Григір Тютюнник

" - У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе."

Сюжет новели значною мірою автобіографічний зі славнозвісним любовним трикутником.
Марфа-Михайло-Софія.

Кожен з героїв знає про почуття один одного, але, тим не менш, кожен зберігає свої сім'ї і навіть в помислах не претендує на чуже щастя. Між двома жінками немає ревнощів, бо кожна з них розуміє, що їхнє кохання - то щось святе і неземне.

Особливо зворушливі листи Михайла до дружини, які так "відчувала" саме Марфа, а не Софія ("...моя єдина у світі Соню ...", "Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму ..."). Саме вони і розкривають цілий всесвіт почуттів Михайла. Мабуть, саме почуття любові і є головним героєм новели, яка, власне, має й присвяту "Любові Всевишній присвячується"

...любові щирій, високій, такій, що приходить раз у тисячоліття, коли люди відчувають одне одного на відстані.

Перш за все, хочу сказати, як мені подобається ця серія книг! Оформлення самих сторінок та авторів, ця неймовірна й дуже приємна на дотик обкладинка – просто величезна любов! Ще до того, як я прочитала «Коли говорять гармати. Антологія української воєнної прози ХХ століття», я вже встигла придбати три книги з серії💭

Для даної антології Віра Агеєва підібрала найяскравіші твори про війну від українських письменників ХХ століття. Тут у нас Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Валер'яна Підмогильний, Григір Тютюнник, Григорій Косинка та інші.

Кожен з їхніх текстів наповнений смутком, болем та глибокими травмами, які супроводжують українське суспільство й до сьогодні. Звісно ж, зараз читати такі книги складніше для нас, але саме через весь той жах, який відбувається на території України, ця антологія заслуговує на вашу увагу.

Також поділюся декількома думками з різних творів:

• Усе тут підлягало виміну, тільки не книжки. Ніякий штукар не виносив сюди цих рушіїв культури, бо й за цілий університет не дістав би картоплини. На базарному полі людський розум зазнав смертельної поразки від вікового свого перебійника — людського шлунка. («Третя революція», Валерʼян Підмогильний)

• Хто не їв крадених кавунів, той пропаща людина навік; нема кращого кавуна, як той, що ви викотили з дідової Гусакової бакші, як нема кращого торгу, ніж торг із дідом Гусаком. («Кінчався вересень 1941 року», Іван Сенченко)

• Війна. Вона йде по нашій землі, по нашій ниві. Як тяжко думати про це. А втім, шлях наш ніколи не був устелений квітами. Що ж, сподіватимемося, що й у цьому бою ми зуміємо вистояти. («Кінчався вересень 1941 року», Іван Сенченко)

• Ви кажете, що все вже минуло. Але скажіть, чому мертві не хочуть умирати в нашій памʼяті? Чому вони хочуть жити в наших спогадах, у нашій душі? Навіщо це їм? Яким насінням засівають вони ту пустелю, що лишається по них в нашому серці? Я стомився від безплідної любові… («Шенбрунн», Леонід Первомайський)