Книга про 15-річну дівчинку з прифронтової зони Донеччини. Про її долю, складні стосунки з байдужою матір'ю, постійний булінг у школі, про мрії - знайти батька, переїхати і стати стюардесою. Також тут описані реалії життя прифронтового села. Загалом історія цікава, дещо напружена, викликає співчуття до головної героїні, зраненої життєвими обставинами, читається легко. Початок книги, як на мене, цікавіший, бо кінець дійсно занадто казковий, хоча це ж книга для підлітків...

Це не просто книга — це жива тканина жіночої пам’яті. Кожна історія — як крик і як молитва. Про біль, про любов, про втрати, про війну, яка забрала спокій, але не силу. Ці жінки — поруч із нами. А часом — це ми. Сильні, втомлені, живі. Плакала. Впізнавала. Дякувала. #км_бінго_марафон_2025 (Книга року ВВС Україна на вибір) #марафонкнигомам

Мене попереджали, я була майже готова, але все одно - це сильно концентрована суміш із журби, печалі, страждань, болю, несправедливості, токсичності, страху … перелік негативних емоцій можна перераховувати далі. Кожне оповідання це потужний каталізатор тригерів. Короткі оповідання, як уламки того, що колись могло стати хорошим життям, але іронію та жарти долі ніхто не скасовував. Будьте обережні, забагато реалістичних гостро - соціальних моментів. Краще більше одного оповідання на добу - дві не читати, щоб вас не накрила злива гнітючої невідворотності повної відсутності надії. Розумію, що про щастя так не напишуть, як спонукає до творчості біль. Але після таких текстів світ видається сірим чистилищем, без віри в краще. Звісно ж, я знайома з подібними людьми з оповідань авторки, знаю, наскільки життя буває жорстким та безжальним, навіть до дітей. На жаль, не за чужими переказами чи новин ТГ. Але чому жодної оповідки про найменшу перемогу світла? Трохи від такого хочеться вити. Ми маємо величезний доробок класики з океаном зажури та печалі, а тепер формується новий прошарок сучасної літератури з тим самим вайбом. Моя помилка, прочитати цю збірку одним махом. Не робіть так. Щоб не накрило таке ж сильне читацьке похмілля, як мене.

Бачите в описі слово "болючі" двічі? Зверніть на нього увагу і пройдіть повз, якщо не готові ридати. Сама ж цю книгу я купила не одразу — кілька разів бачила її в книгарні видавництва, заглядала всередину і щось зупиняло від купівлі, але вже будучи не в рідному Харкові захотілося все ж її придбати, щоб відчути дух та атмосферу улюбленого міста. Однак, очікування не справдилися, Харкова не так вже й багато, заміни його на інше місто, станції метро чи вулиці й нічого не зміниться, гірше від цього не стане. Після першої ж історії довго плакала і згадувала своїх улюбленців. Далі вже було ще більше сліз та думок, які ж бувають кончені люди довколо. Також не можу не погодитися і з попередніми оцінками, що книга — обнадійлива, після прочитання хочеться жити і мріяти, зловити частину свого неба.

Історія, яка залишила відбиток у серці, але це також і та історія, якій мені важко поставити якусь оцінку, адже складно якось оцінити твір у якому піднято стільки проблематики й змальовується життя таким яким воно є; і це тебе одночасно й тригерить й змушує до роздумів.

