У Мадлен Міллер є надзвичайна властивість олюднювати відомих, з грецького епосу, персонажів, роблячи їх чуттєвими та живими. Абсолютно зрозуміла та передбачувана послідовність подій (якщо хоча б мінімально знайомі з грецькою мітологією та епосом) з точки зору певних персонажів, з одного боку, поміщає в положення "ненадійного" оповідача, а з іншого - будує цілком нові причинно-наслідкові зв'язки, щодо мотивів та дій певних героїв. І це чудово, як мінімум, тому, що можливо переосмислити уже давно відомий сюжет. Щодо особистого: я знала, що в кінці буде боляче, знала, до чого веде історія, але не шкодую. У своїй ніші - це чудова книга. Про вибір, про людей, напівлюдей та богів, про інтриги, про жорстокість та, врешті, про кохання.

«Цирцея» Медлін Міллер — книга, яка викликає суперечливі почуття. З одного боку, це історія про силу: жіночу силу, здатність пройти крізь біль, знецінення й страждання, щоб нарешті сказати: «Далі гра буде за моїми правилами». Цирцея — героїня, яка вчиться жити так, як потрібно їй, а не іншим. І це сильний меседж. З іншого боку, під час читання мене не полишало відчуття дивної «колисковості» — сюжет був захопливий, але водночас постійно хотілося відкласти книгу й перепочити. Наче текст гіпнотично занурює у сон, навіть коли тобі цікаво, що буде далі. Міллер створила дуже сучасну інтерпретацію грецької міфології — сміливу, незвичну, місцями глибоку. Але разом з тим герої здавалися занадто безпомічними, а жіночі образи — дещо карикатурними. Цирцея ніби втілення страждання й болю, яке має викликати співпереживання, але іноді воно більше дратує, ніж зачіпає. Загалом — це цікава, красива історія з яскравими образами, яку точно варто спробувати. Але ефект від неї у кожного буде свій: когось вона надихне, а когось виснажить.

Через мій тимчасовий гіперфікс на мюзиклі "EPIC: The Musical" про пригоди Одіссея, я не могла оминути деякі книжечки-ретелінги грецької міфології ? Цирцея - перша донька Геліоса, бога Сонця, та Перси, океаніди (німфи). Як своєю долею, передбаченою батьком, так і своєю зовнішністю - вона одразу стала "не така", дівчина, яка просто існує в покоях богів-титанів. Трохи пізніше у Цирцеї з'явились брат і сестра, проте кращим життя від того не стало. Навпаки, вона отримала ще більше камінців у свій і без того закиданий огород. Мати насолоджувалася молодшими дітьми, бачачи в них потенціал, а Цирцея натомість була тінню в палаці батька. Безталанна, не має сили богів, зовнішність зовсім не та, за яку можна було б видати доньку швидше заміж - усе пригнічувало Цирцею з кожним днем дедалі більше. І от, одного доленосного дня, головна героїня коїть дещо таке, чого ніхто від неї не очікував. За це Цирцея була назавжди вигнана на безлюдний острів Еея. Саме там вона довідалася й почала активно розвивати свій незвичайний дар, непритаманний богам - чаклунство. "Власне кажучи, я ніколи не мала б дійти до чарів. Боги ненавидять усякий труд - така вже їхня природа. Однак чарівництво - це не що інше, як труд" Твір набагато легше читати, коли вже знаєш основні легенди Древньої Греції та її окремих персонажів. Та навіть так я іноді підглядала в список дійових осіб ? Історія дозволяє побачити нам інший погляд зі сторони на деякі основні моменти з міфів: звідки з'явилася Скілла, змагання та суперечки між богами, поява Мінотавра та його важливість, Одіссей і його команда, які забрели на острів, повертаючись додому тощо. Ми маємо змогу спостерігати за цим крізь призму сприйняття Цирцеї. Ба більше, тут порушуються такі теми, як місце жінки (ба більше - німфи) серед богів; питання безсмертя та його вад; страхи війни та її наслідки; взаєморозуміння та важливість розмов... ""Брат смерті" - так називають поети сон. Для більшості людей ті темні години - це нагадування про безрух, який чекає їх наприкінці днів. Але Одіссеєва дрімота була, як його життя, бурхлива й неспокійна, обтяжена шепотами, від яких мої вовки нашорошували вуха. Він підминав простирадла, наче суперників, яких мав кинути на землю в борецькому змаху. Він лишався зі мною цілий рік миру й однаково щовечора йшов на війну"

"Цирцея" — це гімн силі жінки, що не бажає бути лише додатком до чоловічої історії. Роман оспівує самотність не як покарання, а як можливість для самопізнання. На острові Цирцея знаходить справжню свободу, яка неможлива була б серед інших богів. Авторка тонко показує, що зло не є вродженим. Воно часто є наслідком болю, образи та зради. "Цирцея" — це роман, що змушує по-новому подивитися на старі міфи.

Авторка поєднала елементи класичного епосу з емоційною чуттєвістю. Оповідь ведеться від імені Патрокла. Про чесність, дружбу, кохання та вибір.

