Думай і дій як кіт.
А справді, чому б ні? Дослухатися до кота, може, комусь і складно. Але одне точно неможливо: не погладити його і не обійняти. Стефан Гарньє не міг не написати продовження, «Думай і дій як кіт-2». Бо поки говориш про кота, ти ніби тримаєш його в руках.

Кіт – це справжнє диво. Він є скрізь, куди би ти не пішов. В той же час він вкрай ненав’язливий. Дуже делікатний. Муркочить. Пеститься. Тулиться до вас. Ви прокинетесь вночі від того, що блискучі «живі фари» дивляться жовтим світлом просто вам в очі. А кіт лежить зверху, прямо на вас.

«Кіт не робить нічого особливого, але він робить єдине і найголовніше: він існує». Обожнюю цю думку автора цих двох книг. А ще: «Як перевірити, що кіт вас любить? Дуже просто: він залишається із вами».

У мене був кіт, багато років тому. Жив у під’їзді, бо там він і виріс: ми його не заводили спеціально, а побачили його в нашому домі, коли приїхали орендувати квартиру. Вдень він приходив до нас. Вночі вибігав спати у під’їзді, за власним бажанням. Я його назвала Пухнастик (а в ті роки Пушистик). Йому сподобалось.

Одного разу Пухнастик понюхав валеріанку і… сповз боком по стіні. Від кайфу. Із наступного дня ми бачили його перед нашою квартирою вже регулярно. Його вже не потрібно було запрошувати, сам приходив.

А ще, він так само, як і мій теперішній пес, вимагав… повернутися до нього обличчям. Мій диван тоді був майже на підлозі, як товстий матрас. Пухнастик зростом повністю його досягав. І якщо я лягала вдень почитати, повернувшись до Пухнастика спиною, він тикався холодним мокрим носом мені в бік, аби я повернулася до нього.

А все дуже просто: коти не вимагають уваги. Вони її отримують просто тому, що вони є. Це те, що хоче сказати Стефан Гарньє в обох своїх книгах «Думай і дій як кіт». І це те, в тому я переконалася на прикладі короткого життя із Пухнастиком.

Оцінювати такі книги неможливо. Бо вони геніальні апріорі. Хочеться лише поділитись відчуттям. А називається воно так: «Пухнастик, масіцька, можна я тебе цьомкну і почухаю?».

"Пухнастик, масіцька, можна я тебе цьомкну і почухаю?". Це відчуття, яке у мене виникло після прочитання книги. Більше нічого не хочеться додавати. У мене все.

Не можу я сказати «Прощавай»
Ілюзіям, захопленню і сонцю,
Малюнкам із дитинства, килимку,
І квіточкам домашнім у віконці.

Не можу я сказати «Прощавай»
Словам «Люблю», «Побачимось», «До завтра»,
Хоча слова «Все буде добре» кожну ніч
Пронизують свідомість, ніби мантра.

Не можемо потрапити в полон
Очікування страху і зневіри,
Коли під час сирен нервовий сон
Лепоче поспіхом: «Дай, Боже, віри!»

«Дай Боже тобі щастя, зачекай!» –
Спастичний голос лезом пролунає!
Очікування диханням бринить,
І слово «Прощавай»
Ніби розвіялось,
Немає…

Люблячим поглядом
Ти закриєш мені вуха,
Коли замість веселих петард,
Я почую страшний,
Безжальний снаряд.

Люблячим поглядом
Ти закриєш мені очі,
Коли від страху
Я вкотре втулюся
Поглядом у стелю
Посеред ночі.

Люблячим серцем
Ти подаруєш мені
Листя шурхотіння,
Дихання радість,
Нової весни цвітіння.

Справжнє щастя –
Відчинити тобі хвіртку,
Припасти до шиї,
Почухати шкірку.

