Нові відгуки

"Маріуполь. Надія" - це щоденник про жахливе життя в обложеному Маріуполі. Авторка чесно пише про страх, голод і руйнування, але водночас показує, як люди намагалися вижити і не втратити надію. Книга важка, але важлива, щоб пам'ятати, що сталося.

Це книжка, яку я хотіла виокремити за минулий місяць. Адже вона варта уваги. Вона дивує. Вона про біль і люте зло. Вона про силу і добро. І єдине що залишається в нас і досі — про надію. Мене ці мемуари вразили тим, що як би я не співчувала, як би не боліло за міста, людей, смерті від першого дня вторгнення, я ніколи не розуміла в повному обсязі, що відчували люди і що відбувалось у окупованих, покинутих усіма містах. Що бачили ті люди? Що у них боліло? Що втрачали? Про що просили і кому молились? І саме ця книжка дала мені відповіді. Які я, можливо, не хотіла б отримувати. Тому що це звірство, яке проживали інші нам навіть і не снилось. Ми спали в теплих ліжках, і казали ракетам «та ідіть нахєр, дайте більше сну». Бо у нас ця надія була. Що не долетять. Що зібʼють. Вірили в Бога. Сатану. Всесвіт. ППО. Вірили в ЗСУ. І таки прокидались. Постили вдячність нашим військовим і донатили (сподіваюсь). Думаю, усім ясно про що може бути написана книжка очевидиці, яка вижила у Маріуполі. Просто зрозумійте, що якась частина людей в Україні ніколи не проживала цю війну в повному її обсязі. Ви/ми навіть не знаємо що таке покинуте місто. Вона неначе клаптик землі, забутий усім світом. І як це важко і як страшно — жити в темряві. Ніколи. Ніколи б я не хотіла тримати в руках цю книжку. Не хотіла б щоб вона була написана. Не хотіла б усвідомлювати, що вона про реальність, а не про художньо прикрашену дійсність. Просто НІКОЛИ ЗНОВУ.

Дай, Боже, почути, Дай, Боже, вдивитись. Розгледіти пильно, Краплиною умитись. Дай, Боже, сховатись В трьох стінах оселі. Дай, Боже, згадати Віршик веселий. Дай, Боже, обійняти Обома руками! Постояти на траві Обома ногами! Дай, Боже, відчути Тишу на хвилину, Знайти у кишені Запасну хлібину. Ковточком води Напитись спозаранку, Дай, Боже, «завтра», Дай, Боже, світанку!

Кажуть, що історію пишуть переможці, а для приборкання народу належить відтяти йому памʼять. Це, власне, з нами і робила сусідня імперія протягом століть – переписувала наше минуле, знищувала ідентичність, створювала вічність “братніх народів”. Тому так тяжко зараз віднайти себе, коли оточення русифіковане, а архіви спалені; тому так важливо документувати велику війну, кожну хвилину російського вторгнення. Вони роблять усе, щоби ми не бачили дійсності; ми ж мусимо про неї кричати і не дозволити забути жоден скоєний злочин. “#Маріуполь #Надія” – це живі свідчення російської збройної агресії проти України. Тут немає сюжету ані щасливого кінця. Натомість є біль. Розпач. Страх. Сміливість. Втеча. Надія. Надія вижити або померти швидко. У Маріуполі, різниця між першим і другим була дуже незначна. “#Маріуполь #Надія” – це влучно проілюстрована книга-щоденник маріупольської журналістки Надії Сухорукової, яка знайшла у собі силу писати серед пекла. Про реальність, про виживання. Про людей, які жили життя, любили Маріуполь і не чекали війни. Завдяки їй, зокрема, ми маємо найживіші спогади акту геноциду проти українського народу – їх мусить прочитати кожен. Особиста памʼять маріупольців мусить стати колективною всіх українців. Тоді вона вкорениться в нашу історію, в нашу кров і в нашу політику. Це все уможливлює документування і свідчення, такі як “#Маріуполь #Надія”. Чесно, навряд я цю книгу прочитаю вдруге. Надто свіжо, надто болить. Проте я памʼятатиму. І передам цю памʼять далі.

Коли я вперше прочитала "Сад Гетсиманський", мене накрило відчуття шоку, нереальності від того, що описане в книзі – було насправді. Так от книга "Маріуполь надія" нагадала мені про це, але враження від прочитаного ще більш глибокі та сильні, адже описане відбувалось у нас на очах: я була на 9 місяці вагітності, коли новини про Маріуполь вирували в новинах: пологовий, драмтеатр, могили на вулицях. Азовсталь. Щоразу здавалось, що це край, це крапка, після цього точно мусить статись щось, що зупинить все це. Свідчення в цій книзі — глибока, кривава рана 💔 Прикро, шкода і боляче усвідомлювати весь той жах, через які пройшли люди там і продовжують проходити в інших прифронтових містах. Цю книгу треба читати, обов'язково, щоб нагадувати собі про те, з ким ми ведемо війну, кожного разу, коли хочеться внести хоч натяк російського світу чи мови в своє життя. Читайте цю книгу і відмежовуйте себе від сусідського впливу. Бо буквально сьогодні натрапила на анонс однієї дами, котра мовою сусіда просуває якийсь свій курс, хочеться спитати: ви при тямі взагалі? Ви країну не переплутали? Їхати недалеко👋 Придбайте книгу, поставте на полицю. Можливо, вона стане тією класикою, як "Сад Гетсиманський", котрий болить нам через століття.