Дуже душевна, атмосферна книга. Короткі історії, різні, легкі і не дуже, приємні і щемкі, мабуть кожний знайде ту, яка відгукнеться у серці спогадами, думками, мріями. Бажано читати у зимовий період і з теплим напоєм у руках)

Чудова збірка 15 оповідань сучасних українських письменників про Різдво і українські традиції, про війну і любов, про родину і дитячі спогади. Люблю такі збірки, бо обовʼязково відкриваю для себе нового автора, - цього разу це Юлія Мак (розумію упорядника книги, що розмістив це оповідання першим).

❤️‍?А меч в його руках пером легеньким стане. Це збірка з 15 коротких різдвяних (і дуже різних за характером) історій, - про традиції, про кохання і #про_війну. Про ворожіння на Андрія, про дитячі спогади і про рішення залишитись тут, вдома, серед своїх. Про ложку куті, яку залишаєш для тих, кого вже немає поруч. Про родину, що нарешті зібралась разом, про скорботну зірку Різдва, про коляду, щедру і посівання. Про складну сімейну динаміку, лицемірство і свята, які стають випробуванням. Про родинні реліквії, блекаути і вогник надії серед суцільного мороку. Про спалення дідуха, про метушливі дні підготовки до Різдва і про людей, які не знають іншого шляху, окрім нищення. Про дитяче свято у Маріуполі, якого ще не торкнулась війна. Про вертеп і про заборону релігійних свят. Про присягу замість світової слави, про полон, про побратимів, які відійшли у засвіти. І про довгожданий кінець війни. ✨ Мої улюблені історії з цієї збірки створили Юлія Мак, Ольга Богомаз, Анастасія Левкова і Валерій Пузік, але вся збірка дуже хороша (мені не сподобалась тільки історія Сашка Столового). Книжка дуже комфортна, дуже «своя». Я чомусь навіть не дивилась в її бік, але виявилось, що це саме те, що мені було потрібно. Автори: Ольга Богомаз, Анна Грувер, Віталій Дуленко, Таня Касьян, Юлія Лаба, Софія Мокій, Кирило Половінко, Валерій Пузік, Надія Сухорукова, Марія Титаренко, Христина Шалак, Юлія Мак, Олена Пшенична, Сашко Столовий, Анастасія Левкова

Дуже сильна книга. Я відкладала її прочитання 2 роки, не тому, що було нецікаво, не тому що нудно, а тому що знала, що буде боляче, сильно боляче, і я не помилилася. Але тим не менш, наскільки б це не було знайомо, боляче, страшно, я вважаю, що кожен українець має прочитати цю книгу для розуміння, якою ціною нашій країні, нашим людям дається ця війна! Якщо ви хоча б колись задумувалися, що відчували люди в Маріуполі під час блокади їхнього міста (а всі ми бачили ті новини в 22 році, і думали: «як це взагалі можна витримати»), то ця книга точно для вас. Вона описує весь біль, всі переживання, молитви та надії за Маріуполь

Надія Сухорукова - журналістка, що пережила бої за Маріуполь, окупацію, виїхала з оточеного міста, пройшла фільтрацію і написала книжку, що сповнена болю за своє місто та втрачене мирне життя. Точніше, не втрачене, а відібране окупантами. #Маріуполь #Надія - не щоденник, скоріше - збірка спогадів про прихід рсні, про відчуття злості до окупантів, надію на швидке закінчення війни, на мир, повернення До… а ще - про людей, які оточували авторку в ці складні тижні, рятувалися і ховалися разом з нею, допомагали один одному, виживали і гинули. Ця книжка починалася, напевне, із постів у фб, які я добре памʼятаю з тих страшних часів. Сторінку із тими дописами - знищено, зате є книжка. Вона дуже емоційна, часами - із самоповторами, наче зшита з клаптиків споминів. Мені не було страшно її читати, я не травмувалася, адже знала і читала багато до цього - і в рамках збору свідчень для “Я пишу з війни” і спогадів очевидців та учасників опору, яких, на щастя, зараз дуже багато. Все це, як пазлики, формує велику чесну картину руснявого злочину проти Маріуполя, маріупольців і України.

"Маріуполь. Надія" - це щоденник про жахливе життя в обложеному Маріуполі. Авторка чесно пише про страх, голод і руйнування, але водночас показує, як люди намагалися вижити і не втратити надію. Книга важка, але важлива, щоб пам'ятати, що сталося.

Це книжка, яку я хотіла виокремити за минулий місяць. Адже вона варта уваги. Вона дивує. Вона про біль і люте зло. Вона про силу і добро. І єдине що залишається в нас і досі — про надію. Мене ці мемуари вразили тим, що як би я не співчувала, як би не боліло за міста, людей, смерті від першого дня вторгнення, я ніколи не розуміла в повному обсязі, що відчували люди і що відбувалось у окупованих, покинутих усіма містах. Що бачили ті люди? Що у них боліло? Що втрачали? Про що просили і кому молились? І саме ця книжка дала мені відповіді. Які я, можливо, не хотіла б отримувати. Тому що це звірство, яке проживали інші нам навіть і не снилось. Ми спали в теплих ліжках, і казали ракетам «та ідіть нахєр, дайте більше сну». Бо у нас ця надія була. Що не долетять. Що зібʼють. Вірили в Бога. Сатану. Всесвіт. ППО. Вірили в ЗСУ. І таки прокидались. Постили вдячність нашим військовим і донатили (сподіваюсь). Думаю, усім ясно про що може бути написана книжка очевидиці, яка вижила у Маріуполі. Просто зрозумійте, що якась частина людей в Україні ніколи не проживала цю війну в повному її обсязі. Ви/ми навіть не знаємо що таке покинуте місто. Вона неначе клаптик землі, забутий усім світом. І як це важко і як страшно — жити в темряві. Ніколи. Ніколи б я не хотіла тримати в руках цю книжку. Не хотіла б щоб вона була написана. Не хотіла б усвідомлювати, що вона про реальність, а не про художньо прикрашену дійсність. Просто НІКОЛИ ЗНОВУ.

Дай, Боже, почути, Дай, Боже, вдивитись. Розгледіти пильно, Краплиною умитись. Дай, Боже, сховатись В трьох стінах оселі. Дай, Боже, згадати Віршик веселий. Дай, Боже, обійняти Обома руками! Постояти на траві Обома ногами! Дай, Боже, відчути Тишу на хвилину, Знайти у кишені Запасну хлібину. Ковточком води Напитись спозаранку, Дай, Боже, «завтра», Дай, Боже, світанку!