До читання цієї книги я підійшла серйозно і вирішила спочатку прочитати "Девіда Копперфілда" Ч. Діккенса, бо авторка надихалася цим твором, а я хотіла побачити всі паралелі, хай вони навіть будуть більш осучасненні. Історія Деймона, в саме так звуть нашого героя, розпочнеться на брудній підлозі ванної кімнати, де він буде намагатися зробити перші подихи поряд з обдовбаною матір'ю. Не надто радісний початок не надто радісного життя. Мені завжди боляче читати про складне дитинство, дітей покинутих напризволяще і дитячі залежності, тому цю книгу я читала дозовано. Але це була історія не лише Деймона. Це був історичний зріз тогочасної провінційної Америки. Не шукайте в книзі гламур великих міст, це сільська місцевість де діти збирають тютюн, підробляють на звалищах, а переважна більшість дорослих травмована на шахтах і міцно сидить на опіатах. В цій історії багато нар*отиків і багато бруду. Не найулюбленіші мої теми в книгах, але мене так захопила історія Деймона, що я не могла перестати думати про неї. У авторки не легка проза, але читати текст було приємно попри неприємні теми. Я не думаю, що цю книгу варто прочитати всім, але якщо вам подобаються історії про непросте життя, то прочитайте "Мідноголового Демона".

? «Диво життя: починаєш його ні з чим, закінчуєш теж ні з чим, але в процесі примудряєшся бозна-скільки витратити». ? Минулої зими я спеціально прочитала «Девіда Копперфілда», щоб цього року взятися за «Мідноголового демона». Він заінтригував кількістю як гарних відгуків від читачів, які, можливо, не знають або не читали оригінальну роботу Діккенса, так і дуже високою оцінкою точно знайомих з нею критиків. Адже це прямий і очевидний ретелінг, який з гордістю заявляє про це своєю назвою (David Copperfield -> Demon Copperhead). Звісно, мені було дуже цікаво, як авторка переосмислила класичний твір і що такого привнесла в канонічну історію, чим викликала всеохопну підтримку і захоплення. Що ж, тепер я розумію критиків. Я оцінила Мідноголового вище ніж діккенського Копперфілда. Довго вагалася щодо цього, бо роман стовідсотково слідує сюжетом оригіналу, а тому його не можна хвалити за багатогранність, широкість історії і за її несподівані, але органічні повороти, які викликають дуже емоційну реакцію. Але навіть так я не можу звинуватити Кінґсолвер в розігріванні Чарльзових начос. Під час читання я все більше і більше помічала, скільки нового авторка привнесла в історію. Найочевидніше — це, звісно, сучасність. Події Демона відбуваються в дев’яностих, і письменниця дуже якісно адаптувала персонажів і події під новий час і нову американську географію. Сеттінг хоч і далекий, але все ж більш зрозумілий і близький, ніж вікторіанська Англія. Із часової зміни органічно витікає й інша — загальний тон роману зсунувся з досить романтичного до більш тверезого, реалістичного і з тим гнітючого. До того ж Кінґсолвер додає до вже існуючого котла висвітлюваних проблем нову — опіоїдну кризу в США, яка виступає потужним каталізатором для нещасть героїв. Це робить історію складнішою та цікавішою, але водночас важчою й страшнішою (а з жахами і у Діккенса проблем не було). Все вищезазначене перетікає в більш глибоких і неоднозначних персонажів. Порівнювати кожного з них зі своїми класичними двійниками було неймовірно цікаво. Протагоніст Деймон, наприклад, більш озлоблений і гострий, ніж його прототип, і для мене це перевага, адже в оригіналі Девід був занадто милий і романтизований. Мідноголовий Демон, як на мене, краще репрезентує дитину своєї долі. Авторка також надає набагато більше індивідуальності жіночим персонажам: Дорі та Агнес (вибачте, я відмовляюсь називати її Аґнус) отримують у рімейку вагу й глибину, чого не вистачало їх досить однобоким та ідеалізованим образам. Також значно більше «екранного часу» отримує тітка Джун, беручи на себе роль яка класично належала герою-чоловікові. Зазначу, що жертвами цього перенесення фокуса стали Урія Гіп (тут Тягач) та Маккоби. Антагоністичність Ураї тут зрозуміла з першої його появи. А Маккоби просто залишились на задвірках сюжету без того співчуття, яким нагородив їх Діккенс. Втім, всі ці рішення видались мені виправданими, і тільки одне засмутило, а саме нетверезість Гаммера в одній з найважливіших сцен роману. Авторка дозволила Томмі залишитися «ангелом», хорошим без відтінків сірого, і я б дуже хотіла, щоб цей привілей поширився і на кузена Еммі. «Мідноголовий демон» дійсно виявився твором найвищої якості. Він відмінно працює і у зв‘язці з «Девідом Копперфілдом», і як самостійна історія для тих, хто про цей зв‘язок не знає чи не читав оригінал. Ідеальна цеглина для зимових вечорів, якщо ви, як я, обожнюєте кмітливих і травмованих хлопців з трейлерів. ? Вайби й асоціації: Macklemore & Ryan Lewis — Kevin (feat. Leon Bridges), «Ґрона гніву» Стейнбека

Це урок мені на майбутнє не купувати книги за обкладинкою. Оформлення і зріз бомбезні та історія ну зовсім не моя, ледь подужала за 2 тижні. Дуже похмура історія про хлопчика сироту, якому дуже не пощастило в житті. Мені як мамі дуже тяжко було її читати. Наскільки соцслужби жахливо виконують свою роботу. Дуже широко розкрита тема наркозалежності в Америці. Вражала така доступність речовин підліткам і невтручання дорослих. Враження у мене тільки негативні, рекомендувати книгу не буду нікому

