Донато Каррізі

Дуже сподобалась ця частина, коли сюжет переплітається з іншими улюбленими авторами: Саймоном Бекетт та Тесс Геррітсен, це щось! Донато Каррізі ідеально зʼєднав цих авторів у своєму чудовому детективі із усіх, що поки що я читала! Тому 10!

Книгу можна описати кількома словами: От же ж трясця!

Автор дуже чітко відчуває ритм оповіді: щойно читач на дрібоньку розслабляється, він майстерно підкидає у сюжет щось таке, від чого серце калатає і жижки трусяться.

💭Люди гадають, буцімто певні драми завжди відбуваються якось особ-ливо. А насправді найгірше відбувається саме так, майже буденно.

Ну всьоооо! Це кінець…цей автор стає офіційно моїм улюбленим!

Це книга, яка тримає в напрузі до останньої сторінки, а фінал просто вибиває землю з-під ніг. Донато Каррізі вкотре доводить, що майстерно володіє мистецтвом психологічного трилера, змушуючи читача не просто стежити за подіями, а й сумніватися у власних припущеннях.

Хто такий Володар тіні? Відповідь на це питання мене приголомшила. Так, десь у підсвідомості почали з’являтися здогадки, але я вперто не хотіла в це вірити. Каррізі вміло грається з очікуваннями, змушуючи нас довіряти неправдивим дороговказам, лише для того, щоб наприкінці залишити в абсолютному шоці.

Зникнення трирічного хлопчика додає історії ще більше жаху. Дитина просто зникає без сліду, і це стає одним із ключових елементів розслідування. Чим далі заходить історія, тим більше темних таємниць випливає на поверхню, і вони виявляються значно страшнішими, ніж здавалося спочатку.

Атмосфера – темна, гнітюча, просякнута невидимою загрозою. Окремий пласт сюжету – наркотики, які тут є не просто деталлю, а важливим фактором у розслідуванні. Вони розкривають справжню суть деяких персонажів і показують, наскільки глибоко вкорінене зло.

Читається на одному подиху, адже з кожним розділом напруження лише наростає. Якщо ви любите трилери, які не просто лякають, а ще й змушують аналізувати, Володар тіні точно вартий уваги.

Донато Каррізі знову майстерно заплітає павутину таємниць, у яку легко потрапити, але важко виплутатися. «Ловець тіні» — це не просто трилер, а справжній лабіринт, де кожен поворот може привести до істини або ще більшої омани.

З перших сторінок сюжет тримає в напрузі: серійний убивця полює на пари, та слідство ускладнюється тим, що межа між добром і злом тут майже стерта. Хто справжній ловець, а хто здобич? Відповідь змінюється разом із розвитком подій. Водночас у романі звучить глибока тема роздвоєння особистості — герої носять у собі тіні минулого, дитячі травми, які визначають їхні вчинки.

Окремо варто згадати Рим — не просто місце дії, а повноцінного персонажа. Його історія, вузькі вулички, сакральні місця і таємниці гармонійно вплетені в сюжет. Каррізі майстерно використовує релігійні мотиви, які надають історії ще більшої глибини, створюючи атмосферу, що балансує між містикою і психологічним трилером.

Фінал приголомшує — він не просто неочікуваний, а змушує переглянути все, що здавалося очевидним. «Ловець тіні» — це книга, яка змушує сумніватися в очевидному, переосмислювати мотиви персонажів і до останньої сторінки гадати, хто ж насправді тягне за ниточки в цій смертельній грі.

Каррізі, для мене, завжди безпрограшний варіант. "Людина в лабіринті" це вчергове підтвердила.

Сказати, що мені сподобалось, це нічого не сказати. Я боялась, що через невеликий об'єм книжки сюжет не встигне розкритися на 100%, але мої хвилювання виявились марними.

Каррізі вкотре грав з розумом читача, заплутуючи та вводячи в оману. Я знову перечитувала останні розділи, бо не була певна, що все правильно зрозуміла.

Мені не вистачило Міли, я здогадувалась де вона, але сподівалась, що жінка з'явиться раніше. Проте розв'язка не те, що здивувала, а шокувала 😶

Проти другої частини - "Людина в лабіринті" виграє. Не було зайвих деталей та відволікаючих маневрів.

