Її осяйне прокляття

Написати хороший приквел – задача не з простих. Тому що переважно за читання приквелів беруться після основної історії, тож відкараскатися від певних очікувань дуже важко. Таким чином на автора завжди лягає подвійна задача: створити не менш цікаву гілку розповіді та майстерно припасувати її до сюжету.

Минуле Райками, мачухи Шіорі, яку ми зустрічаємо одразу в першій частині дилогії «Шість багряних журавлів» окреслило низку питань, на які спрагло хотілося отримати відповідь: що зробило її чудовиськом? якою вона була, коли звалася Чаннарі? яким чином перлина дракона опинилася в неї?

«Її осяйне прокляття» дає відповідь на всі ці питання 🙌🏻 І навіть більше. Повноцінно дає можливість побачити душу Чаннарі за її зміїним обличчям.

💭 «Коли я була молодшою, то бажала втекти від свого прокляття […] А тепер, коли я виросла, маю інше бажання. Таємне, поховане так глибоко, що я не насмілююся промовити його вголос.
Я бажаю, щоб мене покохали. Хтось, хто гляне мені у вічі без страху чи жалощів. Хто забере самотність, витравлену в моєму серці, щоб я дізналася, як це — коли тебе люблять».

Любовна лінія тут далеко не в центрі. Адже першочергово увагу прикуто до стосунків Чаннарі з її сестрою Ваною. Однак все ж тема кохання тут теж присутня і те, як авторка її подала, – це 💔 Особливо, коли в тебе в голові починають складатися всі пазлики, як події приквелу цього напрямку вплинули на основну історію.

💭 «Люди розповідають, що ти схожа на демоницю. Для них так воно і є. Я кажу, що в тебе гарний голос. Тож і для мене — так воно і є. Але річ у тім, що ти — нечутлива до отрут дівчина-змія. То чого ж дозволяєш отруйним словам дошкуляти собі?»

Момент прийняття себе тут теж один з ключових. Як на мене, авторка змогла з хистом змалювати всі болючі зупинки, які Чаннарі пройшла на шляху до того, щоб стати Райкамою.

Для мене це той випадок, коли приквел навіть перевершив основну історію. АЛЕ! Я наполегливо рекомендую не читати його відокремлено, а знайомитися виключно після читання дилогії. Повірте, таким чином що історія Чаннарі, що основна дилогія будуть сприйматися цілісніше та щемкіше.

Дитяча казка, але вже і трішки жорстокості. В порівнянні з дилогією з цього ж всесвіту, тут більше деталізації якихось подій.
Якщо читати журавлів першими, то трішки розмивається цікавість до фіналу цієї історії. Якщо взяти навпаки, то змажеться фінал там)
Книжка класна

Намагаюся зібрати всі думки до купи, щоб розповісти вам, яка це неймовірна історія про сестринство, родину (не завжди по крові) та бажання, яка зачіпає у твоїй душі кожну струну, кожну емоцію, яка змушує колупати цю рану, не даючи їй загоїтися.

Я знала, що стиль Лім мені сподобається. Я не завжди люблю її сюжетні повороти (особливо в першій дилогії), але те, як авторка вміє розповідати історії, наче казки, в яких немає суто хороших чи поганих людей – безцінно.

І «Її осяйне прокляття» саме про це: ти не раз замислишся, чий бік захищаєш, не раз піддасишся сумнівам, не раз замислишся про те, яке бажання варто загадати та чи варто воно того…

У мене досі болить душа за Чанні, за Вану, за Хокдзу, за людей, яких погубила магія, що не повинна була опинитися на землі.

Книжка дуже багатогранна. Іноді я згадувала про це, а іноді, в гонитві за щасливим фіналом, забувала читати між рядків, від чого потім стискалося серце, а в роті, здавалося, стояв присмак диму.

І ті, хто думає, що можна прочитати «Прокляття» і не читати основну дилогію про журавлів і принцесу Шіорі, – глибоко помиляються, бо саме після цієї манюні, що прочиталася в одну мить, ти вже по-іншому дивишся на історію Райками.

Дуже рекомендую взяти її саме після прочитання основної дилогії.