«Баби-онучки» — це книжка, що веде додому. До порога хати, де пахне сушеними паперівками, а вишиті подушки вкриті мереживною накидкою. До бабиного слова і рідної мови.

Усі тексти звучать по-різному — поліською, подільською, бойківською, слобожанською та іншими діалектами України. Та всі вони — про досвід, який героїні цієї збірки змогли пронести через десятиліття, голод, втрати, війну й нові загрози. У час нинішньої російської агресії ці історії звучать як голос спільної пам’яті, але, найголовніше — як опора і сила, що допомагають нам усім вистояти сьогодні.

Про що ця книжка?

• 32 різножанрові історії — художні оповідки, спогади, молитва; тут і дорослі казки, і дитяча, і навіть верлібр тощо. Всі написані діалектами — Полісся, Гуцульщини, Покуття, Бойківщини, Слобожанщини, Поділля, Криму та інших етнорегіонів України.
• Жіночий досвід поколінь, де жінки стають тими, хто передає, і тими, хто приймає.
• Культурна мапа України, створена не архівами, а живими голосами.

«Баби-онучки» — це художня збірка, написана говірками з різних куточків України, у яких ми всі впізнаємо знайомі інтонації, улюблені слова, запахи й спогади про свій дім. Тут бабусі ліплять пироги «по-миргородськи», варять мамалигу в чавунчику, печуть пляцки за переписами з пожовклих зошитів, а найперше — хвилюються, аби всі були ситі. А коли все впорано, сідають на ґанку й починають говорити: про роботу на станції й розвантажені вагони, про те, як голодували, вишивали маленьким хрестиком, садили цибулю, молилися за життя, проживали війну, починали все спочатку знову і знову. Бо треба жити. Жити так, шоб аж вогóнь під ногáми горі́в.

Слова, як пацьорки, — фіґлі, більонкий, оброді́тиса, бинда, жужалка, минута, теперка, рундук, хвартух, времня, ґаблі, нашинський, хранити — слова, що переходять від баби до онучки, як тонка невидима нитка, що тягнеться з прадавніх віків аж дотепер. Мова як оберіг, мова як спільність, мова як дар і як тиха відповідь на одвічне запитання: «А чія ти?».