Коли вперше побачив цю книгу на 250 сторінок, ще подумав: ого, оце мабуть Домонтович як сів і як розібрав по цеглинках усю «Чорну раду». Та виявилось, у книзі не про романи Пантелеймона Куліша – тут про романи-романи)) З Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, дружиною Леоніда Глібова Параскою і навіть трохи про роман з власною дружиною Ганною Барвінок.
Так автор пише про стосунки Куліша та Марка Вовчка:
«Куліш ревнував, метушився, скаржився, обвинувачував, нарікав, улаштовував сцени, рвав і мирився, тікав і повертався, – одно слово, обридав… Він обридав Марку Вовчкові своїми ревнощами. Він претендував на єдність почуття, але цієї єдности в Марка Вовчка саме й не було. Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі... Кінець кінцем, історія була звичайна: Марко Вовчок, приїхавши до Петербурга, спинила свою увагу на Куліші, щоб за деякий час віддати перевагу Тургєнєву».
Отак Куліш реагує в листі на прохання Опанаса Марковича (чоловіка Марка Вовчка) дати рукописи його дружини на вичитку та оцінку Тарасові Шевченку:
«Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться. Хай рівняє мій друк зі своїми оригіналами й виправляє за зразками художньої редакції, що я їх там дав. Коли ж у собі сумнівається, то хай їй допоможуть інші люди зі смаком. Я зробив для нового письменника так багато, як ніхто ніколи ні для кого нового і нікому невідомого. Цього з нього досить. Не вік же розриватися мені з великодухости».
А от про стосунки з дружиною Леоніда Глібова Параскою:
«Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености».
Не стану робити висновків щодо самого Куліша – краще почитайте та зробіть власні. Але одне точно факт: усі ті поважні чоловіки та жінки, що дивились на нас із портретів у кабінетах української літератури, добре одне одного знали і крутили таку Санта-Барбару, що годі й уявити.
З відгуку може здатися, що книга – про інтриги, чутки та копирсання, але не зовсім. Тут і про творче суперництво Куліша з Шевченком, про побут української інтелігенції, про тогочасне життя в українських містах і селах. Насправді, багато цікавого.
І хоча книжку написано в жанрі «романтизованої біографії», все ж сподіваюсь, що Домонтович не вигадав усе з голови, а чесно спирався на листування та спогади очевидців.
