Я не люблю багатоденного читання книги. Але ця книга саме така, бо, по-перше, велика кількість сторінок, а, по-друге, і це найголовніше, велика кількість знакових для України постатей. І не можна відволіктися, пропустити, не помітити, бо ці люди та події визначили нас. І знову мій невтішний висновок — наша найбільша проблема — невміння об'єднуватися. У своєму політичному житті українці зосереджені на розбіжностях, а не на спільному. То ж і маємо.. Навіть зараз.
Улас Самчук "На білому коні. На коні вороному", 736 стор., @folio_ua
Про що? Про приїзд письменника в Україну під час Другої світової війни, про зустрічі, втрати, надбання, роздуми про дійсність.
"А думаєте, що там щось станеться? О, напевно. І то скоро. Чи можемо на щось надіятися? Дуже сумніваюся. Ви ж бачите: це є крик за простором, це запізнене конкістадорство... Розуміється, що щось дістанемо... Але ніколи не те, чого потребуємо. Я сказав, що їду до Кракова і маю намір їхати далі. О, розуміється. Їхати треба конечно. При всіх погодах. Робити, що можна, використати нагоду бодай для пропаґанди."
Це мемуари письменника, у яких він описав своїх близьких друзів (Олег Ольжич, родина Теліг, Маланюк та сотні інших) серед українців та інших народів, епізоди своєї молодості, ситуацію в Україні. Злочини окупаційних влад (так, окупацій було кілька), свої думки щодо політичного розколу, а також про особисте життя.
Перед нами постає розважливий чоловік селянського роду, що любить культуру, вчить мови, намагається домовитися з усіма достойними цього людьми, але якому не чужі прості людські слабкості.
Він виїхав до України на білому коні, високо тримаючи буйну голову, а повернувся на вороному, низько її схиливши.
То ж читати було дуже цікаво. А мова твору - це особливий вид задоволення - витончено, чітко, влучно!
Не впевнена, що рекомендую кожному, але, якщо україністика - ваша спеціальність чи покликання, читайте неодмінно!
