Донато Каррізі

💭Люди гадають, буцімто певні драми завжди відбуваються якось особ-ливо. А насправді найгірше відбувається саме так, майже буденно.

Ну всьоооо! Це кінець…цей автор стає офіційно моїм улюбленим!

Це книга, яка тримає в напрузі до останньої сторінки, а фінал просто вибиває землю з-під ніг. Донато Каррізі вкотре доводить, що майстерно володіє мистецтвом психологічного трилера, змушуючи читача не просто стежити за подіями, а й сумніватися у власних припущеннях.

Хто такий Володар тіні? Відповідь на це питання мене приголомшила. Так, десь у підсвідомості почали з’являтися здогадки, але я вперто не хотіла в це вірити. Каррізі вміло грається з очікуваннями, змушуючи нас довіряти неправдивим дороговказам, лише для того, щоб наприкінці залишити в абсолютному шоці.

Зникнення трирічного хлопчика додає історії ще більше жаху. Дитина просто зникає без сліду, і це стає одним із ключових елементів розслідування. Чим далі заходить історія, тим більше темних таємниць випливає на поверхню, і вони виявляються значно страшнішими, ніж здавалося спочатку.

Атмосфера – темна, гнітюча, просякнута невидимою загрозою. Окремий пласт сюжету – наркотики, які тут є не просто деталлю, а важливим фактором у розслідуванні. Вони розкривають справжню суть деяких персонажів і показують, наскільки глибоко вкорінене зло.

Читається на одному подиху, адже з кожним розділом напруження лише наростає. Якщо ви любите трилери, які не просто лякають, а ще й змушують аналізувати, Володар тіні точно вартий уваги.

Донато Каррізі знову майстерно заплітає павутину таємниць, у яку легко потрапити, але важко виплутатися. «Ловець тіні» — це не просто трилер, а справжній лабіринт, де кожен поворот може привести до істини або ще більшої омани.

З перших сторінок сюжет тримає в напрузі: серійний убивця полює на пари, та слідство ускладнюється тим, що межа між добром і злом тут майже стерта. Хто справжній ловець, а хто здобич? Відповідь змінюється разом із розвитком подій. Водночас у романі звучить глибока тема роздвоєння особистості — герої носять у собі тіні минулого, дитячі травми, які визначають їхні вчинки.

Окремо варто згадати Рим — не просто місце дії, а повноцінного персонажа. Його історія, вузькі вулички, сакральні місця і таємниці гармонійно вплетені в сюжет. Каррізі майстерно використовує релігійні мотиви, які надають історії ще більшої глибини, створюючи атмосферу, що балансує між містикою і психологічним трилером.

Фінал приголомшує — він не просто неочікуваний, а змушує переглянути все, що здавалося очевидним. «Ловець тіні» — це книга, яка змушує сумніватися в очевидному, переосмислювати мотиви персонажів і до останньої сторінки гадати, хто ж насправді тягне за ниточки в цій смертельній грі.

Каррізі, для мене, завжди безпрограшний варіант. "Людина в лабіринті" це вчергове підтвердила.

Сказати, що мені сподобалось, це нічого не сказати. Я боялась, що через невеликий об'єм книжки сюжет не встигне розкритися на 100%, але мої хвилювання виявились марними.

Каррізі вкотре грав з розумом читача, заплутуючи та вводячи в оману. Я знову перечитувала останні розділи, бо не була певна, що все правильно зрозуміла.

Мені не вистачило Міли, я здогадувалась де вона, але сподівалась, що жінка з'явиться раніше. Проте розв'язка не те, що здивувала, а шокувала 😶

Проти другої частини - "Людина в лабіринті" виграє. Не було зайвих деталей та відволікаючих маневрів.

Каррізі однозначно у ТОПі моїх улюблених авторів. Адже його сюжети це поєднання класичних розслідувань та загравань з розумом читача. Варто пам'ятати, що у сюжетах Каррізі нічого не відбувається просто так, а у фіналі все може перевернутися з ніг на голову 😉

Нашіптувач — Донато Каррізі
5😳/5😳

Ця книга ввела мене в справжній шок! Скільки тут сюжетних поворотів! Коли щось траплялося, я думала, що вже гірше бути не може, але ні — автор щоразу дивував ще більше.

Ця книга тримала мене в такій напрузі, що я вже й не пам’ятаю, коли востаннє була настільки шокована. Деколи впадала в ступор, а інколи навіть відкладала книгу, бо не могла вкласти в голові все, що там відбувалося. Історія прописана просто неймовірно — аж мурашки по шкірі! А історія Міли просто 😱😱😱

Я давно придивлялася до цієї книги, і єдине, про що шкодую, — що не прочитала її раніше. Обов’язково читатиму продовження, адже дуже цікаво, як пише цей автор і що буде далі.

