Безчасова безвихідь у плескоті води.
Смиренне «вчора» складається у папки.
Звідки, звідки бачу твої сліди?!
Звідки ті безжальні три крапки?!..

Дай, Боже, почути,
Дай, Боже, вдивитись.
Розгледіти пильно,
Краплиною умитись.

Дай, Боже, сховатись
В трьох стінах оселі.
Дай, Боже, згадати
Віршик веселий.

Дай, Боже, обійняти
Обома руками!
Постояти на траві
Обома ногами!

Дай, Боже, відчути
Тишу на хвилину,
Знайти у кишені
Запасну хлібину.

Ковточком води
Напитись спозаранку,
Дай, Боже, «завтра»,
Дай, Боже, світанку!

ДУША ОБЕРЕ ЖИТТЯ
Листочок прозрів. Дві дірки стали отвором для сліз, що нарешті просочилися назовні.
Крапля холодного поту стікала обличчям. Стікала і розчинялася в м’яких перинах старого ліжка. 🍂

Із вікон виглядають коти.
Їм нікуди поспішати, і це чудово.
Як і нам.
Але й нема до кого бігти.

Коти не можуть скоротити час очікування вечора.
Тому вони щосили намагаються не піддаватися Байдужості.

Ловити промені життя. 🍁

Байдужість. Найбільш небезпечний герой. Він завжди невидимий. Він завжди умовно позитивний. Та коли потрібно протриматися хоча би до ранку, він завжди розмикає руки.

Розмикає руки закоханих, що тримають один одного попри різні світи. Розмикає твої власні руки, коли ти намагаєшся втриматися на найгострішому виступі ночі.

Байдужість, як небажання жити. Але не тому, що погано.
Не тому, що хочеш все припинити.
А тому, що зсередини поглинає відчуття непотрібності.

Непотрібності незавершених полотен, які намальовані максимально правильно з академічної точки зору.
Непотрібності недописаного тексту, адже не бачиш його фіналу.

Непотрібності в самотньому коротшанні часу за найдешевшій каві у скромній забігайлівці.
Відчаю від самотності через недосказані слова, недомальоване полотно, непочутий концерт, некуплений круасан.

Проте сталося диво.
Листочок прозрів.

І те, що нещодавно було лише отвором для сліз, раптово стало вікном шансів і можливостей. 🍂

Пошуки сенсу припинилися.
На подушку скотилася сльоза.
Через ніжне пробудження.

Тендітне пробудження, здатне скласти кришталевий літачок докупи.

Листочок прозрів. Він утворив дірки, які стали вирішальними. 🍂

Ні. Не бракованістю, не розірваністю, а саме очима.
Очима. 🍁

Очима для сонячного світла, яке проріжиться крізь відчай і небажання жити.

І зрештою, душа обере життя. 🍁

Люди, я в шоці, це неймовірна книга! Зазвичай я такі примітивно-пафосні відгуки не пишу. Або викладаю роздуми, або пишу есе.

А тут мені більше немає чого додати, окрім захвату!

Героїня унікальна.
Стільки всього пережити.
Стільки встигнути створити.

Неприхований історичний контекст.
Справжні людські емоції.

Це скарб, повірте.
Не пожалкуєте.

ЦЕ ПРО КОЖНОГО. ЦЕ ПРО НАС

Книга оповідань «Щоденник ельфа» лише на перший погляд здається «шкільною / підлітковою».

Насправді ж, вона про життя.
Про життя, наповнене цінностями.
Про почуття, що спалахують в підлітковому віці до дівчинки / хлопчика, до рідних, до тваринок, до життя як такого.

І знаєте – ці почуття ж зовсім не змінюються. Вони лише змінюють обриси. Бо ми всі залишаємось тими ж, які є. Дітьми в глибині душі.

В кожному з оповідань ви зустрінетесь із собою.
Незалежно від статі, віку, складнощів життя чи досвіду.

Раніше я думала, що різні Планети в «Маленькому Принці» – це різні людські прототипи. І лише потім зрозуміла: так і є, але є ще одне «але»: кожен із цих прототипів – в кожному із нас. В тій чи іншій мірі.

Так само і в цій книзі: свята, з яких хочеться втекти.
Маленькі успіхи, коли тільки собі самому й хочеться щось довести.

Таємниці близьких, що проливають світло на певну поведінку.

Знайдений старий лист покійної сестри, після якого починаєш цінувати все навколо.

Це не про підлітків.
І не про шкільний вік.

Це – про життя, наповнене справжніми почуттями.
Про щирість.

Це – про любов.
І про здатність пробачати.
Не виправдовувати зло, а розуміти.
Намагатися зрозуміти причини вчинків, і допомогти.

Тому тут мало виходити з того, що «у мене дитина такого ж віку, нехай читає, а ми вже надто дорослі».

Бо ця книга – про кожного. Про нас.