Як приємно знову зануритися у світ міфів та легенд. Оскільки я вже читала "Цирцею" Медлін Міллер узимку, то для обговорення у книжковому клубі спочатку хотіла тільки переглянути якісь ключові моменти. Але в процесі зрозуміла, що таки із задоволенням (і маючи, звісно, трохи вільного часу) знову перечитати цю історію повністю. Для мене "Церцея" — це один із найкращих прочитаних ретелінгів! Талант авторки повною мірою відобразився у тому, що вона зачепила стільки важливих, соціально-гострих тем, і усі їх чудово розкрила. З античної міфології про чаклунку з острова Еея відомо дуже мало, та й то переважно з історії про Одіссея, якого нікому і в голову не прийде вважати надійним оповідачем?. Ще часто згадують, що мала вона звичку перетворювати чоловіків на свиней? У творі ж Медлін Міллер ми дізнаємося історію Цирцеї від самого початку, про те, як вона відрізнялася від своїх рідних, як вже з народження мала риси, які об'єднували її з людьми. А потім вона зустріла Прометея, якому вирішила допомогти. Пізніше відкрила у собі здібності до чарівництва, та ще й такої сили, що її аж вислали боги самотою на острів. Та мені здається, саме це самітництво дозволило Цирцеї зрозуміти себе краще, розкрити свій дар фармакіди. Так, з нею сталося і багато жахливих подій, трагічних, які залишили глибокий слід, але, наче античний скульптор, вирізьбили її характер. Дуже цікаво було дізнатися, як перетиналися долі Цирцеї, Дедала, Пасифаї, Одісея, Пенелопи, Телемаха. Дуже важливою і сенсовою є сюжетна лінія про стосунки чарівниці та її сина від Одісея, Телегона. Тут теж можна багато захоплюватися її мудрістю у ролі матері! Ролі Главка та Скілли, Гермеса та, звісно ж, Геліоса, який був батьком чарівниці (так, про стосунки батьків та дітей тут теж можна багато говорити) у трансформації головної героїні, у тому виборі, який вона зробить у фіналі. І навіть якщо не занурюватися у міфологію і дещо оминути те, що боги безсмертні, то проблеми, підняті авторкою, присутні у нашому повсякденні, у наших ціннісних виборах. Єдиним нюансом був, як на мене, переклад. Початок книги я читала англійською і потім було важко переключитися на український переклад, деякі фрази мені видавалися не найкраще підібраними, або ж можливо потрібен був час, щоб звикнути до стилю. Та я все одно у захваті від цієї книги, і вже дуже чекаю "Пісню Ахілла"! А ще дуже рекомендую подивитись на ютуб каналі "Фантастичні talks" інтерв'ю Медлін Міллер з українськими фантастками❤️‍?❤️‍?❤️‍?

Важко сказати, що я мала забагато очікувань від цієї книги, але не можу сказати, що не мала їх зовсім. Саме тому так непросто сформулювати враження: ця історія не справила на мене того ефекту, на який я сподівалась. Мій особистий феномен «Цирцеї» у тому, що читалася вона доволі легко й цікаво, проте з кожною сторінкою впливала на мене як колискова, почувши яку занурюєшся в сон. Я дуже хотіла прочитати її швидше, та все ж фізично це не вдавалось. Звучить абсурдно, проте не можу інакше описати свої відчуття від прочитання цієї книги. Безсумнівно, це дуже цікава, незвична й сучасна інтерпретація міфології. Проте водночас – така примітивна, якщо перенести її на сучасність. Головна героїня – абсолютне втілення страждань, болю та знецінення, що мало б викликати співпереживання читача. Мене ж дратувала і бісила безпомічність персонажів, а також карикатурне зображення шаблонних жіночих образів. Я намагалась розкладати їх на окремі характеристики, шукала звʼязки, про які не пише авторка – даремно. Виходить, що зі мною задум авторки зіграв злий жарт, обернувши все навпаки. І все ж я рада, що прочитала цю книгу саме зараз, коли можу критично мислити та аналізувати, коли не сприймаю за чисту монету все, що написано на сторінках. P. S. Цей відгук, мабуть, видасться дивним, надто суб’єктивним і узагальненим. Але я впевнена: знайдуться ті, хто зрозуміє, про що йдеться, і погодиться без жодного додаткового пояснення.

Я дала цій книзі другий, а потім і третій шанс. Перші 100 сторінок головна героїня неймовірна дратувала - безвольна, пасивна, її зневажає навіть рідний брат, якого вона виростила з народження. Вона пливе за течією, дозволяючи себе пригноблювати та знущатися. З плином часом вона показує розвиток і дорослішання, але все одно так і не припадає мені до душі. Дуже багато саморефлексії (яке я сприймала як ниття і пропускала параграфами). Сам сюжет доволі цікавий, ну але це ж грецькі міфи та Одиссея, воно не може бути не цікавим. Жоден з персонажів мене не зачепив, в жодний момент книги я ні за кого не переживала. Я б краще рекомендувала звернути увагу на книги Стівена Фрая, якщо хочеться зануритися у грецьку міфологію.