Не люблю коли залишаються питання і треба задовольнятись тим, що є. Мої деякі теорії були цікавіші. Дам все-таки шанс цій серії. Може, відповіді будуть у продовженні.
Як так... Це той же автор, що написав і "Дівчину в тумані"

Якби не спільне читання, мабуть, і не дочитала книгу. Це було наче детектив з елементами фантастики. Читач, як і професійний дитячий психолог-гіпнотизер, плутається де події відбуваються насправді, а де "матриця". Я таке не люблю. Не люблю, коли додаються важливі події головного героя з минулого, які не згадувались у першій книзі: таємна спілка гіпнотизерів, герой ще підлітком брав участь у телепатії. Так, в книзі й таке є і не тільки... Це суто на любителя. В кінці був цікавий саспенс і автор читача заманює на прочитання третьої книги. Але немає гарантії, що відповіді ми отримуємо або вони можуть бути ще фантастичнішими, ніж у цій книзі

500+ стр для детективу це очевидно забагато. Спочатку книга здавалася нудною, нелогічною й ввела в нечитун. Десь після 200 стр події почали набирати обертів й я навіть зацікавилася сюжетом, але героїв відштовхували протягом всієї книги.
Ґоран дуже дивний гг, і його манера висловлюватися бісила🙄 вона була дуже штучна й незрозуміла.
Не сподобалося як з Міли — найкращої за своєю спеціальністю (що було сказано на початку) зробили сіру мишку яка боїться і слово сказати, а потім та різко стала мега-проникливою і вгадувала винних на раз-два (автор вирішив, що читачу не потрібно показувати яким чином вона дійшла до своїх умовиводів)🤡
Наявність недо-лл хоч трішки й обумовлена фіналом, але все одно виникало враження, що вона більше для галочки й не має під собою ні підґрунтя, ні смислового навантаження

Сама історія складається з купи мікророзслідувань, під час яких сюжет несеться зі скаженою швидкістю і ти просто не розумієш, що зараз відбулося.. Перерви між всім цим робляться задля того, щоб вкинути якийсь великий й зовсім непотрібний для розвитку подій факт (під час читання якого ти знову губишся й забуваєш до чого це було сказано).

Ця книга аж перегружена «несподіваними» поворотами. Ближче до кінця, події мене вже не дивували, а їх кількість скоріше обурювала. Я втомилася офігівати, тому очікуваного вау ефекту не відбулося; виникало лише одне запитання «ну куди ще більше?».

Моменти з гіпнозом та зверненням до медіума наче взяті з книги іншого жанру.

Окремо хочу виділити чи то дивна манера написання твору, чи то погану роботу перекладача, але дуже часто речення були дивно побудовані… (конструкції з використанням «вона б/ зробили б» і тому подібні інколи збивали)

Цікаво, але якось у Каррізі стає все одноманітно, це тільки моя думка.

Цікаве продовження, Каррізі важко з кимось сплутати, у нього свій стиль.

Каррізі однозначно талант, в мене до нього двояке ставлення, наче і нічого особливого, а я постійно беру його книги до рук.

Книга залишила гірке враження. Персонажі тут виглядають як бліді відголоски вже знайомих образів, сюжет загалом схожий на попередній, і, звісно, гіпноз, якого тут занадто багато. Та навіть цього було б достатньо, якби не фінал, або, точніше, його відсутність. Немає нічого гіршого для трилера, ніж завершення без відповіді. Таке закінчення викликає відчуття роздратування і розчарування, адже так і не дізнаєшся, чим же все завершилося. Після прочитання я відчуваю втому від подібних історій.

Ух…це історія, яка змушує затамувати подих, плутає сліди та постійно змушує сумніватися в реальності того, що відбувається. Це не просто трилер, а психологічна гра, в якій кожен хід може виявитися фатальним.

Головний герой, психіатр П’єтро Джербер, спеціалізується на гіпнозі та роботі з дітьми, що пережили травматичний досвід. Його нова пацієнтка, жінка, на ім'я Ханна, колись була дитиною, яку виховували за жорсткими правилами: не довіряти нікому, ніколи не розмовляти з незнайомцями й завжди пам’ятати, що її дім — це не безпечне місце. Але чому? Що вона пережила, і що саме приховує її пам’ять?

Каррізі майстерно вибудовує напругу, поволі розкриваючи таємниці дитячих спогадів Ханни. Оповідь тримає в постійному напруженні, змушуючи шукати відповіді разом із головним героєм. Кожна нова деталь лише заплутує ситуацію, змушуючи читача ставити під сумнів усе, що він знає про правду та пам’ять.
Книга моторошна, адже автор грає на найтонших страхах: дитячі жахи, які переслідують у дорослому житті, невидимі загрози, що можуть причаїтися будь-де, і, звісно, загадковий дім, який приховує більше, ніж здається на перший погляд.

Автор чудово створює атмосферу неспокою та невизначеності, де навіть власні спогади можуть виявитися пасткою.
Якщо ви любите трилери, що занурюють у психологічні лабіринти, книга стане для вас ідеальним вибором. Заплутаний сюжет, несподівані повороти та моторошна атмосфера — ось три складові, які роблять цей твір справжньою знахідкою для любителів інтригуючих історій.