Як виявилося, «Пачінко» – це популярна в Японії азартна гра, що стала символом ризику й удачі. Такою ж є і доля кількох поколінь корейської родини, які через історичні обставини опинилися в Японії та змушені були пристосовуватися до чужої країни. Корея перебуває під окупацією, а Японія здається країною можливостей. Герої книги, як і багато корейців початку XX століття, вирушають туди в пошуках кращого життя. Це історія про силу духу, важливість сімейних зв’язків і складні вибори, які визначають долю не лише окремої людини, а й цілих поколінь. Незважаючи на розмірений темп розповіді, роман захоплює глибоким зануренням у традиції, звичаї та повсякденне життя корейців, їхню боротьбу за місце в суспільстві, яке бачило в них чужинців. Я мало знала про причини напружених японсько-корейських відносин, але тепер чіткіше розумію, що залишило такий глибокий слід у свідомості обох народів. «В Японії ти або багатий кореєць, або бідний кореєць, і якщо ти багатий, десь у твоїй історії є салон пачінко.» © «Пачінко» – це глибока та емоційна історія, яка змушує замислитися над тим, як вибір однієї людини може вплинути на майбутнє цілих поколінь. Єдиний недолік для мене – фінал, мені не вистачило пояснень. Хотілося б більше визначеності для героїв, аби історія отримала повноцінне завершення.

«Пачінко» починається дуже сильно — історія одразу захоплює і легко читається. Атмосфера, життя корейської родини в Японії та емоції героїв справді чіпляють. Але ближче до фіналу темп просідає, сюжет ніби розтягується і втрачає частину магії. Попри це, книга варта уваги як глибока сімейна сага про боротьбу, ідентичність і виживання

? Пуррфектно! Вусами клянусь!

"Санджо, життя жінки - це безконечний труд і страждання. Страждання на стражданні і стражданням поганяє. Краще звикнутися з цією думкою" Це історія про декілька поколінь однієї корейської родини, яка була змушена проживати в Японії. Країна, по суті, була окупантом Кореї, тож можна тут лише уявити, яке ставлення було (і напевно досі є) до корейців. ? В центрі сюжету - дівчина Санджа, яка в 30-х роках минулого століття завагітніла від старшого і одруженого чоловіка, і, щоб не накликати біду на свою дитину, була змушена вийти заміж за нелюбого їй чоловіка, пастора Пека Ісака, який після одруження відвіз дівчину до Японії. ✅ Що сподобалось: - дійсно цікава історія, за цією родинною сагою було цікаво слідкувати (правда, до певного моменту) - контекст окупації Кореї - я ніколи не задавалась питанням і навіть не усвіломлювала, що пережили свого часу корейці. ❌ Що не сподобалось: - третя частина книги, при чому уся ? - те, як авторка обриває розповідь і переносить читача на декілька років уперед, не розкриваючи те, з чим дійсно було б цікаво ознайомитися, а натомість дає сюжетні гілки, які нікуди не приводять і відверто нецікаві - як на мене, історія дуже романтизована і багато чого з історичного контексту упущено або гіперболізовано. Здавалось, ніби єдина мета авторки (яка у віці 7 років переїхала з батьками з Кореї до США) - виставити Японію монстром. Однак, про деякі історичні факти, які мали б бути відображені на цій книжковій родині (наприклад, війна у В'єтнамі), взагалі не відображені

? Як то кажуть, без нарікань. «Пачінко» — цікавий, затягуючий, якісно написаний твір, непересічний і важливий. Це історичний роман про екзотичну для українського читача локацію в часопросторі, в якій, тим не менш, можна знайти знайоме. Мін Джін Лі розповідає про історію сім’ї корейців, яка бере свій початок від окупації Кореї Японією під час Другої світової, а потім розгортається в еміграції до Японії, фокусуючись на явищі корейців японського походження: стереотипи, скрута, зневага та інші «радощі» дискримінації. У сучасному світі багато японофілів (до яких певною мірою належу і я сама) мають дуже романтизоване уявлення про Японію та її культуру з історією. Ці люди не усвідомлюють або просто не знають, що Японія — це не просто самураї, дзен і оті всі вабі-сабі; це передусім країна з дуже довгим імперіалістичним минулим, яка перестала масово й жорстоко нищити всіх своїх сусідів тільки після військового розгрому, а й досі зберігає ресентимент, а також дискримінаційні політики всередині — не тільки щодо іноземців, але й багатьох верств і груп власних громадян. Для таких людей «Пачінко» — мастрід для збереження тверезості. Не можна не зазначити, що досвід персонажів цього роману в багатьох аспектах буде близький українцям. Ставлення японців до корейців істотно перегукується зі ставленням росіянців до українців з окупованих територій. Я бачу, чому твір було успішно екранізовано у форматі серіалу. Він має багато персонажів, яких нам показують уривчасто, епізодично. І хоча авторка, на мою думку, витримала баланс між динамікою і заглибленням, і герої не здаються поверхневими, в цій історії точно є багато місця для додавання деталей — як у сюжет, так і в портрети численних учасників подій. Чому ж не найвищий бал, і навіть не 4.5? Напевно, справа в тому, що хоч історія й залишила після себе оте унікальне накопичувальне почуття зануреності, яке буває тільки після завершення великого роману, вона не стала для мене чимось особливим, чимось близьким, чимось вражаючим. Галя балувана. ? Вайби й асоціації: «Сад вечірніх туманів» Тан Тван Енга (наче має бути виданий українською цього року) — в продовження теми няшок-ніхонців; перша серія дорами «When Life Gives You Tangerines» — за атмосферу корейського рибальського селища.

