На днях дочитала збірку Григора Тютюнника. Однозначно продовжу серію "Неканонічний канон". Вважаю, українських авторів не просто варто знати, а ми саме маємо.
У Тютюнника мова багата на файну полтавську говірку, гарні та не нудні описи природи. А через непростий особистий шлях герої прописані тонко, зі знанням психології. Деякі моменти - автобіографічні, і тут я вдячна видавництву за ключ до розуміння тексту на початку книги. Спойлерів в ньому немає, тому можна сміливо читати.
Тож, раджу.
Анонім
Читаючи цю книжку я зрозуміла, що повісті Тютюнника мені подобаються більше, ніж його коротка проза
Облога і Климко однозначно нелегкі для читання морально, бо всі вмирають бляха муха, а от День мій суботній з повістей сподобалася мені найменше.Чоловік, котрий не знає, чого хоче, але не того, що має, бо воно йому не так. Ну таке воно якесь не знаю.
Але стиль письма Тютюнника приємно читається. Навіть оповідання, котрі мене не сильно цікавили в процесі читання ("В сутінки", наприклад, де я майже нічого не розуміла, але вважаю це моїм промахом, бо, мабуть, ще не повністю вчитуюся в таку літературу) все одно читала на одному подиху
Анонім
Збірка вкотре підтверджує авторську майстерність у зображенні простого, але такого багатогранного українського життя.
З одного боку, ця книга — справжній скарб української літератури, а Григір Тютюнник — майстер слова, який вражає глибиною думок і реалістичністю. З іншого боку, після прочитання лишається важкий осад, адже більшість історій пронизані сумом і безвихіддю.
Що мене особливо вразило — це те, як автор передає атмосферу українського села. Його герої настільки живі, що здається, ніби ти їх знаєш особисто. Тютюнник не просто пише про їхні будні, він занурює читача у їхні внутрішні переживання. Проте, інколи складалося враження, що він надто фокусується на негараздах, залишаючи мало простору для світла чи оптимізму.
Що не сподобалося:
1. Песимістичність. Деякі оповідання залишають важке відчуття. Іноді бракувало хоча б натяку на позитив, надію на краще.
2. Одноманітність тем. У певний момент стає помітним, що багато творів зосереджуються на тих самих проблемах села, людської бідності й соціальної нерівності. Хотілося б більшої різноманітності.
Загалом, це видання варте уваги, особливо для тих, хто цінує глибоку, змістовну прозу, яка змушує задуматися. Тютюнник — це голос української душі, і ця збірка ще раз нагадує про його винятковий талант.
Анонім
