"Санджо, життя жінки - це безконечний труд і страждання. Страждання на стражданні і стражданням поганяє. Краще звикнутися з цією думкою" Це історія про декілька поколінь однієї корейської родини, яка була змушена проживати в Японії. Країна, по суті, була окупантом Кореї, тож можна тут лише уявити, яке ставлення було (і напевно досі є) до корейців. ? В центрі сюжету - дівчина Санджа, яка в 30-х роках минулого століття завагітніла від старшого і одруженого чоловіка, і, щоб не накликати біду на свою дитину, була змушена вийти заміж за нелюбого їй чоловіка, пастора Пека Ісака, який після одруження відвіз дівчину до Японії. ✅ Що сподобалось: - дійсно цікава історія, за цією родинною сагою було цікаво слідкувати (правда, до певного моменту) - контекст окупації Кореї - я ніколи не задавалась питанням і навіть не усвіломлювала, що пережили свого часу корейці. ❌ Що не сподобалось: - третя частина книги, при чому уся ? - те, як авторка обриває розповідь і переносить читача на декілька років уперед, не розкриваючи те, з чим дійсно було б цікаво ознайомитися, а натомість дає сюжетні гілки, які нікуди не приводять і відверто нецікаві - як на мене, історія дуже романтизована і багато чого з історичного контексту упущено або гіперболізовано. Здавалось, ніби єдина мета авторки (яка у віці 7 років переїхала з батьками з Кореї до США) - виставити Японію монстром. Однак, про деякі історичні факти, які мали б бути відображені на цій книжковій родині (наприклад, війна у В'єтнамі), взагалі не відображені

? Як то кажуть, без нарікань. «Пачінко» — цікавий, затягуючий, якісно написаний твір, непересічний і важливий. Це історичний роман про екзотичну для українського читача локацію в часопросторі, в якій, тим не менш, можна знайти знайоме. Мін Джін Лі розповідає про історію сім’ї корейців, яка бере свій початок від окупації Кореї Японією під час Другої світової, а потім розгортається в еміграції до Японії, фокусуючись на явищі корейців японського походження: стереотипи, скрута, зневага та інші «радощі» дискримінації. У сучасному світі багато японофілів (до яких певною мірою належу і я сама) мають дуже романтизоване уявлення про Японію та її культуру з історією. Ці люди не усвідомлюють або просто не знають, що Японія — це не просто самураї, дзен і оті всі вабі-сабі; це передусім країна з дуже довгим імперіалістичним минулим, яка перестала масово й жорстоко нищити всіх своїх сусідів тільки після військового розгрому, а й досі зберігає ресентимент, а також дискримінаційні політики всередині — не тільки щодо іноземців, але й багатьох верств і груп власних громадян. Для таких людей «Пачінко» — мастрід для збереження тверезості. Не можна не зазначити, що досвід персонажів цього роману в багатьох аспектах буде близький українцям. Ставлення японців до корейців істотно перегукується зі ставленням росіянців до українців з окупованих територій. Я бачу, чому твір було успішно екранізовано у форматі серіалу. Він має багато персонажів, яких нам показують уривчасто, епізодично. І хоча авторка, на мою думку, витримала баланс між динамікою і заглибленням, і герої не здаються поверхневими, в цій історії точно є багато місця для додавання деталей — як у сюжет, так і в портрети численних учасників подій. Чому ж не найвищий бал, і навіть не 4.5? Напевно, справа в тому, що хоч історія й залишила після себе оте унікальне накопичувальне почуття зануреності, яке буває тільки після завершення великого роману, вона не стала для мене чимось особливим, чимось близьким, чимось вражаючим. Галя балувана. ? Вайби й асоціації: «Сад вечірніх туманів» Тан Тван Енга (наче має бути виданий українською цього року) — в продовження теми няшок-ніхонців; перша серія дорами «When Life Gives You Tangerines» — за атмосферу корейського рибальського селища.

Біль. Суцільний. І це тільки про дрібний, щільний і тьмяний шрифт. За що? А книга хороша. Перша частина особливо.

7,5/10 Ох, скільки ж емоцій викликала в мене ця книга! Я вже й не пригадаю, коли востаннє я мусила так часто ставити читання на паузу та жалітися подрузі в голосових на героїв та на авторку? а оцінка вкінці то висока вийшла! Як же так? Розказую?? "Пачінко" — це сімейна сага, у якій розповідається про чотири покоління однієї корейської родини, яка емігрувала до Японії у 20му столітті. Я люблю сімейні саги, люблю гарно прописаний історичний контекст, драму та опис складнощів людського життя. І у цій книзі є все з вищепереліченого. Перша половина зайшла мені на ура. Оповідь дуже гарна, темп прекрасний. Авторка не затягує з описами, але й атмосфера від цього не втрачається. Вона концентрується на найголовніших подіях, тому немає ні одного нудного епізоду. Дуже цікаво читати про Корею в той період, а потім про Японію та реалії життя емігрантів у цій країні. Хочеться гуглити більше про контекст та дізнаватися детальніше про описаний історичний період. Як на мене, це дуже круто, якщо художня книга зацікавлює в історії та підштовхує вивчати її глибше. Так само сталося у мене з книгами "Що знає вітер" та "Віднесені вітром", і я всім серцем їх люблю? Проте, мені здалося, що в другій частині книги авторка змінила манеру оповіді. Текст став якимось куструбатішим, чи що? Ось, наприклад: описує вона сцену. Нічого супер важливого в ній не стається, але вкінці авторка скидає на нас дуже емоційну, трагічну подію. Звісно, я очікую прочитати пояснення в наступній главі: чому герої так вчинили, чи як інші відреагували на це. Як ця події змінила їхні життя. Хочеться концентрації на головних героях, на сім'я, що знаходиться в центрі сюжету. Але в наступній главі авторка перемикається на якихось другорядних героїв, і розказує про їхні проблеми, повністю ігноруючи трагічну подію з минулої глави??‍♀️ І все було б нічого, якби вона все ж через главу чи дві повернулася до тієї події. Я розумію, що хочеться охопити ширшу проблематику, більше героїв та їхніх життів. Але ж ні, авторка повноцінно так і не повертається до того, чого я хотіла прочитати. І вона також не повертається до того епізоду про другорядних героїв! Прописує зав'язку конфлікту, але так і не розв'язує його. Повністю забуває про цих героїв, і ні разу більше про них не згадує? Мені було сумно від такої зміни оповіді. Постійно було відчуття, що авторка не договорює найголовнішого, залишає те, що я хочу побачити за кулісами, і кидається в мене описами менш важливих подій. Проте час від часу додає трагічних моментів, щоб я не розслаблялася, і моя увага була прикута до тексту! Однак навіть попри це історія дуже мені сподобалася. Я прикипіла до героїв, щиро їм співпереживала, сумувала, раділа та проживала це життя разом з ними. Злилася, коли вони стикалися з несправедливістю; горювала, коли в їхні двері стукало горе; боялася, коли їхнім життям та добробуту загрожувала небезпека... Я обожнюю історії, в яких описується життя людини від народження до старості. Тоді виникає якась особливіша прив'язка до персонажа, аніж коли ми знайомимося з ним на короткий період часу. Було дуже цікаво та трепетно спостерігати за ростом та зміною героїв. Саме за це книга мені полюбилася. І я буду рекомендувати її попри все. Можливо, комусь навіть сподобається зміна манери оповіді авторки, й ця історія зайде ще більше аніж мені?

