Сортування:
1
Котолог
+38 066 888 18 01
графік роботи служби турботи:
понеділок-п`ятниця - 09:00-21:00
субота, неділя - 09:00-18:00
понеділок-п`ятниця - 09:00-21:00
субота, неділя - 09:00-18:00
Надія Сухорукова - журналістка, що пережила бої за Маріуполь, окупацію, виїхала з оточеного міста, пройшла фільтрацію і написала книжку, що сповнена болю за своє місто та втрачене мирне життя. Точніше, не втрачене, а відібране окупантами. #Маріуполь #Надія - не щоденник, скоріше - збірка спогадів про прихід рсні, про відчуття злості до окупантів, надію на швидке закінчення війни, на мир, повернення До… а ще - про людей, які оточували авторку в ці складні тижні, рятувалися і ховалися разом з нею, допомагали один одному, виживали і гинули. Ця книжка починалася, напевне, із постів у фб, які я добре памʼятаю з тих страшних часів. Сторінку із тими дописами - знищено, зате є книжка. Вона дуже емоційна, часами - із самоповторами, наче зшита з клаптиків споминів. Мені не було страшно її читати, я не травмувалася, адже знала і читала багато до цього - і в рамках збору свідчень для “Я пишу з війни” і спогадів очевидців та учасників опору, яких, на щастя, зараз дуже багато. Все це, як пазлики, формує велику чесну картину руснявого злочину проти Маріуполя, маріупольців і України.
Анонім
"Маріуполь. Надія" - це щоденник про жахливе життя в обложеному Маріуполі. Авторка чесно пише про страх, голод і руйнування, але водночас показує, як люди намагалися вижити і не втратити надію. Книга важка, але важлива, щоб пам'ятати, що сталося.
Анонім
Це книжка, яку я хотіла виокремити за минулий місяць. Адже вона варта уваги. Вона дивує. Вона про біль і люте зло. Вона про силу і добро. І єдине що залишається в нас і досі — про надію. Мене ці мемуари вразили тим, що як би я не співчувала, як би не боліло за міста, людей, смерті від першого дня вторгнення, я ніколи не розуміла в повному обсязі, що відчували люди і що відбувалось у окупованих, покинутих усіма містах. Що бачили ті люди? Що у них боліло? Що втрачали? Про що просили і кому молились? І саме ця книжка дала мені відповіді. Які я, можливо, не хотіла б отримувати. Тому що це звірство, яке проживали інші нам навіть і не снилось. Ми спали в теплих ліжках, і казали ракетам «та ідіть нахєр, дайте більше сну». Бо у нас ця надія була. Що не долетять. Що зібʼють. Вірили в Бога. Сатану. Всесвіт. ППО. Вірили в ЗСУ. І таки прокидались. Постили вдячність нашим військовим і донатили (сподіваюсь). Думаю, усім ясно про що може бути написана книжка очевидиці, яка вижила у Маріуполі. Просто зрозумійте, що якась частина людей в Україні ніколи не проживала цю війну в повному її обсязі. Ви/ми навіть не знаємо що таке покинуте місто. Вона неначе клаптик землі, забутий усім світом. І як це важко і як страшно — жити в темряві. Ніколи. Ніколи б я не хотіла тримати в руках цю книжку. Не хотіла б щоб вона була написана. Не хотіла б усвідомлювати, що вона про реальність, а не про художньо прикрашену дійсність. Просто НІКОЛИ ЗНОВУ.
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях