Жінка, головна героїня, втрачає свого найкращого друга, трохи старшого письменника та наставника, через самогубство. Він залишає їй свого німецького дога – Аполло, собаку, якого вона не може тримати у своїй квартирі згідно з договором оренди. Жінка стає надмірно прив'язаною до собаки, постійно турбується про нього, стаючи його людиною емоційної підтримки (чи насправді навпаки?).
Кількість посилань на письменників та поетів у книзі зашкалює. Загалом, можна сказати, що ціла книга – це процес скорботи та потік найрізноманітніших думок головної героїні – роздуми про особистості письменників, роздуми про те, що спонукає людей до самогубства, роздуми про насилля. І ще, звісно, дещо про собак.
Також було багато огидних мені думок та згадок, не буду їх згадувати саме через це (ну і ще через спойлери).
Тим не менш, я поставила книзі 4 з 5 на goodreads. Дуже часто під час читання я зупинялась, дивилась в стіну і думала. В мене було декілька екзистенційних криз і моментів, коли я ледь не розплакалась. Ті фрагменти, які пов’язані з собакою чи роздумами про тварин і кінцівка додали одну зірку, інакше було б три.
Хоча я також не знаю, як ставитися до передостаннього та останнього розділів (11 та 12). Вони як дві альтернативні кінцівки. Виглядає, ніби читач має обрати ту, яка більше подобається.
“Хто ми – Аполло і я, – як не дві самотності, що вітають, доторкаються і захищають одна одну?
Добре, що ми все прояснили. Диво це чи ні, але що б не сталося, нас уже ніщо не розлучить”.