Василь Добрянський

До цієї книги я не читала жодного роману автора Василя Добрянського, відомого ще як Борис Крамер.

Щиро тішусь, що в українській літературі більшає авторів жанрової літератури, а роман “Жереб” - яскравий представник.
“Жереб” - детектив з дрібкою трилера.

Здавалось, типова історія про доброго полійеського та поганого злочинця отримала від автора нову інтерпритацію.
Письменник гармонійно розкручує інтригу, не забуваючи про характери та відносини героїв. Цікавості детективу додає сьогодення, читаючи легко розумієш переживання героїв та гостроту ситуацій.

Самий головний якісного детективу був виконаний автором на відмінно. Я до останньої сторінки не знала хто був злочинцем :).

Це моя перша прочитана у пана Василя книжка, але явно не остання 🌹 Запам'ятайте цей твіт, як то кажуть!

Читаючи, постійно згадувала детективний курс від Евгенії Кужавської: детектив — це комфортний жанр. Слідчий прийде - порядок наведе, три постаті детективу і обов'язкове читацьке самопогладжування "який я молодець! здогадався, хто винний майже одночасно із слідчим!". За це детектив і любимо.

Маленьке містечко, де годинник на ратуші показує правильний час тільки з одного боку - тим, хто приїхав. Місцевим же мешканцям, які там живуть, доводиться миритися із тим, що на видному з міста боці ратуші стрілки годинника завмерли на 3-х годинах. Дня чи ночі - вирішуйте самі.

Ця деталь нічого не дає слідству, але створює атмосферу. Бо навіть в комфортно-схематичних жанрах особливий смак книзі надають деталі.

Отже, у це маленьке містечко приїздять дві постаті: журналіст, який має написати статтю про колись відому поетесу, що доживає віку у містечку, але йому по ходу діла тему доводиться міняти тему на більшу "смажену". Бо другий візітер — слідчий, що має без шуму та пилу розшукати вбивцю маленької доньки міського голови. Поки він шукає вбивцю дитини, мертвих навколо більшає і більшає...

Мені дуже сподобалося #Дафа_радить. І як йшов сюжет, і як у сучасні події впліталися минулі, бо - ну звісно же! - все сьогоднішнє завжди має причину в минулому, і навіть любовна лінія 👀.

Вкотре можна задуматися над тим, як інколи одна імпульсивна дія може стати причиною багаторічного горя для цілої купи людей. Навіть геть тобі чужих.

До мінусів можу віднести хіба що малу горорну складову, яку обіцяли в анотації 😅. Так, вона там є: твір поетеси про спалену відьму, легенда про привід ката, який бродить ночами неупокоєний та шукає чогось. Навіть майже готичний образ доньки поетеси, глибоко травмованої та зламаної людини. Але хотілося більше кровяки 👀.

Книга "Жереб" Василя Добрянського – це трилер, але й водночас детектив, який сповнений загадок, напруги та яскравих психологічних деталей. Я дуже люблю такі книги, тому щаслива, що мала можливість познайомитися й з цією. Приємною несподіванкою стало також те, що сам автор проживає на Івано-Франківщині🤍

Одними з головних героїв є двоє давніх друзів. Проблема в тому, що один з них – начальник міської поліції, а другий — слідчий, який через важке поранення, отримане під час стрілянини в найпрестижнішому готелі, відсторонений від справ. Насправді, в книзі відчувалося домінування саме другого героя – Івана Зуба, якому притаманні такі якості, як впертість, неупередженість та справедливість.

Вже з перших сторінок стало зрозуміло, що ця історія не буде легкою. До останнього я не здогадувалася, хто виявиться вбивцею і які причини стоятимуть за таким вчинком. Зазвичай, ще протягом читання я починаю розуміти, хто може бути замішаний в злочині, але в книзі "Жереб" так майстерно викладено події, що викрити справжнього злочинця самостійно майже нереально.

Також дуже сподобалося, як Василь Добрянський майстерно описує природу, людей, їхні почуття.

