Це суцільний потік спогадів, реальності, роздумів, внутрішніх дискусій, замальовок розмов та зустрічей в ролях, у форматі щоденника … наче сам проживаєш день оповідачки, але десь на середині книжки починаєш серйозно замислюватися, який же відсоток вигадки у цій історії.
Памʼятаєте, я часто звертаю увагу на «собаче питання» у творах, коли автори (часто не дуже вдало) використовують страждання собак для шок — реакцій читачів. Так от! «Друг» зібрав десятки таких історій під обкладинкою! Авторка, наче задовольняючи мій запит, наводить безліч цих історій і не дає можливості перевести подих. Тому, прошу, будьте готові до цього. Надчутливим та емпатичним, співчутливим не радила б це читати. (🐾 🖤).,
Але при цьому, я наполегливо раджу читати цей текст, як приклад офігенної постмодернової прози 💔
Цей потік свідомості, в міксі спогадів, переказів старих зустрічей та розмов, згадок моїх улюблених авторів та топових цитат з їх творів, рефлексій щодо помилок життя і щасливих моментів так все це через призму любові до тварин!
Адже саме через любов до тварин вимірюється рівень людяності.
Тут відсутня лінійність, читача буде мотиляти від сюжету до сюжету, як одиноку шкарпетку у пралці.
Це книга про письменників, про читачів (тих самих, інтелектуально прокачаних, допитливих), про життя та смерть, про прийняття та страждання, про любов (різну, егоїстичну, жертовну, токсичну, всепоглинаючу….), про біль втрати, про курйози життя та їх сприйняття… це книга про все, ви заблукаєте в лабіринті потоку свідомості авторки, будете її лаяти за різкі стрибки з теми на тему, ображатися на гострі теми, що виринають без попередження, дякувати за влучні думки та згадки культових авторів, занотовуватимете надзвичайно круті цитати …
Цю крихітку не вийде читати швидко, кожен епізод сповільнює та спонукає глибше зазирнути всередину та дослідити віддзеркалення прочитаного. Особливо, коли зловиш авторку на свідомій підміні вигадки за реальність.
Що важливо знати, перш ніж почати читати цю книжку: вона підіймає надзвичайно чутливу тему самогубства.
Для нас, українців, за останні 11 років цінність життя вийшла на інший рівень сприйняття. Тому зважайте, наскільки власний життєвий контекст вплине на сприйняття тексту.
Від себе хочу зазначити, авторка без зайвих перебільшень та романтизування суїциду викладає потік думок на шляху до прийняття смерті близької людини. Ось цей легкий поштовх без надмірного тиску та зболення найбільше мені сподобався. Ні, ми не можемо зрозуміти вибір людини, яка вирішила вкоротити собі віку, але декілька різних ракурсів допоможуть відійти від засудження та гніву.
Ну і «вишеньку» на торті отримає той сміливий та витривалий читач, який дочитає до фіналу. Обіцяю, ви не пошкодуєте.
🐾❤️🔥💔🖤
Цитатничок:
«Якщо читання справді посилює емпатію — нам так постійно кажуть, — то письменництво, вочевидь, її забирає.»
«Я зайшла в кафе й побачила її за столиком біля вікна — в її руках не було жодного ґаджета, як в інших одиноких відвідувачів (та й не тільки одиноких), вона просто сиділа й спостерігала за вуличною метушнею.»
«Хто ж не знає, що собака — уособлення відданості? Але саме ця відданість людям — настільки інстинктивна, що дістається навіть тим, хто на це не заслуговує, — змусила мене віддати перевагу котам. Люблю тварин, які можуть жити й без мене.»
«Розквіт самвидаву став катастрофою, вважав ти. Смертю літератури. А отже — і смертю культури.»
«Відхилюся від теми. Що ми насправді знаємо про страждання тварин? Є докази, що собаки та інші тварини можуть терпіти біль ліпше за людей. Але їхня реальна здатність відчувати страждання - як і реальний інтелект - залишається загадкою.»
«Згадайте скаргу Курта Воннеґута про те, що романи, у яких не згадується технологія, спотворюють реальність так само сильно, як її викривляли письменники вікторіанської епохи, не згадуючи про секс.»
«На початку карʼєри тобі сказали: «Ніколи не думай, що твій читач менш розумний за тебе».
Ти цю пораду запам'ятав назавжди. Ти писав для цього читача — такого самого розумного, або й навіть розумнішого за тебе! Інтелектуального, допитливого, який має звичку читати й любить книжки не менше за тебе. Обожнює художню літературу. З появою інтернету зʼявилася можливість читати відгуки реальних читачів — ти радів, що серед них були такі, які справді дещо скидалися на тих, із твоєї голови. Але були й інші — й не один-два, а чимало, ти порахував.»
«Письменники мають свідчити. Це їхнє покликання. Можливо, дехто сказав би, що в письменників немає більшого покликання, ніж свідчити про несправедливість і страждання.»
🐾🩷
Того, що написано в описі цієї книги, для розуміння сюжету цілком достатньо.
Бо вона не про сюжет зовсім. "Друг" мене дуже здивував і думаю, що екранізацію, яку я ще не бачила, буде складно зробити близько до книги. Але і подивитися тепер надзвичайно цікаво.
Цей текст для тих, хто закоханий в літературу. Кому хочеться заглибитись в непрості теми, дізнатись цікаві факти, раптом читаючи якесь речення підняти очі і задуматись про щось своє. Витримати ці думки, видихнути щось, відчути легкість.
Як завжди, завершуючи книгу, залишила собі на форзаці думку-післясмак:
все в цьому житті про близькість та відпускання. кожен з цих станів потребує мужності. на кожен з них важливо наважитись. і йти шлях.
це і є життя.
Жінка, головна героїня, втрачає свого найкращого друга, трохи старшого письменника та наставника, через самогубство. Він залишає їй свого німецького дога – Аполло, собаку, якого вона не може тримати у своїй квартирі згідно з договором оренди. Жінка стає надмірно прив'язаною до собаки, постійно турбується про нього, стаючи його людиною емоційної підтримки (чи насправді навпаки?).
Кількість посилань на письменників та поетів у книзі зашкалює. Загалом, можна сказати, що ціла книга – це процес скорботи та потік найрізноманітніших думок головної героїні – роздуми про особистості письменників, роздуми про те, що спонукає людей до самогубства, роздуми про насилля. І ще, звісно, дещо про собак.
Також було багато огидних мені думок та згадок, не буду їх згадувати саме через це (ну і ще через спойлери).
Тим не менш, я поставила книзі 4 з 5 на goodreads. Дуже часто під час читання я зупинялась, дивилась в стіну і думала. В мене було декілька екзистенційних криз і моментів, коли я ледь не розплакалась. Ті фрагменти, які пов’язані з собакою чи роздумами про тварин і кінцівка додали одну зірку, інакше було б три.
Хоча я також не знаю, як ставитися до передостаннього та останнього розділів (11 та 12). Вони як дві альтернативні кінцівки. Виглядає, ніби читач має обрати ту, яка більше подобається.
“Хто ми – Аполло і я, – як не дві самотності, що вітають, доторкаються і захищають одна одну?
Добре, що ми все прояснили. Диво це чи ні, але що б не сталося, нас уже ніщо не розлучить”.