Каррізі однозначно у ТОПі моїх улюблених авторів. Адже його сюжети це поєднання класичних розслідувань та загравань з розумом читача. Варто пам'ятати, що у сюжетах Каррізі нічого не відбувається просто так, а у фіналі все може перевернутися з ніг на голову 😉

Нашіптувач — Донато Каррізі
5😳/5😳

Ця книга ввела мене в справжній шок! Скільки тут сюжетних поворотів! Коли щось траплялося, я думала, що вже гірше бути не може, але ні — автор щоразу дивував ще більше.

Ця книга тримала мене в такій напрузі, що я вже й не пам’ятаю, коли востаннє була настільки шокована. Деколи впадала в ступор, а інколи навіть відкладала книгу, бо не могла вкласти в голові все, що там відбувалося. Історія прописана просто неймовірно — аж мурашки по шкірі! А історія Міли просто 😱😱😱

Я давно придивлялася до цієї книги, і єдине, про що шкодую, — що не прочитала її раніше. Обов’язково читатиму продовження, адже дуже цікаво, як пише цей автор і що буде далі.

Не люблю коли залишаються питання і треба задовольнятись тим, що є. Мої деякі теорії були цікавіші. Дам все-таки шанс цій серії. Може, відповіді будуть у продовженні.
Як так... Це той же автор, що написав і "Дівчину в тумані"

Якби не спільне читання, мабуть, і не дочитала книгу. Це було наче детектив з елементами фантастики. Читач, як і професійний дитячий психолог-гіпнотизер, плутається де події відбуваються насправді, а де "матриця". Я таке не люблю. Не люблю, коли додаються важливі події головного героя з минулого, які не згадувались у першій книзі: таємна спілка гіпнотизерів, герой ще підлітком брав участь у телепатії. Так, в книзі й таке є і не тільки... Це суто на любителя. В кінці був цікавий саспенс і автор читача заманює на прочитання третьої книги. Але немає гарантії, що відповіді ми отримуємо або вони можуть бути ще фантастичнішими, ніж у цій книзі

500+ стр для детективу це очевидно забагато. Спочатку книга здавалася нудною, нелогічною й ввела в нечитун. Десь після 200 стр події почали набирати обертів й я навіть зацікавилася сюжетом, але героїв відштовхували протягом всієї книги.
Ґоран дуже дивний гг, і його манера висловлюватися бісила🙄 вона була дуже штучна й незрозуміла.
Не сподобалося як з Міли — найкращої за своєю спеціальністю (що було сказано на початку) зробили сіру мишку яка боїться і слово сказати, а потім та різко стала мега-проникливою і вгадувала винних на раз-два (автор вирішив, що читачу не потрібно показувати яким чином вона дійшла до своїх умовиводів)🤡
Наявність недо-лл хоч трішки й обумовлена фіналом, але все одно виникало враження, що вона більше для галочки й не має під собою ні підґрунтя, ні смислового навантаження

Сама історія складається з купи мікророзслідувань, під час яких сюжет несеться зі скаженою швидкістю і ти просто не розумієш, що зараз відбулося.. Перерви між всім цим робляться задля того, щоб вкинути якийсь великий й зовсім непотрібний для розвитку подій факт (під час читання якого ти знову губишся й забуваєш до чого це було сказано).

Ця книга аж перегружена «несподіваними» поворотами. Ближче до кінця, події мене вже не дивували, а їх кількість скоріше обурювала. Я втомилася офігівати, тому очікуваного вау ефекту не відбулося; виникало лише одне запитання «ну куди ще більше?».

Моменти з гіпнозом та зверненням до медіума наче взяті з книги іншого жанру.

Окремо хочу виділити чи то дивна манера написання твору, чи то погану роботу перекладача, але дуже часто речення були дивно побудовані… (конструкції з використанням «вона б/ зробили б» і тому подібні інколи збивали)

Цікаво, але якось у Каррізі стає все одноманітно, це тільки моя думка.

Цікаве продовження, Каррізі важко з кимось сплутати, у нього свій стиль.

Каррізі однозначно талант, в мене до нього двояке ставлення, наче і нічого особливого, а я постійно беру його книги до рук.