Улас Самчук

Я не люблю багатоденного читання книги. Але ця книга саме така, бо, по-перше, велика кількість сторінок, а, по-друге, і це найголовніше, велика кількість знакових для України постатей. І не можна відволіктися, пропустити, не помітити, бо ці люди та події визначили нас. І знову мій невтішний висновок — наша найбільша проблема — невміння об'єднуватися. У своєму політичному житті українці зосереджені на розбіжностях, а не на спільному. То ж і маємо.. Навіть зараз.

Улас Самчук "На білому коні. На коні вороному", 736 стор., @folio_ua

Про що? Про приїзд письменника в Україну під час Другої світової війни, про зустрічі, втрати, надбання, роздуми про дійсність.

"А думаєте, що там щось станеться? О, напевно. І то скоро. Чи можемо на щось надіятися? Дуже сумніваюся. Ви ж бачите: це є крик за простором, це запізнене конкістадорство... Розуміється, що щось дістанемо... Але ніколи не те, чого потребуємо. Я сказав, що їду до Кракова і маю намір їхати далі. О, розуміється. Їхати треба конечно. При всіх погодах. Робити, що можна, використати нагоду бодай для пропаґанди."

Це мемуари письменника, у яких він описав своїх близьких друзів (Олег Ольжич, родина Теліг, Маланюк та сотні інших) серед українців та інших народів, епізоди своєї молодості, ситуацію в Україні. Злочини окупаційних влад (так, окупацій було кілька), свої думки щодо політичного розколу, а також про особисте життя.

Перед нами постає розважливий чоловік селянського роду, що любить культуру, вчить мови, намагається домовитися з усіма достойними цього людьми, але якому не чужі прості людські слабкості.

Він виїхав до України на білому коні, високо тримаючи буйну голову, а повернувся на вороному, низько її схиливши.

То ж читати було дуже цікаво. А мова твору - це особливий вид задоволення - витончено, чітко, влучно!

Не впевнена, що рекомендую кожному, але, якщо україністика - ваша спеціальність чи покликання, читайте неодмінно!

Раніше я не знала, що саме цей твір подавався на Нобелівську премію. Тепер знаю і щиро радію, що взялася за нього.

Про що? Це справжня селянська сімейна сага, роман-епопея. То ж про родину Довбенків, їхні прагнення, мрії, тяжку працю, ставлення до політики, до себе. Головний герой - Володька, з малого розбишаки перетворюється на розумного юнака, що вміє цінувати селянський труд, але не хоче цим займатися, бо кожна влада намагається витиснути з них по максимуму, нічого натомість не даючи. Володька прагне вчитися. Його батько, поважний господар, що мріє про землю та щастя своїх дітей, наче скеля, стоїть посеред життєвих незгод та веде родину за собою. У Володьки є старші та молодші брати і сестри, які зростають, мужніють, працюють, воюють, бо роки дуже не прості - початок 20 століття.

"- Бог? — каже Володько. — Про це тяжко говорити... Колись, як я був дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вірив у Нього. Тепер же я часто чув і читав, що Бога нема. Під тим напором я часами переставав вірити в Бога, але я пізнав Його..."

Автор сам з тих країв, то ж описував усе, що бачив сам. Тому так щемливо, з гумором та епічно.

В творі «Марія» описується драматичне життя однієї селянської сімʼї в часи Першої світової війни. Коли було - «кто был ни чем, станет всем!», коли два рідні брати - один готовий вбити батьків заради влади, а інший готовий вбити рідного брата за країну. Колективізація розквітала разом з голодом😢. А що син зробив з батьками😭. Як же болить, то читати. Серце розривається від тих мук українців. Автор долею однієї сім’ї показав великий історичний шлях нашої нації, коли голодранці, які не хотіли працювати, забрали все в тих, хто своїми силами все здобував. Також хочу зазначити, що і нині є такі люди, котрі ненавидять когось, за те, що той має більше, хоча все просто - іди і твори своє життя!

Хочеш переглянути книгу життя Марії? Хто така Марія? Марія - це символ. Символ нашої землі.

В цій книзі через образ однієї жінки постає доля всієї України. Це родинна сага в 156 сторінок не зможе залишити вас байдужим.
В шкільні роки я читала цю книгу, але якщо бути чесним, єдине що я з неї пам'ятала, це Голодомор. Насправді ж автор в цій крихітці показав кілька десятиліть життя в усіх проявах дитини-сироти, дівчини, жінки, матері, бабусі.

