«... гнів ніколи не зможе відновити справедливості там, де її не існує».

Ви колись задумувалися над тим, що вийде, якщо поєднати містику з конспірологічними теоріями? Якщо ні, то не варто хвилюватися, Дін Кунц вже зробив це за вас і написав «Будинок на краю світу».

Роман починався досить повільно, навіть дещо нудно на мій смак. Кеті живе на маленькому ізольованому острові Сходи Якова. Переживши у минулому глибоко трагічні події, вона прагне лише усамітнення та ізоляції, аби поринути у смуток і горе. Вона не живе, а виживає з єдиною метою — виконати Обіцянку. Більше двох років вона проіснувала у вибраній самотності, поки надзвичайна подія на сусідньому острові сколихнула її тихе життя.

На острові Ринґрок нібито працює геологічна дослідницька установа, Кеті звісно не вірить в подібні нісенітниці, а один вечір підтверджує її теорії. Насправді на острові проводять надсекретні дослідження над об'єктом, який потенційно здатен знищити все людство.

Об'єднавшись з Лібі, підліткою-донькою науковців з Ринґрока, вони мають не тільки врятувати світ від перетворення таємничими злими силами, але й втекти від урядових структур, які мають на меті будь-яким чином приховати шокуючу правду.

Персонажі ніби і непогано написані, але здаються досить шаблонними. Мені було важко проникнутися їх тривогами і життєвими труднощами. Якою б жахливою не було минуле Кеті, її трагедія описана так безлико і безособово, що майже зовсім не викликала співчуття.

Мене відверто бісило, що Кунц створив персонажок, які вже були готові до настання Апокаліпсису. Лібі супер-дівчинка, надзвичайно розумна, витривала, вміє кидати топірці, водити катер і швидко навчилася вправно стріляти. Кеті взагалі майже спецпризначенка. Кожен раз коли вони майже без зусиль долали чергові труднощі, у мене виникало бажання закотити очі. Мені було складно вболівати за них, а фінал виявився досить передбачуваним.

А ще мені дуже не вистачило передісторії острова Ринґрок, деталей про експерименти над секретним об'єктом і його походження.

Збірка з тринадцяти коротких історій, в яких переплітаються містика, горор, соціальна драма, антиутопічна реальність, біблійні мотиви. Емоційні глибокі історії, які проникають у свідомість і змушують міркувати над питаннями, які зазвичай вибираємо ігнорувати.

В невеличких оповіданнях автор вдало концентрує темряву, напругу, біль, спустошення, передає почуття та прагнення персонажів. В збірці розкрито багато соціально важливих тем: алкогольна залежність, психологічні травми, фізичне насилля в сім'ї, самогубство, страх і прийняття втрати.

Читаючи деякі оповідання я неодноразово задумувалася, що все-таки страшніше: кровожерливі монстри, керовані невідомими надприродними силами чи безжальна реальність, в якій найстрахітливіші створіння носять обличчя людей і ходять непомітно серед нас. Таким прикладом є оповідання «Крики», яке хоча і задумувалося як містичне (про це розповів сам автор на обговоренні), я не могла сприймати інакше як історію про вбивцю-психопата, монстра, який сховався у свідомості людини.

«Гончаки з пекла» — лагідне нагадування, що варто зважувати наслідки прийнятих рішень, адже спокута неминуча і покарання за кожен злочин досягне винуватця.
«Гра з чужим життям — це теж наркотик».

«До мами» — найболючіше оповідання збірки. Пронизує до кісток від усвідомлення, що подібна історія цілком реальна. Про доведення до межі, коли крок у безодню стає єдиним шляхом вивільнення з щоденного пекла.
«Чуже співчуття не загоює рани. Вони все одно кровоточать і болять».

«Шепіт сосен» — про мої улюблені Карпати. Не варто зневажати природу, винищувати прадавні ліси з могутніми деревами заради власне благо, адже кара може прийти зовсім неочікувано. Насичене, криваве, динамічне оповідання.
«Дерева. Вбивці! Пи-ля-ти!»

Першою я читала новішу збірку автора «Монетку підкине кожен» і в ній відчувається професійний ріст авторв, і хоча «Шепіт сосен» для мене дещо слабша, кожне з оповідань сподобалося.

«Те, що видається нормальним, — насправді лише ілюзія».

Четверо українців прилетіли в Марокко на відпочинок, натомість потрапили в епіцентр надзвичайної ситуації, причини якої залишаються невідомими. Незадовго до цього лабораторії в Гамбурзі провели експеримент, результати якого мають змінити майбутнє людства.

Враження від книги залишилися доволі суперечливими.

В основі історії декілька сюжетних лінії, які одразу не переплітаються, мені було доволі складно прослідкувати і не заплутатися в подіях кожної з них. Місцями відчувалося, що автор хоче вкласти забагато інформації в короткий об'єм тексту. Мені хотілося б повільнішого та глибшого занурення в окремі сюжетні гілки, без різкого перестрибування між локаціями і героями. Самих персонажів було забагато і не всі вони були рушіями сюжету.

Відчувається, що автор продумував науковий бекграунд роману, але (не вірю, що таке пишу) мені було забагато наукових моментів. Разом з різноманіттям персонажів та сюжетних лінії, особисто мені текст був дещо складним для сприйняття.