Прекрасно зроблена, неймовірно проілюстрована двомовна книга про жіночий досвід проживання повномасштабного вторгнення. Книга дуже потрібна і корисна, але... не мені ? Це може бути ідеальний подарунок вашим англомовним друзям, аби бодай трішки наблизити їх до спроби зрозуміти хоча б частково, що ми тут відчуваємо (оцініть усі рівні відсторонення). Це може бути прекрасний лот для лотерей та зборів на чергові потреби жінок-військових ЗСУ чи ГО, що опікуються родинами загиблих. Це варто було б включати в різні добірки та максимально підсвічувати у ЗМІ. Але читати це просто як книгу абсолютно неможливо. По-перше, з-за особливостей орфографії — жодне речення тут не починається з великої літери (я покажу фото сторінки в коментарях). Бажання узяти червоний олівець і правити просто непереборне. По-друге, десятки історій, абсолютно різних, що трагічних, що подекуди смішних, написані одним монотонним голосом. З-за цього розрізнити між собою всіх цих жінок вже після п'ятої історії стає абсолютно нереальною задачею із кількома зірочками. Коли це були окремі історії в ФБ (а саме там я бачила левову частину їх вперше), то це була історія поміж всього, що можна побачити в ФБ під час скролу стрічки. Там і тоді вони чіпляли. Окремо кожна. Зібрані разом вони враз втратили щось своє власне, те саме особливе, що робило їх проникними, різними. Вкупі це стало скидатися на облігатне камлання над небіжчиком: заходиш в кімнату — там камлають, виходиш, робиш свої справи, проходить кілька годин, повертаєшся — там продовжують камлати на одній ноті одним тембром в тому ж ритмі. Тим не менш, нагадую, що у якості подарунку вестернам книга свою справу зробить. Жодна людина не прочитає то все залпом, а вихоплені пара історій таки можуть щось да показати. Зрештою, "5" за важливість, "1" за читабельність, в середньому — законні три зірочки. #Дафа_радить не читати, але дарувати.

? Космос - це тема, яка цікавить і дорослих, і дітей, як хлопчиків, так і дівчаток. Адже всі ми, хоча б раз задумувалися, а чи є життя на інших планетах??? А яке??? І чому земляни досі не встановили контакт з іншопланетними розумними істотами? ? Космокоти - досить цікава книга для сучасних дітей. У ній наукові факти поєднані з фантастикою, а реальні персонажі з вигаданими. Відчувається, що авторка цієї книги, Юлія Ілюха, явно надихалася історією першого українського космонавта Леоніда Каденюка. Справжній хлопчик Льоня, як і вигаданий котик Мурко, мав у житті найбільшу мрію - полетіти в космос. Як нам усім відомо, мрії мають здатність збуватися! Правда для цього необхідно пройти довгий і нелегкий шлях, не зупинитися на півдорозі і не здаватися... ? Тож як так сталося, що звичайний котик, житель однієї з київських багатоповерхівок, потрапив спочатку до Лос-Анджелеса, а вже звідти разом з американськими астронавтами полетів на Марс? Я не буду розкривати всі таємниці цієї книги, але натякну, що прихильникам еко-стилю життя, вона однозначно сподобається, а всім іншим ще раз нагадає, що планета у нас одна, вона - наш дім і іншої в нас немає. Та й не буде, з таким ставленням до природи... ? Ця книга надрукована на крейдованому папері, з великою кількістю кольорових ілюстрацій. Цікавою особливістю є зображення планети внизу кожної сторінки - Землі або Марса, в залежності від місця перебування головних героїв. Видавництво рекомендує її для дітей 7+ років, але на мою скромну думку, можна десь з 5+. Вона підійде для читання і обговорення з батьками, а також для самостійного читання, адже в ній досить крупний шрифт.

Якщо чесно, назва книги та оптимістична і дещо романтична обкладинка трохи сбивають з пантелику. Випадково натрапивши на цю книгу в книгарні, схопила її без вагань, адже дуже люблю вірші Юлії. Ця книга - перша прочитана мною її проза. Дебютна книга авторки. "Неболови" - збірка оповідань. Так чи інакше, тут є Харків. Він проскакує назвами вулиць, спогадами персонажів та околицями, станціями метро. Крім Міста, тут є люди. Зовсім звичайні, з сусідами алкоголіками, невдячними дітьми та "квартирними" питаннями. Вони борсаються в своєму житті, приймаючи рішення, або ні, стаючи кращими, або ні. Життєві історії, які зачіпають, змушують переживати або дратуватися, жаліти героїв чи радіти за них. Тут вже є війна і її герої. Тут є "ленінопад" та "бандерівці" (так, в Харкові!). Дивна суміш людей з абсолютно різними переконаннями чи й без них, але гарних, надихаючих - більше. Я могла б охарактеризувати книгу одним словом - "сумна", та якщо двома, та якщо двома, додам: "обнадійлива".