Ось і позаду друга частина трилогії Першого закону 🙈
Це була дуже цікава мандрівка, і, якщо чесно, ця частина мені сподобалася навіть більше 😍
А так як я люблю пригоди, коли персонажі довго кудись йдуть (і б'ються) і оці всі труднощі, які їх переслідують, то можна з впевненістю сказати, що найбільше мені сподобалися лінії Лоґена й Шукача 😁 Хоча Ґлокта не відставав від них (хєхє), бо його лінія теж дуже цікава, і мені сподобалися деякі повороти, так що Ґлокта розкрився з нової сторони для мене 😁
Подій тут було дуже багато і, звісно ж, тут було доволі багато моментів із війною, які дуже відгукувались, і я могла дуже легко проводити паралелі (за що я люблю фентезі з битвами й війнами — паралелей там дофіга 😍)
І головний плот-твіст виявився не таким неочікуваним для мене, бо я чомусь почала то підозрювати якраз ближче до розв'язки, хоча, мабуть, то було цілком очікувано 😅
І мені вже дуже цікаво, як герої будуть викручуватися в заключній частині трилогії 😁 Особливо мені цікаві лінії Баяза, Лоґена й Шукача, бо там 100% має бути щось дуже круте (якщо ні, то я розчаруюсь) 👀
Аберкромбі все ще на висоті, і мені дуже подобається, як він пише й прописує персонажів, я в захваті, ну чесно 😍
Раджу цей цикл тим, хто любить фентезі, вам сподобається, повірте мені 😏
Друга частина циклу "Перший Закон" пролетіла для мене на одному подиху. Якщо в першій книзі ми лише знайомилися з основними героями, світобудовою та розстановкою сил, то зараз ми у водовороті подій і нас несе все далі від берега.⠀
Історія розгорталася у трьох паралельних сюжетних лініях і вони однаково міцно тримали мою увагу. Я із захопленням читала про спроби вижити інквізитора Глокти, про бої незібраної армії з півничанами і, звичайно ж, про группу яка йде на Край Світу за потужною зброєю.⠀
Сюжет ні хвилинки не давав відпочити, бо наші герої постійно потрапляли в якісь халепи, а в моменти спокою відбувалися внутрішні трансформації. Автору вдалося гарно прописати психологію персонажів . Мені до душі ті зміни до яких йдуть герої, бо це здаються логічним підсумком подій. Єдине чого мені не вистачає це карти, у такому великому світі без неї важко орієнтуватися😩.⠀
Як підсумок скажу, що це все ще доволі жорстоке фентезі і його навряд можна віднести до тих які я зазвичай читаю, але мені подобається герої, їх історія і цікаво що буде далі.
«Сонце важким тягарем налягло на напіврозвалені бійниці. Тиснуло крізь капелюх на схилену Глоктину голову. Тиснуло на понівечені плечі Ґлокти крізь чорний плащ. Воно мало не витискало з нього всю воду, мало не вичавлювало з нього життя, мало не валило його на коліна…» Не лише природа жадала знищити інквізитора… Прибувши в місто шукати вбивцю свого попередника, він аж ніяк не стає популярним, не заводить друзів. Лише ворогів у нього вдосталь. Потреба готувати Дагоску до атаки величезної армії, пошук зрадника, відсутність підтримки від союзників не роблять роботу Ґлокти ні простішою, ні приємнішою. Чи вдасться йому розкрити заколот і втримати місто?
Тимчасом, промерзлий до кісток майор Вест, на іншому краю Союзу, має командувати пародією на армію, на чолі з
розбещеним комфортом та ілюзіями принцом, протистояти неповазі зіпсованих грошима і походженням шляхтичів, розвʼязувати нескінченні побутові армійські негаразди. Чи до снаги Весту зробити військо з купки непідготовлених, голодних обірванців?
Десь, посеред мертвотно-пустельних земель, різношерста компанія, що складалась з мага, його учня, вбивці, навігатора та сержанта, багато тижнів плелася по руїнах старої Імперії. Але Ферро «їхала трохи осторонь решти цього дружнього товариства, зігнувши плечі й наступивши брови в постійному невдоволенні. Довгий шрам у неї на щоці виділявся насиченою сірістю, а сама вона доклала всих зусиль до того, щоб інші поряд з нею здавалися мішками сміху. Вона хилилася вперед, до вітру, тиснучи на нього так, ніби сподівалася завдати йому болю своїм обличчям. Лоґанові здавалося, що навіть із чумою жартувати веселіше, ніж із нею». Але не тільки Ферро відштовхувало від усих, наче магніт іншої полярності, всі вони були такими магнітами, що чинили спротив від найменшого наближення інших. Вони не розуміли ні куди йдуть, ні цілі подорожі, ні причин, що спонукали першого серед магів зібрати саме їх. Таких різних і незрозумілих одне одному.
Чи зможе бодай щось їх обʼєднати? Чи буде місце довірі і дружбі поміж них?
Чому на обкладинці роману значок 18+ ? Бо там є і не нормативна лексика, і сцени катувань, і жахіття військових госпіталів, і жорстокі бої. Світ не найприємніший для життя, але й не найгірший. Проте немає відчуття надмірності цих елементів.
Сюжет, як і в першій частині, досить жвавий. Звичайно не «Game of Thrones», але досить непогана історія.
А от що я обожнюю у книгах Аберкромбі, то це те, як він описує персонажів: «Ходили чутки, що перший звук, який можна почути з наближенням Кривавої Девʼятки - це дзюрчання крові, що витікає з твоєї шиї. Що тут казати, Лоґен Девятипалий уміє бути непомітним». Майже завжди коротко, чітко і влучно. А от як описано незначущого персонажа: «Цей літній чоловік був карикатурою на старечу неміч і губився у своїх просторих службових шатах, як засохла слива у своїй пухнастій шкірці». Я прямо бачу цього ледь живого стариганя. Або ще один штрих до розуміння Ферро: «Він вже й забув про її очі. Жовті очі, гострі, як ножі, з маленькими, наче виколотими шпильками, зіницями, дивні й бентежної».
Хочу завершити однією з найулюбленіших цитат з роману: «Безстрашністю, як на мене, хваляться дурні. Страху не мають хіба що мертві чи, може ті, хто скоро вмре. Страх навчає обачності, поваги до ворога, навчає якнайменше вдаватись у гніві до гострих лез. Усе добре в міру, повір мені. Страх може зберегти життя, а це - найкраще, на що можна сподіватися в будь якому бою. Страх відчуває всякий , хто хоч чогось вартий. Значення має лиш те, як ти ним користуєшся».