Книга написана наче ескіз який згодом має перетворитися на картину, але це не применшує її цінності.
"Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності".

9 з 10

Я довго підбиралася до цієї монументальної книги, хоча люблю такі об'ємні романи. Це сімейна сага, як уже з назви зрозуміло, про Волинь. Починається оповідь часами ще до Першої світової війни. І тут мене чекав перший сюрприз, викликаний моїми поганими знаннями історії. Пам'ятаючи про славну історію волинського краю у часи УПА, я аж ніяк не чекала, що герої роману говоритимуть про царя-батюшку і ототожнюватимуть себе з росією. Хоча русофобії, як сказали б ми тепер, там достатньо, і люди порівнюють та усвідомлюють різницю, описуючи почуті чи й побачені вживу звичаї росіян, але чітке відокремлення бачать далеко не всі. І лиш з часом прийде розуміння, що таке Україна і українці.

Це книга - про родину і її цінності. Про важку працю на землі. Водночас батько головного героя, Володька, розуміє важливість освіти. Прагнучи забезпечити дітей фінансово, він вкладається у те, що здається надійним і вічним - у землю. З відстані років ми бачимо, наскільки ця цінність примарна, коли приходить війна... Але я розумію Матвія. Суворий, спрацьований, справедливий чоловік просто хотів кращої долі своїм дітям. І на відміну від багатьох образів батьків у літературі, залишився відкритим до точки зору сина...

Про війну у книзі багато, і воно зачіпає. Про зруйновані родини; про людей, які до останнього відмовляються покидати свої будинки, нажите важкою працею.

Роман дуже багатогранний: про родину і виховання; про зіткнення культури міста і села; про русофілів і активістів, що мріяли про Україну. Про звичаї, працю, мальовничі краєвиди і перше кохання.

Я здогадувалась, що книга буде не легка, але навіть подумати не могла, що вона на стільки захопить. На 150 сторінках вмістити такий відрізок життя українського народу - це талант. Ідеальна книга для ознайомлення з буденним життям українців на початку 20 сторіччя. Цікаві описи весіль, поховань, святкувань. Також захоплює любовна лінія.
Від книги залишилась у захваті, всім раджу. Також хочеться її радити всім школярам, які проходять цей період по історії України

Дуже сподобався цей роман, він показує, що українська література це не тільки про село та страждання.
Самчук пише гарно, цікаво, була рада доторкнутись до життя наших земляків в Празі 20 століття та побачити, як вони жили, з якими проблемами стикались.
Рекомендую дуже!

Коли тільки розгортаєш книжку і з п'ятої сторінки охоплюють майже не контрольовані емоції, розумієш, що читання буде не легким. Самчук - із таких авторів, долями героїв якого починаєш жити усією силою розуму навіть до моменту, коли нарешті розберешся із сюжетною лінією. А колись потім, через роки, їхні постаті, вкарбовані у пам'яті, пригадуються настільки портретно, аж починає здаватися, що книжка містила ілюстрації. Але ж ні, тут немає жодної картинки. Якби "Марія" потрапила до моїх рук через пару років, я би подумав, що письменник під враженням дев'ятнадцятого року (того, що тисяча дев'ятсот...) створив оце свій роман. Але ж автора давно немає серед живих. А чого таке враження? Так почитайте книжку! Всі оті нелюдські страждання, описані в останній третині роману, спровоковані невігласами, які прийшли до влади на хвилі технологій, які ми оце зараз бачимо, як щось наче новітнє. Тільки тоді не було таких слів, як "політтехнологія" і інших, притаманним нашому часу.

А якби книжку читав років тридцять тому, то й дивувався би нелюдському садизму: як таке могло бути? Щось пан Улас передав куті меду. А ні. Вірю кожному слову. Читайте цю книжку! Читайте її як дійсність, яка набирає обертів. Неважливо, що варіації не ідентичні у всіх випадках, тоді були інші часи. Природа явищ лишається тією ж. Нікчемні люди, які не тямили ні в чому, крім брехні загнали у землю мільйони невинних людей, без всяких емоцій, цинічно. Якщо напочатку читання вам вдасться впоратися зі своїми почуттями, будьте готові до прориву у кінці.

Ви знаєте, якби нас вчили на отакій літературі, з нас не сміявся би світ. А якщо разом з усім світом і нам живеться по приколу, то так буде не довго. Хоча ті, кому це слід було би товкмачити, стільки букв за один раз не читають.