Магічним числом роману «Біля карети під мертвим лисом» є вісім. Можливо, тому що вісімка нагадує спіраль ДНК, або клепсидру, або й стрічку Мебіуса, що символізує якщо не безкінечність, то принаймні безперервність. Тож не дивно, що головними героями твору власне і є генетичні лінії, часові тріщини та безперервна боротьба за приватне «я» та національне «ми».
Зітканий, наче павутина з часточок часопростору, із вигаданих та реальних історій, посипаних дрібкою літературної магії, роман є не текстом-стрічкою, якою прикрашали коси дівчата, а, радше, «ловцем снів», прадавнім амулетом. У центрі цього амулету-вісімки українська аристократія – забута, втоптана в багно, розтерта на порох, проте вона, наче фенікс, щоразу постає із попелища в боротьбі за честь та гідність.
Особисто для мене ця абсолютно реалістична історія життя кількох поколінь пов'язаних між собою героїв, з багатьма любовними лініями, карколомними пригодами і детективними таємницями, дивовижним чином відображає ключові моменти вітчизняного минулого. Витворена уявою автора реальність, яка триває у різних місцях часопростору упродовж щонайменше двохсот останніх років, має усі шанси стати частиною колективної свідомості, заповнити білі плями у розумінні і сприйнятті власного минулого новітніми поколіннями. Такі тексти часто переростають вузькі рамки пригодницької літератури, стаючи частиною національної міфології, обростаючи легендами і глибинними тлумаченнями. Словом, сам читатиму і вас запрошую! (Юрій Чорней)
Котолог