Не тікай від мене
Ще хоч трохи,
Мій маленький,
Патлатий!
Посидь біля ніг,
Подай мені лапу…

Я НЕ ДОЗВОЛЮ ПРО ТЕБЕ ЗАБУТИ…
У однієї героїні маленький хлопчик зник. У іншої – помер під час народження. Одна розуміє: треба шукати близьку людину, особливо якщо це твоє дитя. І знайти, будь-де і будь-як. Навіть йдучи на неймовірні жертви. Бо поки не знайшли тіло – надія є.

Інша навпаки, приховує свій біль сама від себе, щоб не збожеволіти. І щосили намагається розкрити таємницю зникнення тієї ж дитини, нехай навіть пройшло вже майже століття.

Це те, що ви зрозумієте з опису роману Сари Джіо «Ожинова зима». Те, що не є спойлером. Та насправді важливо тут дещо інше. Це – відчуття історій, проживання їх.

Є історії, які сприймаються як світлі і добрі, навіть попри трагічність. Від них хочеться плакати сльозами очищення, тепла, щемливості і любові. Охопити цією любов’ю якщо не світ, то маленьку його частину. Ту частину, в якій живеш ти сам. Люди, тварини, речі, явища…Все те, що близьке особисто тобі, і що вміщується у простір твоєї душі. Як покаяння. Як Причастя. Всі ці відчуття охоплюють і під час, і після читання роману Сари Джіо «Ожинова зима». Це – щедевр. Він має читатись і перекладатись, озвучуватись і впроваджуватись в «Уроки доброти».

І ще. Могила багатіїв – це дорогезні пам’ятники, як палаци. Могилка простої, роботящої жінки і матері – маленький пагорб і ім’я. «І ніде не написано, що вона була люблячою матір’ю, чудовою подругою, скромною жінкою і просто хорошою людиною. Ні, я не дозволю про тебе забути, Віра Рей».

Ось в цій думці – головна ідея і кульмінація. Навіть не фінал. Сара Джіо підкреслює важливість цінностей. Доброти і людських чеснот. Простих явищ і речей. Саме це і має бути тим, через що людину не можна забувати. І нехай у кожного буде людина, яка колись скаже: «Я не дозволю про тебе забути». Навіть, якщо вже посмертно. А ще – нехай у кожного в пам’яті збережеться свій маленький плюшевий ведмедик…

«На добраніч, Джун». Книга-втіха, книга-катарсис. Ні, не просто релакс, а як очищення душі, рефлексія, і світло любові впродовж всієї історії, а особливо в кінці. Ви опинитесь у світі Дому. З великої літери. Де потріскує комин, мерехтять свічки, а ви…блукаєте крізь царство книг. І яку би книгу ви не відкрили, вона буде просякнута любов’ю. Незалежно від фіналу, навіть якщо трагічного. Все одно – любов буде світлом, і вона перемагає. І такий маленький, тендітний світ, але міцний, бо ніхто його не може порушити, і є вашим домом. Де живуть любов, дружба, книги і комин.

Як прочитаєте – вам захочеться передивитись погляди на вашу роботу. Можливо, вона занадто суєтна. І можливо більш привабливий варіант є просто перед вами. Як і у героїні Джун, яка змінила жахливу коловерть банківської фінансової кар’єри на управління маленькою затишною Книгарнею «Синя Пташка».

А ще у вас зміниться ставлення до поняття «Прочитав на одному диханні». Тому, що…я спеціально тягнула час. Прочитувала по парі сторінок. А то й по парі строк. Щоб понести із собою цей стан. Книжок і любові. Та й зрештою, чому саме «одне дихання» стало чи не найголовнішим показником якості книги? Чому останні роки у нас якийсь незрозумілий «культ швидкості»? От я і подумала: ні перед ким я не маю звітувати з приводу швидкості прочитання книги. Тому й поринула у мандри із героїнею Джун. Але у мандри не країнами та містами, а листами і таємницями.

Дуже показово, що як стала перечитувати заново окремі уривки, до мене приїхали ключі в подарунок. Маленькі, такі улюблені ключики, які символічно відчинять двері скарбнички. Моєї, власної скарбнички, мрій і можливостей комусь допомогти.

Прочитайте Сару Джіо «На добраніч, Джун». Ваше життя точно зміниться.