"всі стояли, схилившись наді мною, ніби я була чимось надрукованим дрібним шрифтом"
для мене це виявилась дуже терапевтична книга, яку можу порівнювати з творчістю бакмана чи ґабріель зевін. тут вас зустріне маленьке німецьке містечко і його дивакуваті жителі. рутина і буденність, описані так, що звичні речі перестають бути звичними. тут вам розкажуть про любов і втрату, про буддизм, психоаналіз, потяги, нерозділене кохання, обідній стіл довжиною у 9 тисяч кілометрів, про окапі і подорожі на інший край світу. тут вам розкажуть про життя і всі його відтінки.
сюжет розповідає нам про місто і людей в ньому. головна героїня — луїза, має ліпшого друга, великого собаку, пристрасть до морозива, і ціле життя попереду. її бабуся сельма іноді бачить сни з окапі, і кожен раз, як їй сниться ця дивна тваринка — хтось помирає. чутки про те, що сельмі наснився окапі розносяться по місту дуже швидко, кожен його житель реагує по-різному: хтось не вірить, хтось лягає і чекає, хтось з усіх сил намагається уникнути смерті, а хтось навпаки йде прямісінько в обійми до неї. весь сюжет тут побудований на недоречностях, дивних діалогах, таємному коханні оптика і людях, які бачили, як створювався сам світ.
ця книга про смерть. і смерті тут, на жаль, буде багато. але любові тут теж дуже багато, і вона така різна, тепла і спокійна, підтримуюча. а ще ця книга про втрату, про те, як її пережити та які наслідки вона має.
перші сторінок сто я щиро не розуміла, що відбувається і як можна бути такими довірливими, останні сто сторінок я просто зловила хвилю маріани лекі, і зрозуміла цих дивних персонажів зі своїми приколами. книга читається дуже легко, в ній використовуються цікаві поєднання слів для опису будь-чого, в ній є багато комічних моментів, а ще є речення, від яких хочеться згорнутися в клубочок і плакати дуже-дуже довго.
ця історія легка і не легка водночас, в ній так багато теплого, і так багато трагічного. але все одно вона лишає по собі дуже світлі почуття.