• Жодної надії на полегшення. Сонце який уже тиждень поспіль міцно тримає кам’яне місто у своїх обіймах, накривши його сизим куполом спеки. Тясма-ріка зомліла, оголовши стрункі очерета у брудних гетрах. Згори, із міських вулиць, здається, що ріку випила допотопна потвора, яка виповзла з якоїсь печери у скелястому березі. На бруківці – чорні смуги від розм’яклих шин. Навіть птахи з’являються тільки вночі – мабуть, перевіряють, чи не остаточно згоріло небо.

• Зовні – дуб, до якого не підступитися, суворий воїн зі сталевою волею. Але всередині – крихкий і вже надламаний невдаха, який потрапив, наче білка в колесо, і не має сили вибратися із цієї круговерті. Полковник жив життям, що йому не належало. Із надривом та постійним хворобливим збудженням, з підсвідомим потягом до силових рішень.

Події у історико-пригодницькому романі «Ніхто не скаже прощавай!» Василя Добрянського відбуваються в листопаді 1918 року. Саме тоді підписали Комп'єнське перемир'я, під час якого країни Антанти змусили Німеччину вивести свої війська з України. Тим самим, вони залишили уряд гетьмана Скоропадського наодниці з більшовиками та іншими бандитами.

Чому я про це розповідаю? Все тому, що всі події у книзі напряму пов'язані із тим часом та політичними рішеннями, які тоді приймалися. Наш головний герой, досвідчений слідчий Клим Жеграй, отримує непросте завдання: дізнатися, чий труп підкинули до каплиці на київській вулиці Інститутській та розгадати загадку загиблого. Ця подія не тільки починає непокоїти оточення гетьмана, але й зацікавлює розвідувальні служби.

Також в даній історії вдало переплітаються політичні ігри, протистояння держав та кримінальний світ Києва початку ХХ століття. Книга «Ніхто не скаже прощавай!» читалася складно, але від цього не менш цікаво.

Сподобалося, що наприкінці кожного розділу автор додавав коротку замітку щодо справжніх історичних подій того часу. А от кінець роману мене дійсно розчулив. Не хочу спойлерити, щоб не зіпсувати вам читання книги, але я зовсім не розраховувала на таке закінчення.

• Історія не любить, коли їй намагаються дати ляпаса. Вона сама визначає перебіг подій і час, коли вони відбуваються.

• Гарний ворог — мертвий ворог. Ворогів треба поважати, інколи навіть любити. Тоді в них легше цілитися.

• Роби, що маєш робити, що мусиш, і не питай себе, не дорікай собі. Інші можуть вагатися, а ти – ні. Бо знаєш, що вороги не пробачать, із ними неможливо домовитися. Налетять, як орда, і зламають хребет кожному, хто знайде сили стояти на ногах. Стій, поки у змозі, а там будь що буде.

Як виявилося, це було не перше моє знайомство з автором, раніше я читала його під псевдонімом Борис Крамер. Але якби навіть цього не знала, то здогадалася б за стилем - таки впізнаваний. І загалом, детективи у нашій сучасності мають свою родзинку - близько до реального життя чи кримінальної хроніки в ЗМІ, це вже кому як пощастить.

Почнемо зі злочину. У містечку на відкритті нового готелю стається кривава стрілянина - вбита дівчина, поранені поліцейські. Кілер видається дуже професійним - і невловимим. А оскільки готель, як і багато іншого, належить місцевому олігарху з темним минулим, то перші підозри ведуть до нього.

За справу береться поліціянт, що вижив у стрілянині. Його колега - у тяжкому стані. Тут не лише справа честі, тут особисте.

Постійний страх, що начальство надає по шапці - от вам і мотивація недореформованої поліції. Особливо вищих чинів, котрі не хочуть псувати стосунки з місцевим царьком. Нахабні мажори, юні коханки і винахідливі шахраї розкривають темну сторону суспільства. А де ж світла? Там, де підозрюють, що кілер воював на Донбасі, і от звідки такі навички? Там, же ніхто не наважується задати кілька питань багатію?

Головний герой тут явно не образ ідеального поліцейського, але саме такі зараз у моді в літературі - він нахабний, він цілеспрямований, він не дбає про кар'єру. І він таки розплутає цю справу, будьте певні. Та чи сподобається вам, хто виявився найбільшим злочинцем і хто отримає, що заслужив?