Читала поспіль дві книги - Demon Copperhead Барбари Кінгсолвер після David Copperfield Чарльза Діккенса. Мене одразу збентежила й навіть роздратувала співзвучність назв та пряма паралель сюжетних ліній і персонажів. Це виглядало майже як плагіат, особливо стосовно книги, яка зараз сприймається трохи наївною. Але згодом я примирилась з цим постмодерністським прийомом. Роман вражає кількістю деталей, емоційним зануренням та щирою емпатією до персонажів. Авторка не моралізує й не намагається спеціально вичавлювати сльози зі страждань героїв. Найцінніше для мене - те, що ця емпатія поширюється не лише на окремих людей, а й на ціле середовище, на село як соціальний і навіть історичний прошарок. Місцями оповідь нагадувала тред із твіттера: «Романтизуєте село? Тримайте найбільш кріпові історії з мого села». І саме ця відвертість втягувала настільки, що я зачитувалась по десять розділів поспіль (спойлер: вони невеликі). Звісно, було відчуття передбачуваності: сюжетні лінії майже повністю збігаються з Діккенсом, і приблизно зрозуміло, куди все йде. На хвилі обговорень нової частини «Голодних ігор» іронізую, що Демон нагадує альтернативну історію 12 дистрикту, тільки перенесену в нашу реальність. Це такі собі «Голодні ігри» у Кентуккі

«Тут варто пам'ятати головне: повторних спроб не буває, життя - це тільки чистовик.» Це історія не просто про життя і страждання мідноголового хлопчика на ім’я Деймон, а про тих, хто вижив, і про тих, кому не вдалося. Головний герой і оповідач – сам Демон, але ця розповідь охоплює набагато більше, ніж його особистий досвід. Події розгортаються у невеличкому окрузі Лі на заході США, де кожен – від дитини до старого – бореться за своє місце під сонцем. Хтось покладається на кохання, сподіваючись, що воно допоможе вибратись із злиднів; хтось бере на "виховання" прийомних дітей заради грошей і безкоштовної робочої сили; хтось гарує за копійки, аби мати хоч якісь кошти за душею; хтось, свідомо чи несвідомо, йде шляхом залежності і саморуйнування. Але всі вони – по-своєму – борються за життя. «Мідноголовий демон» порушує багато важливих тем. Але для мене найгучніше прозвучало питання вибору. Чи розуміємо ми, що наші рішення безпосередньо впливають на те, як розвернеться наше життя, а можливо й життя інших? Йдеться, звісно, не про те, купити чи ні, жуйку на касі, а про дещо важливіше: батьківство, дружбу, любов. Багато уваги в книзі приділено саме темі батьківства та втраченого дитинства. Діти, які почуваються покинутими, навіть коли їхні рідні живі й здорові; діти, які змушені бути приймаками через вибори своїх батьків; діти, які занадто рано подорослішали і стали батьками для власних батьків. Так само це питання вибору і відповідальності авторка ставить працівникам соціальних служб, які мали б допомагати, але яким глибоко начхати. Щодо Демона, то на його шляху було багато каміння, багато падінь і поворотів не туди, але все ж він обрав пройти цей шлях, яким би важким він не був. Книжка велика, важка, вона мені йшла найдовше і найважче з останніх прочитаних. Проте вона варта усіх емоцій і всього часу, які я їй присвятила ❤️‍?

Наркотики - зло. Отак двома словами можна описати цю книгу, якщо не вдаватися в подробиці. Наркотики супроводжували Деймона усе його дитинство та юність, були невід'ємною його частиною. Як і голод, і злидні. А ще - самотність і відсутність можливості покластися в цьому житті хоч на когось, окрім себе. Барбара Кінґсолвер прекрасно описала, в яку глибоку яму може завести людину вживання наркотиків і відсутність уваги до дітей з боку дорослих. Головний герой - той самий Мідноголовий Демон - прекрасний варіант персонажу, якого читач водночас любить і якому співчуваємо, але в той же час і засуджує. Тим не менш, книга залишила по собі відчуття, ніби чогось не вистачило ? Кінцівка мене чомусь розчарувала, хоч якби вона була інакшою, я б теж засмутилась. І явно є якісь локальні контексти, які мені не до кінця зрозумілі. Однак це значно краща книга за переважну більшість з тих книг, що були нагороджені різними преміями, які я читала

Ох, ну це книга, яка не залишить вас байдужими. Я дуже емпатична та ненавиджу несправедливість, тому деякі моменти дались мені непросто. Місцями дуже боляче (більшу частину книги), місцями смішно, інколи головний герой дратував своїми рішеннями (але що ви хотіли від підлітка без сімʼї та правильного прикладу?), але в кінці книга залишила дуже приємний післясмак та логічну, завершену історію. Окреме задоволення — стиль написання авторки, це щось, давно я так не насолоджувалась текстом. І український переклад (!) — це вау, дуже влучні вислови та оберти. Не знаю чи перечитаю я її колись, але в моїй бібліотеці для неї точно є місце ❤️

Особисто для мене це була дууууууууууже нудна, довга книжка, яку я ледь дочитала, бо то жах. Ці нудотні описи наркоманії, ломок, бідності і безвиході. Просто може загнати в депресію. Але ж, на смак і колір фломастери різні.