На днях дочитала збірку Григора Тютюнника. Однозначно продовжу серію "Неканонічний канон". Вважаю, українських авторів не просто варто знати, а ми саме маємо. У Тютюнника мова багата на файну полтавську говірку, гарні та не нудні описи природи. А через непростий особистий шлях герої прописані тонко, зі знанням психології. Деякі моменти - автобіографічні, і тут я вдячна видавництву за ключ до розуміння тексту на початку книги. Спойлерів в ньому немає, тому можна сміливо читати. Тож, раджу.

Читаючи цю книжку я зрозуміла, що повісті Тютюнника мені подобаються більше, ніж його коротка проза Облога і Климко однозначно нелегкі для читання морально, бо всі вмирають бляха муха, а от День мій суботній з повістей сподобалася мені найменше.Чоловік, котрий не знає, чого хоче, але не того, що має, бо воно йому не так. Ну таке воно якесь не знаю. Але стиль письма Тютюнника приємно читається. Навіть оповідання, котрі мене не сильно цікавили в процесі читання ("В сутінки", наприклад, де я майже нічого не розуміла, але вважаю це моїм промахом, бо, мабуть, ще не повністю вчитуюся в таку літературу) все одно читала на одному подиху

Збірка вкотре підтверджує авторську майстерність у зображенні простого, але такого багатогранного українського життя. З одного боку, ця книга — справжній скарб української літератури, а Григір Тютюнник — майстер слова, який вражає глибиною думок і реалістичністю. З іншого боку, після прочитання лишається важкий осад, адже більшість історій пронизані сумом і безвихіддю. Що мене особливо вразило — це те, як автор передає атмосферу українського села. Його герої настільки живі, що здається, ніби ти їх знаєш особисто. Тютюнник не просто пише про їхні будні, він занурює читача у їхні внутрішні переживання. Проте, інколи складалося враження, що він надто фокусується на негараздах, залишаючи мало простору для світла чи оптимізму. Що не сподобалося: 1. Песимістичність. Деякі оповідання залишають важке відчуття. Іноді бракувало хоча б натяку на позитив, надію на краще. 2. Одноманітність тем. У певний момент стає помітним, що багато творів зосереджуються на тих самих проблемах села, людської бідності й соціальної нерівності. Хотілося б більшої різноманітності. Загалом, це видання варте уваги, особливо для тих, хто цінує глибоку, змістовну прозу, яка змушує задуматися. Тютюнник — це голос української душі, і ця збірка ще раз нагадує про його винятковий талант.

Ця антологія є унікальною збіркою творів, що відображають драматичні події та випробування, які переживали українці під час війн ХХ століття. Вона охоплює різноманітні аспекти життя на фронті і в тилу, показуючи, як люди намагалися зберегти людяність і культурну спадщину навіть у найтяжчі часи. Упорядницею книги виступила Віра Агеєва — літературознавиця та лауреатка Шевченківської премії. Вона зібрала найяскравіші твори про війну від українських письменників ХХ століття. Тут є тексти Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинки, Миколи Хвильового, Олекси Слісаренка, Юрія Яновського, Івана Сенченка, Леоніда Первомайського, Григора Тютюнника. У передмові вона глибоко аналізує історичний і культурний контекст творів, що увійшли до антології. Віра Агеєва пише про те, як географічне розташування України зумовлює її постійні воєнні виклики. Агеєва акцентує увагу на тому, як дві світові війни пройшли через Україну вогняним смерчем, і цей досвід відображено у вітчизняній літературі. Вона підкреслює, що саме у воєнній українській прозі вдалося проговорити глибокі травми, заподіяні війною, і спробувати шукати відповіді на питання про причини терору і масштаби втрат. Передмова Агеєвої не тільки підготовлює читача до сприйняття складних тем, але й додає глибину розуміння контексту, в якому створювались ці твори. Вона допомагає побачити, як історичні події впливали на літературний процес і як письменники осмислювали воєнний досвід у своїх текстах. Чому варто читати цю книгу? Антологія передає атмосферу громадянської війни, червоного терору, гітлерівської навали та фашистської політики в Європі, демонструючи, як ці події позначилися на життях людей, зокрема на долях дітей війни. Ці твори сповнені глибоким болем травмами, які й досі резонують в українському суспільстві. Не можу мовчати, яка естетична це серія! Я маю всі три книги, вони схожі в оформленні: тканинна обкладинка, ляссе, якісний друк, але кожна й особлива дизайном, що вдало підкреслює тему збірок! Ця антологія – не просто збірка текстів про війну, це можливість зануритися у складну історію нашого народу, відчути весь спектр емоцій, які переживали наші предки, і зрозуміти, як війна вплинула на їхні життя. Читати такі книги зараз ще важче, але саме через жахіття, які відбуваються на території України сьогодні, ця антологія заслуговує на вашу увагу. Вона допоможе глибше зрозуміти, як війна впливає на людину та суспільство, і чому важливо пам’ятати про ці події.