Через першу третину історія я продиралася ледь не силою, все очікуючи на якийсь момент, який зміг би захопити і полонити всю мою увагу. Після катастрофи події стали поступово набирати обертів, до наукового трилеру додалися екшн сцени, переслідування, перестрілки. Динамічність історії наростала і вже останні п'ятдесят сторінок я дочитувала в режимі нон-стоп.

Фінал сподобався, нестандартний і неоднозначний, залишився приємний післясмак.

P.S. Окремо хочу відзначити, наскільки круто автор передав атмосферу Марокко. Читаючи, я ніби насправді опинилася там: детальні описи природи, старовинних міст, побуту та культурних особливостей відкрили для мене цю пекельну африканську країну.

«Наше життя повне пітьми, вона у кожному з нас, але ми можемо розвіяти її вірою і мріями».

Поряд з нашим світом є межа, у якій існують темні створіння з давніх казок — чорти, істинні породження тьми, єдине бажання яких захопити, зжерти, знищити людство. Знатники, люди з особливими здібностями, здатні самостійно перетинати межу, бачити і нищити чортяк.

З перших сторінок авторка занурює у вир подій, одразу починаючи історію зі знайомства головних героїв. А вже ввечері на них чекав магічний бал, на якому Древа ефектно заявила знатникам Львова про свій приїзд, а Орест (я з ним напару) активно намагалися розібратися, що з біса відбувається і як його розмірене студентське життя перетворилося на такий хаос.

Авторка поєднала похмуре міське фентезі з етнічними мотивами, додала легкої любовної лінії та довершила картину детективною лінією, яка проходить тонкою ниткою крізь весь сюжет.

Древа та Орест, самі того не відаючи, опинилися в самому епіцентрі запеклої боротьби за владу всередині шатії. І вже не відомо, хто друг, а за чиєю личиною ховається ворог, довіряти вони можуть лише один одному. Захищати світ від сил темряви стає все складніше, коли серед своїх же людей плодяться інтриги, змови, процвітає чорний ринок і замовні вбивства.

Книга надзвичайно динамічна, переповнена подіями, яких забагато для історії такого об'єму. Мені не вистачило поступово занурення в сюжет, детальніших описів, передісторії персонажів, обґрунтування мотивів і прийнятих рішень. І хоча Древа з Орестом пройшли свій окремий шлях становлення героя, трансформація їх вийшла награною, еволюція та зміни персонажів відбулися занадто різко і непомітно.

Улюбленим моментом для мене став опис давнього обряду плетіння долі — раніше ніколи про нього не чула, тому було цікаво познайомитися з традиційним ритуалом, який передує весіллю. Музики, співи, трави, замовлення — це було так прекрасно описано, я відчула ту таємничу атмосферу свята.

Це досить сильна дебютна книга, яку я прочитала з задоволенням, а історія залишила приємний післясмак.

«Іноді жахливі речі просто стаються... Без жодної на те причини».

Кам'яна фортеця, в стінах якої ховається старий інтернат. Відірвані від світу, діти в ньому живуть за суворими правилами, дотримуються власних таємничих ритуалів і не вірять в існування зовнішнього світу. Вони не шукають порятунку, визволення чи втечі, адже всім відомо, що «Прихисток» своїх вихованців не відпускає.

Це темна історія про дорослішання дітей, які фактично кинуті напризволяще. Книга пронизана болем. Булінг, психологічне, фізичне, сексуалізоване насилля, спроби самогубства — діти змушені переживати найтемніші події самостійно, підтримки від дорослих не варто очікувати. Авторка відкрито показала жорстоку реальність.

В «Прихистку» діє правило імен: будь-хто може дати нове ім'я, стерти минуле і отримати нове життя. Мені дуже сподобалася така ідея. З новим ім'ям дитина отримувала ще один шанс, можливість відпустити минуле (почасти сповнене болю, жахіть і кривди). Містичний елемент вдало вписався в сюжет, не було моментального занурення у потойбічний світ з привидами, це була гра на межі, де разом з героями намагаєшся відрізнити містичні події від вражаючої дитячої жорстокості.

Зазвичай я не люблю множинні POVи, але в цьому випадку вони ідеально доповнили загальну картину, показуючи історію з різних боків та через сприйняття кожного з дітей. Мені сподобалося, що авторка приділила достатньо уваги всім персонажам, кожен з них вийшов унікальною особистістю, з власними характерами і мотивацією. Пошуки відповідей розкрили не лише моторошні загадки інтернату, а й минуле його мешканців. Історія сповнена несподіваних поворотів, приголомшливих відкриттів та шаленої напруги, яка відчувала крізь сторінки.

Події книги відбуваються в наш час, вчергове нагадуючи, що наш ворог не зупиниться ні перед чим, безжально нищить школи, садочки, притулки, а просто сховатися у власній «інформаційній бульбашці», фортеці посеред лісу, заперечуючи реальність, не вийде.

Єдиний мінус у всій книзі — мені було мало! Авторка залишила стільки відкритих питань, на які мені дуже хотілося б знайти відповіді. Мене заінтригувала історія Панянки, натяки про минуле Франсуа — це лише декілька ниточок, за якими мені хотілося б прослідкувати від початку до кінця.