто читатиме цю книжку, народжений до 90-х,зможе подивитись на своє дитинство, на той спосіб мислення, який навʼязували і як він впливав на індивідуальність.

Роман «Дзвінка» — це не просто історія однієї дівчини, а глибоке дослідження мовної ідентичності та боротьби за власне «я» в складних історичних умовах. Ніна Кур’ята майстерно проводить читача крізь декілька десятиліть, показуючи, як змінювалися суспільні настрої, стереотипи й виклики, що стояли перед україномовними мешканцями Півдня України. Дзвінка, героїня роману, народилася на 6 років раніше за мене, але я ніби машиною часу повернулася у минуле і змогла пригадати такі щемливі моєму серцю моменти. Більша частина книги тримала мене в таких міцних обіймах спогадів, що мені здавалося, що я читаю книгу спогадів про себе. Бо ця частина книги моє дитинство, а потім свідоме доросле життя і болючі події, які вибивають землю з-під ніг. Особливо цінним у книзі є те, як через родинні історії авторка передає важливість сім’ї у формуванні світогляду. Головна героїня змалку змушена шукати відповіді на складні питання: чи можна довіряти тому, що говорить школа й радянська пропаганда? Чи справді її мова чужа для регіону, де вона народилася? Розповідь занурює у різні мовні й культурні середовища: від зросійщеного Півдня до україномовного Заходу, і всюди Дзвінці доводиться відстоювати свою ідентичність. Вона постає перед упередженнями як з боку російськомовного суспільства, так і серед тих, хто вважає її «неправильною» українкою через місце народження. Мовне розмаїття — ще один сильний аспект роману. Діалекти, суржик, змішані мовні конструкції — усе це додає тексту автентичності й робить його ще ближчим до читача. «Дзвінка» — це книжка, яка змушує замислитися про те, наскільки складною й багатошаровою є українська ідентичність. Це водночас особиста й суспільна історія, яка відгукнеться тим, хто колись сумнівався у власному праві говорити українською, тим, хто стикався зі стереотипами, і тим, хто просто любить правдиві й живі історії про наше життя.

Мені цю історію складно назвати художнім текстом. Це щось не кшталт мемуарів, щоденника. Тут немає детального аналізу дій і вчинків героїв, якихось стосунків , але відчуваються емоції і стан тих героїв. Відчувається ота зміна епох, виживання - ти ніби гортаєш історичний довідник, але разом з тим цей довідник переконує , що родинні цінності, мала батьківщина і близькі люди формують тебе. Для мене місця в романі близькі, би пов'язані з періодом навчання, то особливі спогади. А ще авторка пише наче про кожного, хто мав можливість проводити дитинство в селі - рядочки оживають бабусиними фразами (так, наче кожна так говорила ), типовими буднями і традиціями. Тут також про те, що мова має значення, про стереотипи і про вибір кожного з нас. Книга має відкритий фінал, але ж ми всі знаємо, що сталось з нашою країною у 2024 і відбувається щодня. Здавалося б, що ненавидіти більше вже не можна, але але.... П.с. в книзі дуже багато діалогів російською. Ясно, чому так , але це все одно ріже вухо страшенно...