" - У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе." Сюжет новели значною мірою автобіографічний зі славнозвісним любовним трикутником. Марфа-Михайло-Софія. Кожен з героїв знає про почуття один одного, але, тим не менш, кожен зберігає свої сім'ї і навіть в помислах не претендує на чуже щастя. Між двома жінками немає ревнощів, бо кожна з них розуміє, що їхнє кохання - то щось святе і неземне. Особливо зворушливі листи Михайла до дружини, які так "відчувала" саме Марфа, а не Софія ("...моя єдина у світі Соню ...", "Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму ..."). Саме вони і розкривають цілий всесвіт почуттів Михайла. Мабуть, саме почуття любові і є головним героєм новели, яка, власне, має й присвяту "Любові Всевишній присвячується" ...любові щирій, високій, такій, що приходить раз у тисячоліття, коли люди відчувають одне одного на відстані.

Перш за все, хочу сказати, як мені подобається ця серія книг! Оформлення самих сторінок та авторів, ця неймовірна й дуже приємна на дотик обкладинка – просто величезна любов! Ще до того, як я прочитала «Коли говорять гармати. Антологія української воєнної прози ХХ століття», я вже встигла придбати три книги з серії? Для даної антології Віра Агеєва підібрала найяскравіші твори про війну від українських письменників ХХ століття. Тут у нас Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Валер'яна Підмогильний, Григір Тютюнник, Григорій Косинка та інші. Кожен з їхніх текстів наповнений смутком, болем та глибокими травмами, які супроводжують українське суспільство й до сьогодні. Звісно ж, зараз читати такі книги складніше для нас, але саме через весь той жах, який відбувається на території України, ця антологія заслуговує на вашу увагу. Також поділюся декількома думками з різних творів: • Усе тут підлягало виміну, тільки не книжки. Ніякий штукар не виносив сюди цих рушіїв культури, бо й за цілий університет не дістав би картоплини. На базарному полі людський розум зазнав смертельної поразки від вікового свого перебійника — людського шлунка. («Третя революція», Валерʼян Підмогильний) • Хто не їв крадених кавунів, той пропаща людина навік; нема кращого кавуна, як той, що ви викотили з дідової Гусакової бакші, як нема кращого торгу, ніж торг із дідом Гусаком. («Кінчався вересень 1941 року», Іван Сенченко) • Війна. Вона йде по нашій землі, по нашій ниві. Як тяжко думати про це. А втім, шлях наш ніколи не був устелений квітами. Що ж, сподіватимемося, що й у цьому бою ми зуміємо вистояти. («Кінчався вересень 1941 року», Іван Сенченко) • Ви кажете, що все вже минуло. Але скажіть, чому мертві не хочуть умирати в нашій памʼяті? Чому вони хочуть жити в наших спогадах, у нашій душі? Навіщо це їм? Яким насінням засівають вони ту пустелю, що лишається по них в нашому серці? Я стомився від безплідної любові… («Шенбрунн», Леонід Первомайський)