СВІТ КОТІВ
Коти не відвертають погляду…
Від глибини світу.
Коти чудово грають ролі,
Відповідаючи тій образності, якою ми їх наділили:
Поважність.
Самодостатність.
Незалежність.
Самостійність.
Вони вирішують, до кого підходити.
Вони вирішують, коли саме це зробити.
Та виглядаючи у вікна,
Вони це роблять не просто так:
Коти в такі миті подібні до людей.
Самотніх.
Беззахисних.
Одягнутих у маски успішності-незалежності.
Вдаючи із себе самодостатність.
Коти звикли, що саме вони будуть прообразами творів.
Творів бізнесу чи мистецтва.
Ні, це зовсім не погано.
Це дуже круто.
Інакше як би ми дізналися про деякі твори, якби не коти?
Як би ми дослухали пізнавальну лекцію, якби не коти?
Ми багато чим їм зобов’язані:
Можливості навчитись слухати.
Чути.
Відчувати.
Муркотіти.
Я в захваті від книги «Галерея котів».
Мене вразила ідея.
Геніальні ілюстрації.
Але у погляді киці на обкладинці я прочитала невимовний сум, помножений на смирення.
І не тільки в її погляді.
Коти звикли до творів мистецтва.
Недарма ж вони лежать під ногами хазяїв-піаністів, коли ті натискають на педалі.
Коти не відвертають погляду…
Від глибини світу…

Все не так однозначно, як здається.
Це єдине, що я хочу донести власним відгуком.

І так: оцінка 100 із 100.
А ось це - однозначно.

Дуже хочеться поринути в сльози. Бо сама пережила багато схожих моментів, як у героїв. Витягнути тригери в деяких аналогічних ситуаціях. Та все, що я не напишу – буде спойлером.

Тому скажу лише ось що: наскільки ж часто ми робимо поверхневі висновки, не знаючи ситуацію із глибини.
Наскільки ж часто ми думаємо, що «зараз відбувається те саме», виходячи із попередніх життєвих історій.

Саме тому у мене весь відгук базується на одній-єдиній фразі:

ВСЕ НЕ ТАК ОДНОЗНАЧНО, ЯК ЗДАЄТЬСЯ…

Останній листок – не останній,
Допоки гілка міцно тримає.
Серцевий ритм підсвідомості
Досі його не відпускає.
Кожен листок, що падає по колу –
У дзеркалі маленька сніжинка.
Обірваний текст швидко строчить
Старенька печатна машинка.
«Зачекай, ну ще трохи, ще хоч один день!»
Твоє благання в цілий Всесвіт не влізе.
Ніби не хочеш нікуди збиратись –
Та в руці одна, маленька валіза.
В ній нічого немає.
Тільки повітря
І головні слова.
Дихання, шелест, подих і крик
Лише прошепочуть:
«Жива».
«Жива».
«Жива»…

Думай і дій як кіт.
А справді, чому б ні? Дослухатися до кота, може, комусь і складно. Але одне точно неможливо: не погладити його і не обійняти. Стефан Гарньє не міг не написати продовження, «Думай і дій як кіт-2». Бо поки говориш про кота, ти ніби тримаєш його в руках.

Кіт – це справжнє диво. Він є скрізь, куди би ти не пішов. В той же час він вкрай ненав’язливий. Дуже делікатний. Муркочить. Пеститься. Тулиться до вас. Ви прокинетесь вночі від того, що блискучі «живі фари» дивляться жовтим світлом просто вам в очі. А кіт лежить зверху, прямо на вас.

«Кіт не робить нічого особливого, але він робить єдине і найголовніше: він існує». Обожнюю цю думку автора цих двох книг. А ще: «Як перевірити, що кіт вас любить? Дуже просто: він залишається із вами».

У мене був кіт, багато років тому. Жив у під’їзді, бо там він і виріс: ми його не заводили спеціально, а побачили його в нашому домі, коли приїхали орендувати квартиру. Вдень він приходив до нас. Вночі вибігав спати у під’їзді, за власним бажанням. Я його назвала Пухнастик (а в ті роки Пушистик). Йому сподобалось.

Одного разу Пухнастик понюхав валеріанку і… сповз боком по стіні. Від кайфу. Із наступного дня ми бачили його перед нашою квартирою вже регулярно. Його вже не потрібно було запрошувати, сам приходив.

А ще, він так само, як і мій теперішній пес, вимагав… повернутися до нього обличчям. Мій диван тоді був майже на підлозі, як товстий матрас. Пухнастик зростом повністю його досягав. І якщо я лягала вдень почитати, повернувшись до Пухнастика спиною, він тикався холодним мокрим носом мені в бік, аби я повернулася до нього.

А все дуже просто: коти не вимагають уваги. Вони її отримують просто тому, що вони є. Це те, що хоче сказати Стефан Гарньє в обох своїх книгах «Думай і дій як кіт». І це те, в тому я переконалася на прикладі короткого життя із Пухнастиком.

Оцінювати такі книги неможливо. Бо вони геніальні апріорі. Хочеться лише поділитись відчуттям. А називається воно так: «Пухнастик, масіцька, можна я тебе цьомкну і почухаю?».

"Пухнастик, масіцька, можна я тебе цьомкну і почухаю?". Це відчуття, яке у мене виникло після прочитання книги. Більше нічого не хочеться додавати. У мене все.