Легенький роман, який можна взяти з собою в дорогу, щоб не надто напружувати мізки. Це перший, поки єдиний, роман Євгенії Кузнєцової, який я прочитала. Точніше проковтнула за пару днів. Це не та книга, яку поставиш на поличку. А скоріше просто з задоволенням прочитаєш, щоб скоротати час та передаси подрузі. Такі книжки потрібні для відпочинку мізків. Саме з цією метою можу рекомендувати до перечитання.

Роман «Драбина» Євгенії Кузнєцової належить до жанрів сучасної української прози, зокрема сімейної трагікомедії та реалістичного роману, що торкається тем війни, евакуації, ідентичності, гумору, пошуку себе і родини через призму іспанського безтурботного життя та менталітету. Родзинкою цієї книги, для мене, безперечно, є поєднання трагічних воєнних подій з гумором та абсурдністю ситуацій. Ця книга, просто, написана неймовірно класною і доступною мовою. Читаючи її я розуміла всі жарти, вони були мені, наче рідні. Чоловік часом боявся мене, коли бачив з цією книгою, бо тут я читаючи ржу, як коняка, а через декілька хвилин мовчки ковтаю сльозу. Авторка майстерно через призму гумору і жартів показує біль цілої нації. Також, я певний час не могла зрозуміти назву твору. Але в певний момент усвідомила, що це і є головна метафора твору — драбина, якою лізе головний герой Толік, символізує втечу, а саме намагання його втекти від себе. Що ж, можна ще додати? Я раджу прочитати її всім. #марафонкнигомам

Цікава та водночас сумна історія про те, як нас русифікували. Читаючи, багато злилася, часом хотіла пиздити людей від усвідомлення людської байдужості. Думки: Мова завжди була політичним інструментом: через неї формували лояльність, знищували ідентичність, контролювали пам’ять. Русифікація відбувалася не лише через заборони, а й через «м’які» методи — наприклад, кар’єрні переваги для російськомовних або зміни назв на «зручніші». Вражає, як навіть у найтемніші часи люди знаходили способи зберігати українське слово — у щоденниках, піснях, листах. Книга допомагає побачити, що мова — це не просто засіб спілкування, а основа гідності та опору. Для тих, хто хоче зрозуміти, чому питання мови в Україні — це не про «комфорт», а про свободу, пам’ять і виживання

Таке живе, смішне і печальне. Дуже мені до душі родичі Толіка, та й сам Толік, теж до болі знайомий зібраний образ, не без частинки таких як ми — охочих жити без чужих сподівань, в красівом ремонтє з плазмою на стіні і смарт-лампочками по всій хаті. А отримали ми, як і Толік, гімна на лопаті, розвалені міста, мрії та життя. Оце вимушене переселення, це існування в приймах по чужих хатах. Ненависть до росії, злість, сором, смуток, апатію, адреналін, піднесення і знову сором. За все на світі. За те шо собаку шкода, коли гинуть люди. За те шо завжди мало і недостатньо зробили та подумали задля перемоги вчора, сьогодні і дві години тому. За те шо з мамою не говорили з лютого, бо вона впевнена, що ти вигадуєш про ракети і дрони, які летять над головою. Але ж це мама, вона по дефолту має отримати від тебе, свині неблагодарної, любов. Маючи за власними плечима досвід переселенки неприкаяної деякі розділи було боляче читати. Наче кірочку ранки колупати? Улюблена глава «Брови», бо то зовсім не про брови і не про перукарку Наталку? Взагалі поки читала не могла зрозуміти, хто більше мій соул-мейт Григорівна чи Степанович. Такі вони обидва «смачні» ? «Драбина» @jay.kuznetsova — моє відкриття року. Це наче оформити преміум-підписку на неймовірно душевні, трішки (а може й не трішки) сльозливі тредси. Де так і хочеться написати під кожною главою: «я оплачую інтернет от заради такого ?».

Авторка пише погано, прочитала пару років тому і досі таке враження, що написано аматором. Воно лише підтвердилось після диктанту. Читати окозакочувально, все як наче притягнуто за вуха: сюжет, діалоги, події.. Змусила себе дочитати до кінця, далі трохи легше було читати, ніж на початку. Мушу відзначити, хіба, що все ж авторці вдалось створити певну атмосферу.

Як на мене Євгенія Кузнєцова - одна з найкращих сучасних українських авторок. Знайомство з її творами я розпочала саме з "Спитайте Мієчку". Я її прочитала за день і була неймовірно вражена. Якщо Ви любите атмосферу села, затишних вечорів, душевних розмов і трішки гумору - книга підійде. Неодноразово обирала "Спитайте Мієчку" на подарунок і кожного разу потрапляла в ціль.

Толік працює в ІТ сфері, він давно залишив Україну, перебрався до Іспанії і збирав на будинок мрії, у якому буде все, як він схоче, тиха гавань, де можна буде відпочити від зовнішнього світу. І він його знайшов. І придбав. А за декілька днів сталося повномасштабне вторгнення. Війна. І родичі Толіка, які не вирізняються особливим тактом чи повагою до особистих кордонів переїжджають до нього. «Тиха гавань» стає галасливим прихистком для мами Толіка, його дядька, тітки, далекої родички, сестри, собак, котів. Там, де мав бути фонтан, ростуть помідори, комп вночі під забороною, на кухні немає де протиснутись, бо йде процес консервування всього, що можна зірвати чи придбати. Ця книга про війну. Про ту війну, яку переживають українці в еміграції. І ніби все й добре, приїхали до сина, тут не стріляють, не літають ракети, немає повітряних тривог, але і серце не тут. Серце лишилося там, у будинку, що запертий на ключ і надійно схований у дорожній сумці, там, де служить брат, сват чи просто знайомий, там, де у садочку достигають яблука і груші, де колоситься пшениця, перетворюючи клапоть землі на жовте море. З іншого боку є Толік, який по усім характеристикам схожий на інтроверта і хоче комфортної для нього тиші й усамітнення, або хоча б збереження власного простору і поваги до його думки. Та все це змітається ексцентричними родичами, як щось неважливе і несуттєве. Ну і куди ж без іноземців, які намагаються примирити українців з росіянами під «маркою» хароших рускіх. Книга лишила суперечливе враження, бо кожного персонажа одночасно і розумієш і не дуже, але «Драбина» мені сподобалася більше, ніж «Мієчка». #марафонкнигомам

Не розумію прям негативних відгуків деяких користувачів. Це просто затишна легенька книга на декілька вечорів. Персонажі дійсно не мають прям повноцінного розкриття автором, як деякі хотіли б, але в цьому і легкість, бути тут і зараз, в цьому старому бабусиному будиночку, не думаючи про глибину. Другорядні персонажі не розкриваються, передаються просто нейтрально або трохи специфічно суто через призму сприйняття їх головними героїнями, без філософії. Мені було легко, затишно і приємно знайомо, атмосфера книги мені відчулась навіть попри свою простоту. Можливо ця книга більше написана жінкою для жінок, без зайвої думки. Між класичною та важчою літературою приємно поринути в цю просту приємну книгу. Для відпочинку розуму та душі рекомендую?