Останній листок – не останній,
Допоки гілка міцно тримає.
Серцевий ритм підсвідомості
Досі його не відпускає.
Кожен листок, що падає по колу –
У дзеркалі маленька сніжинка.
Обірваний текст швидко строчить
Старенька печатна машинка.
«Зачекай, ну ще трохи, ще хоч один день!»
Твоє благання в цілий Всесвіт не влізе.
Ніби не хочеш нікуди збиратись –
Та в руці одна, маленька валіза.
В ній нічого немає.
Тільки повітря
І головні слова.
Дихання, шелест, подих і крик
Лише прошепочуть:
«Жива».
«Жива».
«Жива»…

Думай і дій як кіт.
А справді, чому б ні? Дослухатися до кота, може, комусь і складно. Але одне точно неможливо: не погладити його і не обійняти. Стефан Гарньє не міг не написати продовження, «Думай і дій як кіт-2». Бо поки говориш про кота, ти ніби тримаєш його в руках.

Кіт – це справжнє диво. Він є скрізь, куди би ти не пішов. В той же час він вкрай ненав’язливий. Дуже делікатний. Муркочить. Пеститься. Тулиться до вас. Ви прокинетесь вночі від того, що блискучі «живі фари» дивляться жовтим світлом просто вам в очі. А кіт лежить зверху, прямо на вас.

«Кіт не робить нічого особливого, але він робить єдине і найголовніше: він існує». Обожнюю цю думку автора цих двох книг. А ще: «Як перевірити, що кіт вас любить? Дуже просто: він залишається із вами».

У мене був кіт, багато років тому. Жив у під’їзді, бо там він і виріс: ми його не заводили спеціально, а побачили його в нашому домі, коли приїхали орендувати квартиру. Вдень він приходив до нас. Вночі вибігав спати у під’їзді, за власним бажанням. Я його назвала Пухнастик (а в ті роки Пушистик). Йому сподобалось.

Одного разу Пухнастик понюхав валеріанку і… сповз боком по стіні. Від кайфу. Із наступного дня ми бачили його перед нашою квартирою вже регулярно. Його вже не потрібно було запрошувати, сам приходив.

А ще, він так само, як і мій теперішній пес, вимагав… повернутися до нього обличчям. Мій диван тоді був майже на підлозі, як товстий матрас. Пухнастик зростом повністю його досягав. І якщо я лягала вдень почитати, повернувшись до Пухнастика спиною, він тикався холодним мокрим носом мені в бік, аби я повернулася до нього.

А все дуже просто: коти не вимагають уваги. Вони її отримують просто тому, що вони є. Це те, що хоче сказати Стефан Гарньє в обох своїх книгах «Думай і дій як кіт». І це те, в тому я переконалася на прикладі короткого життя із Пухнастиком.

Оцінювати такі книги неможливо. Бо вони геніальні апріорі. Хочеться лише поділитись відчуттям. А називається воно так: «Пухнастик, масіцька, можна я тебе цьомкну і почухаю?».

"Пухнастик, масіцька, можна я тебе цьомкну і почухаю?". Це відчуття, яке у мене виникло після прочитання книги. Більше нічого не хочеться додавати. У мене все.

Не можу я сказати «Прощавай»
Ілюзіям, захопленню і сонцю,
Малюнкам із дитинства, килимку,
І квіточкам домашнім у віконці.

Не можу я сказати «Прощавай»
Словам «Люблю», «Побачимось», «До завтра»,
Хоча слова «Все буде добре» кожну ніч
Пронизують свідомість, ніби мантра.

Не можемо потрапити в полон
Очікування страху і зневіри,
Коли під час сирен нервовий сон
Лепоче поспіхом: «Дай, Боже, віри!»

«Дай Боже тобі щастя, зачекай!» –
Спастичний голос лезом пролунає!
Очікування диханням бринить,
І слово «Прощавай»
Ніби розвіялось,
Немає…

Люблячим поглядом
Ти закриєш мені вуха,
Коли замість веселих петард,
Я почую страшний,
Безжальний снаряд.

Люблячим поглядом
Ти закриєш мені очі,
Коли від страху
Я вкотре втулюся
Поглядом у стелю
Посеред ночі.

Люблячим серцем
Ти подаруєш мені
Листя шурхотіння,
Дихання радість,
Нової весни цвітіння.

Справжнє щастя –
Відчинити тобі хвіртку,
Припасти до шиї,
Почухати шкірку.

Не тікай від мене
Ще хоч трохи,
Мій маленький,
Патлатий!
Посидь біля ніг,
Подай мені лапу…