Ця історія не про Корею і не про пошуки національної ідентичності. Ця історія про втрату коріння і смиренність. Авторка написала про «дзайнічі» - японців корейського походження. Вимушених емігрантів із Кореї до країни-загарбника, а також про покоління їх нащадків. Санджа народилась в маленькому корейському містечку біля моря. 1933 року, ще підліткою, Санджа вимушена покинути батьківщину і опинитись на території окупанта — Японії. Там же зʼявляються на світ її діти, а потім онуки. Жоден з її нащадків не хоче вважати себе корейцем, але і японцями вони стати не можуть. Адже в Японії вони так і залишаються для місцевих «брудними свинями». Корейське походження-це тягар, пляма, яку всіма силами дзайнічі намагаються змити. Міняють імена, приховують інформацію про своє походження. Деякі з них не розкривають свого корейського коріння жодній живій душі. Або вони йдуть іншим шляхом і заробляють авторитет і гроші, адже тоді японці точно не будуть витирати об них черевиків. В цій гонитві за повагою дзайнічі не цураються таких джерел доходу як мафія або володіння салонами гральних автоматів пачінко. «Не тільки кров визначає людину» думає онук Санджі. І це так. Національна ідентичність-це, в тому числі особистий вибір людини. Це болюче усвідомлення, через яке пройшла і наша нація також. Нащадки Санджі зробили свій вибір і до останньої сторінки намагаються переконати в ньому суспільство. «Історія підвела нас, але нічого не вдієш». З цього речення починається книга. Але чи так це? Чи дійсно людина-безвільний листок, що хитається на кроні дерева і може відлетіти за будь-якого пориву вітру?

Дуже хороша історія - сімейна сага про кілька поколінь родини корейців, які емігрували до Японії і там з величезними зусиллями спробували інтегруватися в новій країні. Неприйняття, насмішки, бідність та щоденне виживання -саме таким був початок нової сторінки Санджі та Ісака Пека. Сини Ноа та Мозасу -хлопчики, народжені вже в Японії, але це не дає їм особливих прав. Головне бажання батьків -дати освіту і нові можливості, гарний заробіток. Але все складно, адже починається Друга світова війна. На сторінках роману ми проживаємо життя персонажів, співпереживаємо, десь підтримуємо ,а іноді їхні вчинки викликають нерозуміння та навіть злість. Але погляди на багато що таки відрізняються в європейців та азіатських народів.

Доволі цікава історія, унікальна. Тут піднімається питання окупації Кореї Японією протягом багатьох років, складного виживання людей в гето, осуд лише за те, що ти - кореєць. Це історія про сильну жінку, у якої було два чоловіки, один, якого вона кохала, а інший - який її врятував. В книжці змальована сила жінки, яка у важкий час готова страждати заради майбутнього своїх дітей. Історія дуже захоплива, це сімейна сага, яка охопила 4 покоління. Дуже цікаво читати про таку незвичну культуру, звичаї. Єдиний мінус, що останні 150 сторінок доволі нудно читати, адже вже не відбувається нічого важливого в оповіді.

Прекрасна родинна сага — історія чотирьох поколінь корейської сім’ї в Японії. Було надзвичайно пізнавально дізнатися більше про окупацію Кореї, її розділення та ставлення японців до корейців. Я зрозуміла, що в нас із корейцями багато спільного. Нас об’єднує не лише схожий історичний досвід. Один із героїв каже: «Ми корейці. Ми сперечаємося. Кожен вважає себе розумнішим за інших.» Хіба ж це не про нас, українців? Деякі сюжетні лінії, особливо ближче до кінця, здавалися зайвими й ніяк не впливали на історію родини — наприклад, введення ЛГБТ-персонажа просто заради його присутності. Натомість деяким моментам, навпаки, хотілося б більше уваги. В одній із сюжетних ліній трагедія докорінно змінила життя всієї родини, і ми бачили її наслідки для кожного. В іншій — подібна подія лишилася майже без розвитку, хоча мала не менший потенціал для глибокого розкриття теми. Загалом дуже хороша книга.