Біль. Суцільний. І це тільки про дрібний, щільний і тьмяний шрифт. За що? А книга хороша. Перша частина особливо.

7,5/10 Ох, скільки ж емоцій викликала в мене ця книга! Я вже й не пригадаю, коли востаннє я мусила так часто ставити читання на паузу та жалітися подрузі в голосових на героїв та на авторку? а оцінка вкінці то висока вийшла! Як же так? Розказую?? "Пачінко" — це сімейна сага, у якій розповідається про чотири покоління однієї корейської родини, яка емігрувала до Японії у 20му столітті. Я люблю сімейні саги, люблю гарно прописаний історичний контекст, драму та опис складнощів людського життя. І у цій книзі є все з вищепереліченого. Перша половина зайшла мені на ура. Оповідь дуже гарна, темп прекрасний. Авторка не затягує з описами, але й атмосфера від цього не втрачається. Вона концентрується на найголовніших подіях, тому немає ні одного нудного епізоду. Дуже цікаво читати про Корею в той період, а потім про Японію та реалії життя емігрантів у цій країні. Хочеться гуглити більше про контекст та дізнаватися детальніше про описаний історичний період. Як на мене, це дуже круто, якщо художня книга зацікавлює в історії та підштовхує вивчати її глибше. Так само сталося у мене з книгами "Що знає вітер" та "Віднесені вітром", і я всім серцем їх люблю? Проте, мені здалося, що в другій частині книги авторка змінила манеру оповіді. Текст став якимось куструбатішим, чи що? Ось, наприклад: описує вона сцену. Нічого супер важливого в ній не стається, але вкінці авторка скидає на нас дуже емоційну, трагічну подію. Звісно, я очікую прочитати пояснення в наступній главі: чому герої так вчинили, чи як інші відреагували на це. Як ця події змінила їхні життя. Хочеться концентрації на головних героях, на сім'я, що знаходиться в центрі сюжету. Але в наступній главі авторка перемикається на якихось другорядних героїв, і розказує про їхні проблеми, повністю ігноруючи трагічну подію з минулої глави??‍♀️ І все було б нічого, якби вона все ж через главу чи дві повернулася до тієї події. Я розумію, що хочеться охопити ширшу проблематику, більше героїв та їхніх життів. Але ж ні, авторка повноцінно так і не повертається до того, чого я хотіла прочитати. І вона також не повертається до того епізоду про другорядних героїв! Прописує зав'язку конфлікту, але так і не розв'язує його. Повністю забуває про цих героїв, і ні разу більше про них не згадує? Мені було сумно від такої зміни оповіді. Постійно було відчуття, що авторка не договорює найголовнішого, залишає те, що я хочу побачити за кулісами, і кидається в мене описами менш важливих подій. Проте час від часу додає трагічних моментів, щоб я не розслаблялася, і моя увага була прикута до тексту! Однак навіть попри це історія дуже мені сподобалася. Я прикипіла до героїв, щиро їм співпереживала, сумувала, раділа та проживала це життя разом з ними. Злилася, коли вони стикалися з несправедливістю; горювала, коли в їхні двері стукало горе; боялася, коли їхнім життям та добробуту загрожувала небезпека... Я обожнюю історії, в яких описується життя людини від народження до старості. Тоді виникає якась особливіша прив'язка до персонажа, аніж коли ми знайомимося з ним на короткий період часу. Було дуже цікаво та трепетно спостерігати за ростом та зміною героїв. Саме за це книга мені полюбилася. І я буду рекомендувати її попри все. Можливо, комусь навіть сподобається зміна манери оповіді авторки, й ця історія зайде ще більше аніж мені?

Ця історія не про Корею і не про пошуки національної ідентичності. Ця історія про втрату коріння і смиренність. Авторка написала про «дзайнічі» - японців корейського походження. Вимушених емігрантів із Кореї до країни-загарбника, а також про покоління їх нащадків. Санджа народилась в маленькому корейському містечку біля моря. 1933 року, ще підліткою, Санджа вимушена покинути батьківщину і опинитись на території окупанта — Японії. Там же зʼявляються на світ її діти, а потім онуки. Жоден з її нащадків не хоче вважати себе корейцем, але і японцями вони стати не можуть. Адже в Японії вони так і залишаються для місцевих «брудними свинями». Корейське походження-це тягар, пляма, яку всіма силами дзайнічі намагаються змити. Міняють імена, приховують інформацію про своє походження. Деякі з них не розкривають свого корейського коріння жодній живій душі. Або вони йдуть іншим шляхом і заробляють авторитет і гроші, адже тоді японці точно не будуть витирати об них черевиків. В цій гонитві за повагою дзайнічі не цураються таких джерел доходу як мафія або володіння салонами гральних автоматів пачінко. «Не тільки кров визначає людину» думає онук Санджі. І це так. Національна ідентичність-це, в тому числі особистий вибір людини. Це болюче усвідомлення, через яке пройшла і наша нація також. Нащадки Санджі зробили свій вибір і до останньої сторінки намагаються переконати в ньому суспільство. «Історія підвела нас, але нічого не вдієш». З цього речення починається книга. Але чи так це? Чи дійсно людина-безвільний листок, що хитається на кроні дерева і може відлетіти за будь-якого пориву вітру?